Переговори Трамп - Путін. Скільки коштує продати Крим?
27 червня в Москву прибув радник з національної безпеки США Джон Болтон і, треба сказати, це всього лише другий за надзвичайно тривалий період - з квітня минулого року - візит високого американського представника в російську столицю. Тоді поїздка (вже екс-) держсекретаря Рекса Тіллерсона виявилася провальною з точки зору інтересів як Москви, так і подань президента Трампа про те, що "про що-то ж треба домовлятися". У будь-якому випадку невиразні підсумки тієї поїздки явно лягли в скарбничку роздратування президента, врешті-решт вилилася у відставку Тіллерсона.
Тим не менше цей мотив, якщо не імператив, "домовитися хоч про що-небудь" сьогодні вносить ноту тривожної невизначеності в сюжет і нинішніх переговорів, і прийдешньої зустрічі на вищому рівні. Наявні і просто деякі дивацтва (характерні, втім, для екзотичного президентства Трампа в цілому), хоча вони все ж не є незрозумілими.
Хід з поступки
По-перше, зустріч готували у Відні, куди вже прибули співробітники протокольних служб. Але раптово виникла ідея перенести її в Гельсінкі. І тут слід сказати, що, хоча за підсумками останніх виборів уряд формально позаблоковою Австрії увійшли деякі відверто проросійські елементи, часто не добирають час від часу видавати скандальні заяви, позиція її президента Олександра Ван дер Беллена з українського питання залишається непохитною.
Крім того, між Австрією і США зберігаються тертя з питання екстрадиції Дмитра Фірташа, а також у суміжних правових питаннях і наявність у сторін урядів зі схожими поглядами на політику імміграції, мабуть, не врівноважує цих непорозумінь. Так само як і цікавість Австрії в проекті "Північний потік-2". Звідси і можливий дискомфорт, нехай і з таким різних, діаметрально протилежних причин, що робить Вену в очах Білого дому менш привабливою для зустрічі Трампа з Путіним.
У той же час Гельсінкі - це явна поступка Росії (хоча, здавалося б, зовсім немає: адже Путін в ході візиту до Відня просив якраз господарів надати майданчик для саміту). Пояснення звучить дивно, мовляв, Путін з Австрії не встигне на фінал кубка світу в Москву, а от з Фінляндії - встигне (припустимо, Трампу без різниці, летіти з брюссельського саміту НАТО тисячу кілометрів або півтори). Не ділять ж вони на весь Кремль прославився на весь світ "кокаїновий Іл" Миколи Патрушева? Незважаючи на те, що Фінляндія продовжує підтримувати режим санкцій і співпрацює в питаннях розслідувань відмивання по світу брудних грошей з Росії, Путіна туди пускають, йому там комфортно. Фінляндія пов'язана з Росією тисячами комерційних і побутових зв'язків, поруч рідний Пітер, у місцевому політичному класі чимало "корисних ідіотів", адже це і колишня провінція дому Романових.
Враховуючи те, що Путін погодився б на зустріч з Трампом, на якого він продовжує надавати гіпнотизуюче вплив, навіть на контрольно-пропускному пункті між США і Мексикою, перспектива фінської зустрічі (все ще, втім, може змінитися), її географія - широкий жест з боку американців.
Звичайно, можна взяти до уваги, що Трамп задихається від нестачі зовнішньополітичних успіхів (важко вважати таким саміт з Кім Чен Ином, минулий все ж на перевіреній західної території - якщо успіх і буде, то це заслуга Китаю, як тепер відомо, що пригрозили Пхеньяну цими санкціями проти керівництва КНДР), але таку фору давати зайве. Особливо враховуючи те, що Росія не співпрацює з Америкою ні з яких питань - і навіть в Сирії начебто має намір (привід - бомбардування коаліцією позицій найманців Асада в районі міста Дераа на сирійсько-йорданському кордоні) вийти з угоди про зони деескалації, зокрема біля кордонів Ізраїлю.
По суті, єдині сьогодні форми співпраці США і Росії - це штатні попередження американців про бомбових ударах по бандам російських і підвідомчих Росією найманців в Сирії, а також виконання російськими юридичними особами американського законодавства в питанні санкцій (за що Путін пригрозив їм репресіями, але ефект з-за шкурних інтересів виявився змішаним).
По-друге, примітно, що на розвідку в Москву Трамп посилає радника з нацбезпеки Джона Болтона, а не держсекретаря Майка Помпео. З одного боку, це може вказувати, що до порядку денного зустрічі увійдуть виключно питання глобальної безпеки. А також на підкреслену жорсткість позицій США по всьому фронту існуючих протиріч. Разом з тим Болтон - противник колективних угод і пактів, тому-то він і отримав нинішню посаду, оскільки в цій стилістиці повністю збігається з "інтуїтивної" системою поглядів Трампа на зовнішню політику.
Зважаючи на це, схоже, ні сфера Радбезу ООН, ні кооперації з Європою в політиці санкцій на стіл переговорів, таким чином, не попадають. Крім того, Болтон був противником проведення сінгапурського саміту з Кімом з наданням останнім можливості помахати в повітрі пустопорожнім меморандумом про наміри. Причому опирався цьому шоу до останнього - цілком імовірно, що він і надихнув початковий скандал навколо відмови від зустрічі.
Чуйне вухо Трампа
У той же час для Майка Помпео саме проведення цього саміту було дуже важливою апаратної витівкою: держсекретар дуже амбітний, йому треба було продемонструвати свою здатність домовлятися і чіткість після невиразного Тіллерсона. Але хоча такі заходи все-таки готує держсекретар, президент направляє до Москви радника з національної безпеки. Зниження чи це рівня заходи в попередній фазі? У чому-то так, а в чомусь ні.
Так, Помпео їздив в Пхеньян ще в статусі директора ЦРУ, хоча вже було відомо про намір Трампа номінувати його на посаду держсекретаря. Радник з національної безпеки в американській системі відомчої стоїть нижче держсекретаря, але при цьому він не входить в уряд, а в апарат президента. Так що тут наявна як натяк на інтимність переговорів, так і шанс для Болтона зам'яти опозиційний епізод - адже особисто Трамп вважає свою зустріч з Кімом оглушливим успіхом.
Крім того, радник з національної безпеки, очолює Раду національної безпеки США, а в нього до цих пір вхожі особи, які не проти сторгуватися з Росією. Для них глухо вухо Джона Болтона, але явно не вухо самого президента. Адже його скандальні заяви по Криму (згодом смикшированные, але якось непереконливо) виростають звідкись із надр Нацбезпеки, а також з кіл політичних бізнесменів-посередників, які продовжують курсувати між Москвою і Вашингтоном, незважаючи на всі ризики.
Так, нещодавно збиралася в Росію маленька делегація конгресменів (невідомо, відвідала в підсумку), щоб, мовляв, "дещо обговорити". Ще одне джерело кримського "гэга" Трампа - мабуть, його спілкування з купленим росіянами Флінном (адже він вважає свого першого радника несправедливо скривдженим). Це явно і перегляд пропагандистських фільмів про "українську кризу" ще не так давно потрапляли в досить пристойні американські кабельні мережі.
Наскільки важливий ефект кримського коментаря президента США, потрібно ставитися до нього серйозно - сигнал це, або результат епізодичного ослаблення ременів, якими зв'язали Трампа у зовнішній політиці його адміністрація і Конгрес?
Влад-сповідник
Тут слід розділити дві речі. Воно, звичайно, Дональд Трамп спочатку говорить і пише в "Твіттер", а потім думає і радиться. Так, під час стихійного лиха в Пуерто-Ріко складалося враження, що він не до кінця усвідомлював, що це така ж американська територія, як і округ Колумбія, який, припустимо, теж не є штатом. Тому в нинішній американської політичної моделі треба більше уваги звертати на те, що заявляють і роблять мінфін, Держдепартамент і Пентагон, а не Білий дім.
Тим не менш до Пентагону Трамп, схоже, починає холонути, оскільки той не видає на-гора швидких перемог, а міністр Джеймс Мэтисс, мабуть, не поділяє відверто скандальних і підказаних президенту агентами іноземного впливу ідей про припинення спільних навчань біля берегів Корейського півострова.
Знову зайшла в глухий кут сирійська ситуація - і з нього, зрозуміло, не вийде, поки не буде організована американська операція проти Асада особисто. Звичайно, видавлювання Ірану з Сирії та провокування, таким чином, напруги всередині Ісламської Республіки йде своїм ходом, але на тлі внутрішніх конфліктів мало не з будь-якого питання в самій Америці вимагають від Трампа якихось зримих проривів.
Якийсь час йому вдалося протриматися на досягненнях минулого президентства, спрацювали і деякі економічні трюки, але логіка суспільних процесів невблаганна: на загороджувальні тарифи почали відповідати, а президент свариться в "Твіттері" з "Харлі Девідсоном", перенесли виробництво в інші країни. Виявилося, що з певного моменту потурати Трампу вже ніхто не має наміру, і єдиний іноземний політик більш або менш помітного рівня, з яким можна попліткувати про жадібних і хтивих мігрантів, про жлобство європейців і дурості лібералів - це все той же старий добрий Влад.
Тому кидок на тему Криму міг все-таки бути як довго стримуваним проявом особистої симпатії, так і сигналом про готовність до якогось обговорення, але міг бути і дечим іншим. Адже обмін компліментами вже пішов, а кримський коментар - лише частина цих перемигиваний через океан.
"Щось інше" - це заманювання клієнта ділком, як це відбувалося і з Кім Чен Ином. Трамп довго лаяв його, потім став задобрювати (в кінці кінців того налякав Китай, і все ж - якісь маневри спрацювали).
Проблема, однак, у тому, що Путін - не Кім. Слідуючи рефлексу і напрацьованій практиці, Путін буде Трампа вербувати - схоже, цей процес на гамбурзькому саміті G20 був просто-напросто зірваний. Занадто багато людей, зустрічей, невсипуща увага ворожої преси, радники - довелося обговорювати лише втручання Росії у вибори, і те, Трамп заявив, що "вірить запевненням Путіна", а не власним розвідувальним та правоохоронним службам. Але зустріч віч-на-віч - це зовсім інше.
Адже, відверто кажучи, Трампу подобається Росія - це рай для модельного бізнесу, будівельних махінацій і свавілля олігархів, головне - знати правильних людей. Росіяни ж, у свою чергу, вчаться не задирати Трампа після того, як він (випадково чи ні) показав можливості Америки за пару днів обвалити стану алюмінієво-титанових королів і пов'язані з ними цілі галузі російської економіки.
Про що говорити, коли говорити не про що
Однак чи стане Трамп обговорювати з Путіним неприємні, конфліктні теми, що не має наміру - без подальшого тиску - обговорювати сам Путін? Мабуть, з'ясувати це і відрядили до Москви Джона Болтона, якого неможливо звинуватити в симпатіях до РФ, ні у схильності до компромісів. Але в такому разі, що відкрито для обговорення?
З формальної точки зору - це договір 2010 р. про скорочення стратегічних наступальних озброєнь, відомий як СНО-3. Скоро закінчується його дія, Трамп його раніше критикував, як і все зроблене адміністрацією Обами, але потім змирився з об'єктивної його вигодою для США. Але це, звичайно, з розряду тих "на відчепися".
У всіх ітераціях американо-російських відносин відбувалися певні зрушення в питанні стратегічних ядерних озброєнь, хоча б тому, що паритет гарантованого взаємного знищення зберігався (хіба що ми чогось не знаємо про справжній стан російського ядерного арсеналу, чого при тотальній корупції і фальсифікації звітності відкидати не можна). Але є ряд вузлів, в яких інтереси сторін сьогодні перев'язані надзвичайно міцно - "проблема" в тому, що ці інтереси діаметрально протилежні.
Цілі Путіна протягом чотирьох років залишаються незмінними. Це легалізація (як мінімум символічна) анексії Криму, це інтеграція в тіло України керованого Москвою анклаву ЛДНР, це скасування (як мінімум пом'якшення) існуючих санкцій, це уникнути посилення цих санкцій, особливо нафтового ембарго, оскільки газова, схоже, технічно неможливо. Також ці інтереси полягають у відмові НАТО від просування на схід, а конкретно - прийому до Альянсу України і Грузії. Це нарізування в Євразії зони впливу для Росії та внесення розколу в трансатлантичну систему відносин. І, нарешті, це припинення будь-яких розслідувань російського втручання в справи інших країн і репресій проти відмивання коштів угрупованням Путіна і суміжних з нею злочинних організацій різних періодів (того ж єльцинського і навіть більш ранніх) та в різних галузях. Вишенька на торті - тріумфальне повернення Путіна за стіл глобальних форумів, таких як G7.
Інтереси США в ламанні "доктрини Трампа", якщо її можна так назвати - це розгром регіональних амбіцій Ірану, максимальне скорочення наземного військового присутності США на Близькому Сході по всьому спектру питань, не зачіпають прямо або побічно, Ізраїль. Як елемент - дозвіл в такому ж ключі сирійського кризи, хоча Трамп і продемонстрував, що, принаймні точково, готовий проявляти більше рішучості, ніж Обама, проведення силових акцій. Але лише тому, що Обама не виявляв такої рішучості - вся поки коротка політична кар'єра Трампа полягає в заочному запереченні восьми років президентства Барака Обами. Далі - ринок Європи, яку Трамп намагається змусити торгувати з Америкою так, як йому здається справедливим, а це, схоже, передбачає односторонні поступки останньої. Зокрема, це стосується ринку газу. Це також перемога в суперництво з Китаєм, але тут Росія взагалі мало чим може допомогти, оскільки постійно збільшує свою залежність від південно-східного сусіда.
Ставка - Крим?
З точки зору здорового цинізму логічно було б розміняти Крим на відмову РФ від північного газопровідного проекту, яким серед країн, від якого він залежить прямо, тепер протистоїть лише маленька Данія. Заманливо, якщо говорити про головну та "сакральної" цілі РФ, але піти на такий розмін Путін все-таки не може, адже залежність від України (а також Білорусі та Туреччини) зросте, Німеччина ж вважатиме себе, і небезпідставно, відданою. А збитки будуть обчислюватися десятками мільярдів "зелених", яких у Росії вже просто-напросто немає, незалежно від статистичних пухирів (досить глянути, у що вкладені кошти останнього з решти фондів - це папери розореної банківської системи і борги).
Остаточного економічного нокдауну і розвалу відносин з угрупованням європейських корупціонерів, які годуються з цього трубопровідного проекту, і взамін за це відбілюючих отвратную фізіономію путінського режиму докотилися вже до пограбування пенсіонерів російський режим допустити не може. Тоді що залишається?
Східний конфлікт у чому відданий Трампом на відкуп військовим, спецслужбам і Держдепу. Навряд чи президент США стане обговорювати плани замирення України і Росії, на даний момент зовсім заплуталися між собою, йому самому малозрозумілі й малоцікаві - але також навряд чи буде ділитися з Путіним перспективами повторення операції "Буря". Тим не менше українська тема почала грати ще на етапі, коли можливість проведення саміту змінилася ймовірністю. Заморожування рішення МВФ про черговий транш виглядає, з одного боку, як спроба почекати, поки не проясниться. Просто кажучи, раптом "інвестиція" виявиться недоцільним через "нововиявлених обставин"?
З іншого боку (хоч це і кілька конспирологично), мільярд для України - не зовсім зручний фон для початку переговорів у пошуках "великої угоди" з Путіним. Причому тут не так уже важливо, чи насправді Трамп розраховує укласти таку угоду або ж просто за замовчуванням має намір назвати нею якої б то не було результат зустрічі. У нинішніх обставинах однаково годиться і розмін, і ілюзія розміну. Причому обом сторонам. Зрештою, принципової різниці між "зливом" Криму Трампом заради його політичних інтересів і медійної фабрикацією цього "зливу" на теперішній час немає. І потім, мало оформити "угоду" - потрібно ще бути здатним її виконати. А з цим напряг у обох сторін. Просто в силу дуже обмеженого простору для компромісів.
У контексті нового старту північнокорейського мирного процесу Росія, як би не пнулася, - вже не гравець. Мігрантів ж у Європу і Америку вона може тільки додати, посиливши бомбардування Сирії і посиливши треш-правління Ніколаса Мадуро у Венесуелі (хоча і там все більше впливу перебирає на себе КНР).
Залишається Іран.
І тут США вже вдарили по м'ячу, заявивши, що готові "умовляти" інші країни не купувати іранську нафту. Крім того, в Сирії (і інших місцях) американо-іранські зіткнення перейшли у відкриту фазу, незважаючи на те, що Іран, як у Росії, нерідко не визнає своїх "ихтамнетов", підкоряються Тегерану. Але Росія сама потрапила в залежність від своїх домовленостей з Іраном і Ізраїлем, і перший - союзник вкрай ненадійний і підступний, норовить підставити Москви скрізь, де можна.
Так що Трамп, швидше за все, буде уламувати Путіна припинити підтримку Ірану і його клієнтів в Сирії. Натомість, скажімо, на пом'якшення санкцій проти конкретних підприємств і осіб, постраждалих в ході останнього, металевого раунду. Або ж переговори в Гельсінкі, подібно сінгапурському саміту, залишаться в історії як епізод люб'язного піару, як спроба Трампа утвердитися в якості дипломата, а Путіна - показати, що він рукопожатный політик. В принципі, з урахуванням усіх обставин, загально визначаються як "епоха пухкості" в політичній історії Заходу, як раз такий варіант був би, мабуть, непоганий.
Якщо, звичайно, російською вдасться не дуже розлючений Джона Болтона. Тому що при всьому бажанні Дональда обійняти Влада умови не дають йому поки що можливості будувати в Америці автократію. І зводити готелі в Криму, як і на узбережжі Північної Кореї, йому, якщо й пощастить, то тільки на пенсії.