Швейцарський варіант. Чи допоможе Зеленському президент Конфедерації ухилитися від Мінська

У січні на полях Давоського форуму Володимир Зеленський привітав зі вступом на посаду новообраного федерального президента Швейцарії Симонетту Соммаругу і запросив відвідати Україну. Пропозицію було прийнято, візит планувався на березень, але втрутився коронавірус, і його довелося перенести. Тому Соммаруга прибуде в Україну наступного вівторка. Відповідно, вирази типу "пунктом свого першого з початку пандемії візиту швейцарський президент обрала Україну" слід вважати не чим іншим, як не надто витонченим піаром команди Зеленського.

З тієї ж серії – спекуляції навколо статусів. У сенсі повноважень "швейцарський президент" Швейцарії – не рівня українському президенту. Президент Конфедерації – це, по суті, і не президент, а голова Федеральної ради, що складається з семи глав департаментів (які з певною натяжкою можна вважати аналогами звичних нам міністерств). Його щорічно обирає Федеральна асамблея – парламент, зазвичай за ротації в порядку старшинства. І оскільки главою держави є колективний орган, тобто власне Федеральна рада, закордонні турне президентів Конфедерації не підпадають під класифікацію державних: їх представницькі повноваження за кордоном обмежені статусом глави департаменту, тобто, грубо кажучи, рівнем міністра.

Проте нехтувати візитами швейцарських премʼєрів, іменованих президентами, не варто. Вони ніколи не приїжджають просто так. Ось, приміром, у грудні 2013 р. Улі (Ульріх) Маурер кинувся рятувати від бойкоту Сочинську Олімпіаду, оголосивши, що неодмінно її відвідає, і навіть стримав слово, благо до лютого 2014-го його каденція благополучно завершилася. Зрозуміло, тоді крісло поруч з Володимиром Путіним цікавило його куди більше, ніж бобслей, а обговорити віч-на-віч потрібно було багато – від ризиків деанонімізації Берном банківських рахунків під тиском Вашингтона і Берліна до, скажімо, зарубіжних активів "Газпрому" і "Роснафти", захованих від антимонопольних розслідувань ЄС під швейцарською юрисдикцією.

Загалом, "скажи мені, чарівник, улюбленець богів…" і Маурер – не виняток. Роль неформального парламентеря-посередника під прикриттям формального статусу для президентів Конфедерації – справа звична. Ось, приміром, наступник Маурера Дідьє Буркхальтер у травні 2014-го також зʼїздив поспілкуватися з Путіним, щоправда, в ролі голови ОБСЄ і вже до Москви. І той, як стверджував минулого березня Ігор Гіркін-"Стрєлков", сильно передумав щодо сценарію так званої "російської весни", закликавши "народні республіки" перенести призначені на 11 травня "референдуми" про відокремлення від України. "Референдуми" все одно відбулися, але ентузіазму в Кремлі не викликали, а потім Москва і зовсім пішла від кримського сценарію з демонстративним відділенням і "воззʼєднанням", згадуючи про нього або для тролінгу Києва, або в контексті боротьби кремлівських веж. Чому? Пояснення Гіркіна – при очевидній одіозності персонажа – варте цитування: "Політичне завдання я бачив тільки одне – забезпечити проведення референдуму. І, власне кажучи, завдання і ставилося, і повинно було бути проведене. Після цього передбачалося, що повториться в тому чи іншому сенсі кримський варіант. Ось у цьому я впевнений. Але ще за два тижні до проведення референдуму, у квітні, ситуація почала змінюватися, а після приїзду Дідьє Буркхальтера, який Володимирові Володимировичу напевно предʼявив рахунки в швейцарських банках, вона змінилася на…"

Відзначимо це для себе і трохи заглибимося в хронологію швейцарських президентств. Після Маурера і Буркхальтера цей пост вперше 1 січня 2015 р. посіла Симонетта Соммаруга. Вдруге її черга підійшла вже після Маурера 1 січня нинішнього року – Буркхальтер покинув уряд у 2017-му. Але про що, власне, мова: у силу політичного устрою Швейцарії всі троє не просто знайомі – положення зобовʼязує (у випадку з Буркхальтером) їх спілкуватися досить тісно. Додамо до цього той факт, що швейцарське суспільство, як і будь-яке інше, пронизане масою неформальних, але від цього не менш значних звʼязків, які впливають на політику. На зразок того, що на зборах резервістів умовний глава департаменту опиняється в одному відділенні з банкіром…

У Симонетти Соммаруги розклади вельми цікаві. Вона рідня з Корнеліо Соммаругою, який у 1987-1999 рр. був президентом Міжнародного комітету Червоного Хреста, а нині очолює Женевський міжнародний центр цивільного розмінування (назва вичерпно окреслює профіль НДО, цілком успішно співпрацює з урядом). Її чоловік, Лукас Хартманн, не тільки відомий в німецькомовному світі романіст і дитячий письменник, але й громадський активіст. Бабуся Хартманна була з "контрактних дітей" (у Швейцарії аж до 1960-х батьки небажаних і нежданих дітей могли фактично продавати їх усиновителям, які часто використовували тих як домашню прислугу), і в 2014-му він доклав чимало зусиль для запуску громадської ініціативи, яка вилилася в закон про державні виплати жертвам цієї практики.

Сама Симонетта Соммаруга має відношення до двох із семи департаментів (тобто міністерств) швейцарського уряду, причому до тих, кооперація з якими дуже корисна для Києва. Раніше вона очолювала Федеральний департамент юстиції і поліції, тепер – Департамент навколишнього середовища, транспорту, енергії і комунікацій (Uvek). Відзначимо і це.

А тепер повернемося в січень і згадаємо, що на полях Давоського форуму Володимир Зеленський не тільки познайомився з Симонеттою Соммаругою і привітав її зі вступом на нову стару посаду. Персональна презентація програми "інвестиційних нянь" теж була, але куди цікавіше те, що, як зазначено на сайті президента, паралельно обговорювалися питання, повʼязані з поверненням українських заручників, зменшенням числа обстрілів і "прогрес у просуванні до миру на сході України" в цілому, а також піднімалося питання розширення мандату місії ОБСЄ.

Ось ми і дісталися до майбутнього візиту. Який, нагадаю, буде надзвичайно довгим для таких заходів: виділити три дні для закордонної поїздки у робочому графіку першої (нехай навіть серед рівних) особи – це непросто.

У присвяченому поїздці повідомленні Офісу президента читаємо: "Програмою візиту передбачені переговори глав держав у форматі віч-на-віч та у складі делегацій. Планується обговорення широкого спектра питань двосторонніх українсько-швейцарських відносин, а також взаємодії сторін на міжнародній арені".

Швейцарська сторона – прес-служба Uvek – пише наступне: заплановані переговори з міністрами і представниками громадянського суспільства України. Ці дискусії повинні також показати, в яких областях можливо налагодити більш тісну співпрацю. В останній день поїздки федеральний президент (як видно, у компанії українського. – "ДС") відправиться на схід України. Там, крім іншого, заплановані переговори з місцевою владою, а також з експертами з гуманітарних питань та розвитку щодо поточної ситуації. І ось ще одна цитата з того ж джерела: "Мирне врегулювання конфлікту на сході України знаходиться в центрі швейцарської політики миру". Швейцарія "є пʼятою за важливістю державою-донором, які надають гуманітарну допомогу Україні, а також бере участь у мирному процесі з ОБСЄ".

Спробуємо зібрати пазл. Почнемо з того, що вже понад рік усі провідні парламентері з команди Зеленського висловлюються про Мінські угоди вельми негативно, регулярно вкидаючи в інформаційне поле тези про необхідність пошуку нових форматів, і Москва незмінно ведеться на ці провокації. З найсвіжішого можна згадати "статейную дуель" між українським віце-премʼєром Олексієм Рєзніковим і кремлівським "куратором українського питання" Дмитром Козаком. Її суть дуже влучно сформулював Олександр Демченко: вперше з 2014 р. Україна впритул підійшла до необхідності вибору між поверненням Донбасу ціною зливу суверенітету, або збереження його ціною втрати Донбасу, причому на вибір у команди Зеленського залишилось кілька місяців. І вона, природно, прагне вискочити з цього цугцвангу, намагаючись винайти якийсь новий формат. Одним із ключових факторів у цьому процесі може виявитися президент Конфедерації.

По-перше, вона може виступати фіксером, тобто людиною, що забезпечує, причому без зайвого розголосу, підбір вух для меседжів Києва. Тут на руку ОП грає той факт, що переговорні процеси, повʼязані з ОРДЛО, переважно виведені з компетенції МЗС і вирішуються в дусі єрмаковської кулуарної дипломатії.

По-друге, в силу досвіду і звʼязків вона є представником гуманітарних (розмінування, захист дітей, медична допомога, турбота про полонених, налагодження поліцейського функціоналу, діяльність місії ОБСЄ тощо), а потенційно – і комерційних (відновлення інфраструктури) спонсорів.

По-третє, зважаючи як на дипломатичні традиції, так і на звичаї російського істеблішменту, звиклого до активів з швейцарською пропискою і хабарів на рахунках у швейцарських банках, вона може бути не просто посередником, але й ще однією стороною в комунікаціях з Москвою. Причому стороною, відносно незалежною і від Вашингтона, і від франко-німецького тандему, але, однак, такою, що має досить серйозні важелі впливу (до речі, обиватель, можливо, і забув, скільки головного болю доставила російській владі фірма Noga, але в Кремлі, напевно, памʼятають). І воєнний злочин бойовиків – обстріл евакуаційної групи, що спричинив загибель медика якраз напередодні візиту швейцарської гості, – команді Зеленського, як би цинічно це не звучало, необхідно використовувати з максимальною вигодою. Тим більше що і початок минулої – 2015 р. – каденції Соммаруги ознаменувало загострення на Донбасі.

Загалом же, можна припустити, що найближчим часом Банкова розбурхуватиме інформпростір – насамперед український – новими мирними ініціативами, посилаючись на нововиявлені перспективи і на те, що до розробки нового формату, здатного замінити мінські домовленості, підключилися деякі впливові зовнішні гравці. Яких – так-так! – готові слухати і в Москві.

Але проблема в тому, що становище прохача явно вразливе, а зацікавити інвесторів, які б, захищаючи свої гроші, відстоювали інтереси України, інвестиційні няні, навіть з дуже модельними даними, можуть значно гірше, ніж стабільна економіка і суди, що працюють без хребетного права. А найголовніше – це ніяк не змінить фундаментальної позиції Кремля, якому, як і раніше, потрібен не розорений Донбас, а сервільна Україна і гарантії незмінності статусу Криму при знятих санкціях. Це означає, що Москва прийме будь-який договір, якщо це буде договір про нашу капітуляцію. І враховуючи різницю у можливостях, протиставити цьому можна лише одне: збільшити для Росії ціну агресії і супутні витрати до неприйнятного рівня.