Вісь Київ-Варшава-Лондон. Як Україна та її друзі без НАТО створюють пояс безпеки на Сході

У четвер, 17 лютого, у Києві з офіційним та першим візитом побувала міністр закордонних справ Великобританії Ліз Трасс, яка не так давно, а саме дев'ять днів тому, мала дуже непросту та жорстку розмову з головою російської хамо-дипломатії Сергієм Лавровим.

Приїзд Ліз Трасс став ще одним свідченням розвитку взаємовідносин між Києвом та Лондоном та демонстрацією підтримки Сполученим Королівством суверенітету та територіальної цілісності України на тлі російської агресії.

Але не тільки. Голова британського МЗС привезла ще значнішу річ – офіційну згоду уряду Її Величності на створення тристороннього союзу з Україною та Польщею.

Офіційне оголошення щодо створення альянсу з ініціативи Києва відбулося 17 лютого. Щоправда, без участі польського колеги Ліз Трасс та Дмитра Кулеби – Зібгнєва Рау. Але кабмін Матеуша Моравецького своє "так" уже сказав.

Відповідно до спільної заяви трьох членів новоспеченого союзу, вони, що мають "глибокі історичні зв'язки, засновані на спільних цінностях, загальної відданості миру і безпеці та спільній історії протистояння агресорам, що загрожують свободі в Європі", ухвалили відповідне рішення, щоб спільно зміцнювати економічне, торгове, енергетичне та кіберспівробітництво в пику Росії, а також протидіяти російськійї дезінформації.

Але що важливіше – створення такого альянсу знаменує остаточне переформатування євроатлантичного вектора Києва. Україна наголошує на зміцненні регіональних зв'язків.

Галопом Європою

Стартову лінію цього геополітичного треку в принципі було проведено восени 2020 р., коли за кілька днів на початку жовтня українська делегація під егідою президента Володимира Зеленського відвідала трьох найважливіших європейських партнерів України – у Великобританії, Польщі та Туреччині.

У Лондоні тоді було оформлено стратегічне партнерство двох країн. Хоча якщо так подумати, то процес більш активного залучення Британії до українського питання почався все ж таки не два роки тому, а 2016-го – з доленосного рішення залишити Євросоюз.

Рішення було ризикованим та призвело до певних негативних наслідків, але також відкрило нові можливості. Не лише економічні, а й на зовнішньополітичній арені.

Зважаючи на те, що Сполученому Королівству більше не було потреби постійно озиратися на Брюссель і часом "буксувати" на місці, упершись у громіздку європейську махину правил і бюрократії, воно спішно, але розважливо почало вибудовувати нову концепцію своєї присутності у світовій політиці, що отримала назву "Глобальна Британія".

Основний принцип концепції – повернути вплив Лондона у світі, від Атлантики до Тихого океану, зберігаючи контакти з Європою через НАТО. На ці цілі британський уряд готовий виділяти солідне фінансування та ресурси, вже зміцнивши відносини зі Штатами через Нову Атлантичну хартію, а також військово-політичним союзом, у тому числі з Австралією – AUKUS; і подальшим зближенням із тихоокеанськими державами на зразок Японії, Південної Кореї, Сінгапуру.

Партнерство, а потім і союз з Польщею та Україною, у свою чергу, дозволяють Британії розширити свою присутність у Східній Європі і вступити в жорсткішу конфронтацію з Росією, поки ЄС скований нерішучістю тих же Франції та Німеччини.

Безперечно, такий настрій уряду Бориса Джонсона поряд з енергійною роботою українського дипкорпусу став одним із факторів, що дозволили Києву менш ніж за півтора роки пройти, а точніше, навіть пробігти шлях від стратегічного партнерства з британцями до повноцінного союзу. Одному з кількох, варто відмітити.

Острівці безпеки

Тристоронній союз, який поки що не отримав офіційної назви та абревіатури, явно створювався за аналогією або з урахуванням досвіду іншого міждержавного утворення за участю Великобританії – CENTO ("Багдадський пакт", Організація центрального договору).

Цей альянс, куди також входили Ірак, Іран, Туреччина та Пакистан з 1955 по 1979 рр., мав схожу мету – стримати Москву в її русі на Близький Схід. У рамках CENTO його учасники в рази розширили торгівлю та військову співпрацю, зміцнивши власний промисловий та військово-промисловий потенціал.

Він припинив своє існування не тому, що ця модель виявилася провальною, а через зміну політичного клімату в регіоні (Іран виштовхнула Ісламська революція, Туреччина стала членом НАТО).

CENTO довів свою ефективність як NODEFCO, наприклад. І сьогодні політичний клімат також знову змінюється, змушуючи країни, які бажають рухатися далі, шукати інших форматів взаємин.

Як і "Багдадський пакт", союз України з Польщею та Британією відкриває перед його учасниками нові можливості у торгівлі, обміні розвідданими чи зміцненні обороноздатності один одного.

Двері Організації Північноатлантичного договору можуть і залишаються відчиненими для України, але вхід перегороджують Париж або Берлін, які, як і 13 років тому, так само бояться злити Кремль. Співпраця між НАТО та Україною, звісно, розвиватиметься – до меж, встановлених нинішнім форматом взаємин. Але вище голови все ж таки не стрибнути. Принаймні поки що.

Тому розумною альтернативою стало більш тісне залучення України до створення своєрідних кластерів безпеки в регіоні з країнами, які сповідують ті самі цінності та дотримуються тих самих принципів: Британією, Грузією, Литвою Молдовою, Польщею, Туреччиною.

Так, за короткий період часу з'явилися, окрім союзу з Британією та Польщею, Люблінський трикутник (Литва, Польща, Україна), Асоційоване тріо (Грузія, Молдова, Україна) та "Квадрига" (Україна, Туреччина).

Такий підхід нівелює та послаблює російський зовнішньополітичний вектор "говорити тільки зі США" у контексті спроб Кремля добитися мораторію на розширення НАТО на Схід.

Розширення це де-факто і так відбувається просто не під прапором Організації Північноатлантичного договору, але з активною участю та присутністю членів НАТО. І, що важливо, з-поміж найважливіших і впливових (США, Великобританії, Польщі, Литви, Латвії, Естонії).

Спроби Росії "вибити" зі США та НАТО деякі гарантії безпеки стають майже безглуздими. Так, Штати та Альянс можуть продовжувати гру, поки що їм вигідно, оскільки є шанс, у свою чергу, витрусити з Кремля певний прогрес у сфері контролю над озброєннями. Однак на вимоги не рухати кордони НАТО далі на Схід у відповідь тепер можна просто ввічливо посміхатися, поки інші члени Альянсу закріплюються у Чорноморському регіоні та пов'язують його дугою з Північною Атлантикою і Балтійським морем, і аж до Каспію завдяки Ірану, який так і не ратифікував меморандум про делімітацію (таким чином турецьким кораблям не заборонено присутність у Каспійському морі).

Важко уявити, що кремлівські технологи не помітили, як ці союзи формувалися на західних рубежах Росії. Але як пояснити зацикленість Москви на НАТО, поки члени НАТО створювали альянси для стримування РФ?