З друзями, але без світу. Чого нам чекати від 2020-го на міжнародній арені
Фраза "прогнози - річ невдячна" вже перетворилася на заяложений штамп. Однак суть прогнозів, якщо вони беруться не пальцем з неба, у тому, що вони будуються на ретроспективі. Отже, що ж обіцяє нам майбутній рік, виходячи з того, що вже відбулося і відомого в цьому році?
Яструби і голуби
Для України 2019-й почався, з одного боку, дуже успішним Давоським форумом, де вдалося залучити великі системні інвестиції в сектор нової енергетики, по об'єму генерації в якій наша країна (мабуть, з урахуванням споруджуваних потужностей) стала претендувати на друге місце в Європі після Норвегії. Протягом року в регуляторному забезпеченні виникали проблеми, пов'язані з поствиборчої боротьбою олігархічних угруповань, але, як видається, подібні питання можуть бути вирішені на найвищому політичному рівні, якщо взяти до уваги ту пріоритетність, якої наділяє, зокрема, українсько-французькі відносини чинна влада.
Крім того, вже в майбутньому році, незважаючи на ті чи інші параметри транзитного контракту, до якого примушують Росію, необхідно задуматися про повноцінне перенесення центру тяжіння на нову енергетику і власний видобуток, оскільки навряд чи цей контракт протримається сильно довше зафіксованих у ньому дат. На саміті в Давосі Україна зможе похвалитися інерційними досягненнями - порівняно високими темпами економічного зростання і пропорційно величезним (і таким же ризикованим) показником заходу в країну резервної валюти, як в цінні папери, так і у формі перерахувань від громадян, зайнятих за кордоном (що, правда, навряд чи порадує Захід). А також перемогами над Росією в міжнародному арбітражі, які, нарешті, стали набувати фінансовий вимір. Що до іншого - поки плани, тим більше що в наступному році ми навряд чи зможемо повторити ці результати, які стали кумулятивним підсумком багаторічних зусиль Києва та її міжнародних партнерів.
Зрозуміло, висококонкурентні вибори і довгий процес транзиту влади породили тривалу турбулентність і безліч тривог, пов'язаних із спадкоємністю зовнішнього і внутрішнього курсу. На щастя, в істотній мірі ці тривоги не виправдалися. А що стосується нестабільності, то вона триває досі - якщо говорити про зовнішню політику, то слабка передбачуваність подальших кроків Києва пов'язана з монополізацією процесу прийняття рішень апаратом Банковій.
Однак, сильно спрощуючи, можна обережно сказати, що сьогодні у влади знаходиться той же революційне покоління політиків, але зразка 14-16 років, з іншим балансом лобі найбільших фінансово-промислових груп, в той час як у фінансовому і частково силовому блоці залишилася команда зразка 16-19 років. Правда, в ході ротації не можна не відзначити і прихід умовних "голубів" на різні рівні апарату, уряду і парламенту.
З'їдять яструби голубів або голуби заклюють яструбів - покаже наступний рік, але зробимо обережний прогноз: відбудеться перше. Тому що немає підстав очікувати будь-яких реальних поступок від Росії, а в США слабких не люблять, притому, що Україна буде на порядку денному весь наступний рік виборів. Тому США виявляться і в фокусі українського уваги - як і навпаки.
Підкреслимо - незважаючи на що обертався навколо України скандал в США, який призвів до імпічменту Дональда Трампа, зв'язки Києва і Вашингтона тільки посилилися. Про це свідчить, по-перше, затверджене в новому американському бюджеті на наступний рік рекордне фінансування українського напрямку на рівні $700 млн.
Правда, формат термінів виконання бюджету неясний, як і перспектива нових втручань в його тканину з боку Білого Дому, а вони все ще можливі, незважаючи на консенсус у цій справі обох палат і навіть обох партій.
По-друге, на зміну послу Тейлору (він все-таки постійний тимчасовий повірений, то зважаючи на те, що вже обіймав цю посаду раніше, то тому, що на пенсії, то з кадрових практик Трампа), на даний момент обговорюються кандидатури нинішнього в. о. помічника держсекретаря з питань Європи та Євразії Філіпа Рікера, або генерал-лейтенанта Кита Дейтона, директор трансатлантичного центру Маршалла в німецькому Гарміш-Партенкірхені, за своїм нинішнім статусом в Європі поступається хіба що послам США при ЄС і НАТО.
Може, на тлі американського політичного кризи, з'явиться і третя фігура, але гадати безглуздо. Тим не менш, це означає, що Україна опинилася у першій п'ятірці ключових для США держав, поряд з Китаєм, Великобританією, Ізраїлем та Росією (послом в якій затверджено недавній перший заступник держсекретаря Салліван). Так що з Америкою, де Україну з обох флангів політичного спектру сьогодні називають союзником не рідше, ніж корумпованою країною - історична доля, незважаючи на всі шаленство прагнув дружити з Володимиром Дональда, тепер з'єднала на роки вперед.
Європейський фронт
Але, звичайно, не Америкою єдиної живе і буде жити країна, розташована в центрі Європи географічної і на обугленном східному фронтире політичної Європи.
Паризькі переговори в нормандському форматі - перші за більш ніж три роки і перші (в розрізі зустрічі з Путіним) для діючого президента Зеленського - показали, що Київ не збирається йти на поступки Москві в принципових питаннях, погоджуючись лише на сегментарні розведення сторін у пакеті з обміном полоненими. Який - за підсумками цих переговорів поки не стався. Про якихось секретних протоколах громадськості поки невідомо.
Зауважимо, що навіть за цю, загалом-то гуманітарну лінію, президент піддається нещадній критиці у себе вдома. І якщо, як передбачається, навесні відбудеться друга зустріч - ця критика, на жаль, тільки посилиться.
Частково лінія Зеленського (поки це явище можна сформулювати так) нагадує спроби екс-прем'єра Грузії Бідзіни Іванішвілі, який змінив у 2012-13 роках Михайла Саакашвілі біля державного керма знайти якісь точки дотику з Росією. Спроби не увінчалися, як відомо, особливим успіхом (поїхали туристи, стали, начебто, літати літаки, продаватися деяка продукція - але Москва вже примудрилася двічі все зіпсувати). Втім, спроба - не тортури.
Крім того, для нинішнього українського уряду найбільш істотним елементом нормандського процесу є оцінка зусиль Берліном і Парижем, оскільки (якщо надавати цьому процесу якусь осмисленість) Київ прагне розширити і поглибити інтеграцію України в ЄС. Наступна зупинка - це митний союз з ЄС, в який входить, зокрема, Туреччина. Середина квесту за цей рівень - так званий промисловий безвиз. Але, відверто кажучи, поки що не віриться, що Україна подолає друге, а тим більше, перше - адже це, по суті, проникнення в святая святих ЄС - єдиний ринок.
До того ж, Україну можуть змусити вибирати між ЄС, США, а може бути, і Китаєм, відносини з яким у Києва останнім часом зіпсувалися через завислого питання запорізького авіазаводу і гонконгських протестів. У майбутньому році зовнішньополітичного апарату доведеться шукати баланс між двома західними напрямками, а це дуже непросто, і подужає він таку задачу - судити важко. Поки що, виходячи з досвіду минулого року - песимістичні очікування.
Нинішню владу звинувачують у тому, що вона не змогла посилити міжнародний тиск на Росію (а може, і не прагне до цього).
Але в даному випадку поки можна говорити про те, що рівень тиску залишається більш-менш незмінним. Притому, що від України як такої цей процес не надто залежить. Сформулюємо ці побоювання по-іншому.
Притому, що Київ фактично поступився у випадку з ПАРЄ (почасти через парламентської чехарди і етичних розбіжностей у профільному комітеті ВР), а також виявився відверто неготовим до ювілейного саміту НАТО в Лондоні (хоча він і без України пройшов у скандализированной атмосфері), санкції не скасовані і не пом'якшені. Більше того, вони поступово накладалися протягом року, з прискореною динамікою.
Варто звернути увагу на те, що, незважаючи на ті чи інші наміри Риму, Відня або Парижа до пом'якшення санкційного режиму, нічого в цьому відношенні не відбувається. До того ж, незважаючи на опір Трампа (виникло після іскрометного візиту в Білий Дім Сергія Лаврова) стали практично неминучими каскадні санкції США проти осіб і компаній, причетних до трубопровідних проектів Росії в Балтійському і Чорному морях.
А з урахуванням товарообігу між США і ЄС, обурені європейські столиці будуть змушені враховувати цей фактор - так само, як у випадку з Іраном. Якщо вірити російському уряду, то воно готове покрити і ці ризики своїх контрагентів, принаймні, в Німеччині (в інших країнах важко сказати що-небудь певне.) Ну що ж, ризик - благородна справа! Коли на підйом ставок у грі є, звичайно, гроші.
Тут, мабуть, варто відзначити одне: пом'якшити або зняти санкції, які розширюються не швидко, але невблаганно, оскільки зачіпають треті сторони, може тільки сама російська влада, виконуючи власні зобов'язання - це виведення російських військ і найманих бандформувань з території тимчасово окупованих районів Донецької та Луганської областей, а також почавши, як мінімум діалог, про відновлення міжнародно визнаної юрисдикції в Автономній Республіці Крим.
Сумно, але не нудно
Самі ж по собі українсько-російські відносини в наступаючому році продовжать ковзати по краю повернення в гарячу фазу збройного конфлікту. Разом з тим, не можна виключити і якихось послаблень існуючого режиму комунікацій - це може стосуватися викреслювання зі списку небажаних осіб тих або інших громадян, а також відновлення тих або інших транспортних маршрутів (загалом, те ж, що робила і Грузія). Але визначальними факторами всієї гами буде служити контракт по транзиту газу і суперництво в пропагандистській війні.
Але при цьому в зовнішньополітичному тхеквондо Україна і Росія, а також стоять за ними добровільні чи примусові коаліції держав і організацій будуть з'ясовувати відносини на території інших країн. А також в кіберпросторі.
У цьому сенсі можна говорити про певну стабілізацію в Сирії, хоча це в першу чергу заслуга Турецької Республіки, тепер має намір взяти під контроль і зруйновану невиразною політикою далекого Заходу Лівії. А також про прагнення Володимира Путіна провести перезавантаження відносин з французьким президентом Еммануелем Макроном. Принаймні, ми бачимо щиру спробу Парижа повірити в таку можливість, і пов'язана вона з проектуванням французького лідерства в Європі без Великобританії, США та Китаю. Перші дві з яких, а також Канада і, власне, Туреччина становлять пріоритетний інтерес для України. Нарешті, не можна не помітити зростаючого бажання Росії вмонтувати себе в енергетичні, інфраструктурні та оборонні програми Китайської Народної Республіки, нехай і на перших порах на рівні Республіки Казахстан чи Білорусі.
Втім, варто взяти до уваги, що наганяти Москві доведеться багато, адже кілька років було втрачено на изоляционистский курс, ідеолог якого, академік Глазьєв, в році, що минає, був переведений на технічну посаду в апараті ЄАЕС. А стати сателітом Китаю сьогодні зовсім не так просто, як здається.
Безсумнівно, у своїй українській війні Москва розраховує, по-перше, на своїх агентів впливу в Європі. Зокрема, у Франції - це, приміром, коло знайомих заарештованого в Петербурзі за вбивство з розчленуванням історика Соколова.
По-друге, на потенціал використання заручників і схиляння, таким чином, українського президента Володимира Зеленського до властивих його стилю проявів людяності.
І, по-третє, на переобрання Дональда Трампа на другий термін і відновлення ним контролю над обома палатами Конгресу на основі трансформації Республіканської партії в якусь подобу російської системної політичної сили начебто ЄР.
На сьогоднішній день всі перераховані надії виглядають дуже хитке, оскільки кореняться в примітивно-ілюзорному підході до оцінки західної суспільно-політичної системи.
На жаль, в осяжному майбутньому не проглядається перспектива повернення окупованих районів Донецької та Луганської областей під український контроль. У році, що минає інтенсивність обстрілу на лінії розмежування швидше підвищилася. Крім того, як заявив прес-секретар Володимира Путіна Дмитро Пєсков, "Київ і Москва не мають загальної термінології щодо Мінських угод". Які, як зауважила канцлер ФРН Ангела Меркель більше не можна вважати догмою. Перспектива відновлення конституційного порядку в ОРДЛО, мабуть, скоріше залежить від внутрішньої політичної та економічної ситуації в Росії і ритму посилення режиму санкцій, а також від подій в третіх країнах, зокрема, Білорусі, Сирії, Лівії і навіть Угорщини, уперто ставить блок на українському шляху до НАТО.
У будь-якому випадку - в новому році, як і в шести попередніх, у зовнішній політиці нам нудно, на жаль, не буде.
