Рулі, Реджеп. Як Трамп і Ердоган змовилися за спиною Путіна
12 липня в Туреччину потягнулися російські транспортні літаки з російськими ж зенітно-ракетними комплексами С-400. Потягнулися всупереч застереженням, що лунають з Вашингтона і штаб-квартири Організації Північноатлантичного договору з вересня 2017 р., коли Анкара і Москва уклали контракт на постачання ЗРК вартістю $2,5 млрд. І половина з цієї суми — кредит російського боку, що в контексті геополітики у Кремлі розцінюють більшою мірою як інвестицію в країну, що є членом НАТО. Вашингтон же раніше пропонував Туреччини не витрачатися на продукцію російського оборонної промисловості, а прикупити американських Patriot. Проте в Анкарі послалися на "невиправдану дорожнечу": обравши З-400 американським комплексів, Туреччина заощадить близько $1,5 млрд.
По мірі того, як на базі ВПС Туреччини Муртед сідають борту з компонентами для С-400, шанси турків роздобути американські винищувачі п'ятого покоління F-35 стають все більш примарними. Цей потенційний контракт приніс би економіці США близько $16 млрд, а Туреччину забезпечив би сотнею новітніх машин, навченими льотчиками і декількома сотнями робочих місць в авіапромі (Туреччина взяла на себе виробництво ряду не ключових елементів для проекту). Однак замість цього було прийнято рішення "вкластися" в протистояння як з США, так і з НАТО в цілому, що, безумовно, зараз підганяє Росію викладатися на всі 146% у виконанні угоди з Анкарою.
Це не перебільшення: за даними російських "Известий", на передачу в повному обсязі першого комплекту-400 відвели лише тиждень. У Кремлі розуміють значення та цінність для Росії нинішнього американо-турецького конфлікту. Тим не менш вигідний для Москви й Анкари збройовий контракт може принести значно більше дивідендів не Путіну, а Трампу, причому Ердоган у будь-якому випадку виявиться у виграші.
Сварка понарошку
На тлі поставок С-400 в Туреччину виникають два політичні питання технічного характеру.
Перший: чи зможуть і, власне, чому Трамп і Ердоган будуть домовлятися? Так, зможуть. Мало того, як кажуть, процес вже давно пішов. Це стало помітно на саміті "Великої двадцятки" в японській Осаці. Так, 29 червня, коли вже було очевидно, що російські ЗРК незабаром будуть повернуті Туреччині, Трамп заявив журналістам: у тому, що союзник волів російські системи, винен його "папєрєднік" — Барак Обама, який не побажав продати туркам Patriot. У той же день його турецький колега заявив, що Трамп особисто обіцяв не вводити санкції щодо Туреччини через С-400, ніж Вашингтон намагався шантажувати Анкару. "Ми є стратегічними партнерами з США. Будучи стратегічними партнерами, ніхто не має права втручатися у суверенні права Туреччини. Всім має бути зрозуміло", — сказав Ердоган.
Тобто президенти, по всій видимості, вже давно узгодили свої ролі в цій виставі, покликаний переконати весь світ в серйозній сварці стратегічних партнерів. Зрештою, конфлікт між ключовими союзниками завжди виглядає ефектніше, ніж гризня зі звичним уже суперником. І для обох — Трампа та Ердогана — така сварка вигідна, оскільки для отримання 100%-ного "вихлопу" президентам США і Туреччини потрібно не дозволити, щоб цей конфлікт перейшов у практичну площину, з реальними негативними наслідками.
Трампу для цього потрібно відсутність жорсткої реакції з боку Пентагону — і це друге питання. Якби конфлікт відбувався при Джеймса Мэттисе, то господар Овального кабінету зіткнувся б з серйозними труднощами. Але "Скаженого пса" вже давно змінив лояльний до Трампу Патрік Шэнахэн, а того, в свою чергу, не менш лояльний Марк Еспер. До речі, в день початку поставок С-400, як повідомляє Breaking Defense, Білий дім скасував брифінг Пентагону на цю тему.
Крім того, Еспер більш півгодини спілкувався з турецьким колегою Хулуси Акаром, але результат цих переговорів, за винятком того, що Штати утримуються від поставок Туреччини F-35, невідомий. З іншого боку, постачання С-400 не припинилися — значить, справа за відповідними заходами. До речі, як повідомляє агентство Bloomberg, у Білому домі розробили три пакета санкцій і навіть вибрали один з них на підпис Трампу. Інша справа, що медійна загроза від них може істотно перевищувати реальну.
З іншого боку, президенту США треба ще переконати Конгрес "не переборщити" з реакцією. Що набагато складніше, адже, на відміну від Міністерства оборони, в повній мірі обидві палати американського парламенту Трамп не контролює. В Конгресі вже закликали Трампа ввести санкції, а Пентагон — позбавити Туреччину винищувачів F-35. Але, підкреслимо, позбавити тимчасово. Саме про припинення участі у програмі заявив один з критиків рішення Анкари закупити С-400 — сенатор Джек Рід.
Так що є вірогідність, що Білий дім все ж знайде або вже знайшов підхід до законодавців у турецькому питанні. Якщо ж ні, то, як заявив президент Туреччини відразу після цих закликів та інформації з Штатів про підготовлювані обмежувальні заходи, Трамп може ветувати рішення Конгресу. Впевненість Ердогана в такому результаті, очевидно, базується на певних домовленостях з президентом США, досягнутих в Осаці.
Тобі і мені
З точки зору здорового глузду нічого страшного й непоправного не відбувається. За винятком того, що країна НАТО буде використовувати російське озброєння, як у свій час Греція. Однак у підсумку Афіни були змушені це зброя передати Кіпру, а з минулого року в пику Кремлю спостерігається сталий розвиток співробітництва і контакту між греками і американцями. Так що не виключено, що Туреччина у майбутньому піде за прикладом свого сусіда. З іншого боку, Анкарі, навпаки, було б вигідніше притримати російське озброєння як постійне підкріплення власної незалежності.
Що було б на руку і Білому дому. Чому? Тому що Туреччина таким чином підіграє Трампу, підкріплюючи його доктрину національного егоїстичного прагматизму і недовіра до блокам як інструменту зовнішньої політики. Прагнення Анкари до регіональної гегемонії абсолютно відповідає взятому Трампом курсом на переформатування глобальних зон відповідальності. На його переконання, не Сполучені Штати повинні за будь-якого приводу мчати на допомогу. Цим можуть займатися "місцеві" — з числа постійних або ситуативних союзників.
По суті ж нинішня адміністрація зайнята делегуванням повноважень наддержави тим же Ізраїлю, Саудівської Аравії, Японії, а тепер і Туреччини. А кому ще, враховуючи, що Західна Європа, зокрема Німеччина гордо відмовилася стати "смотрящей" над Сирією та Близьким Сходом? У Берліна своїх справ по горло — він перекроює Європу під себе і бореться за завершення проекту "Північного потоку-2".
Між тим Трампу такий перерозподіл сил дозволить спрямувати більше ресурсів на територію держави, максимально перетворюючи успіхи на цьому напрямку електоральні очки. А Ердогану, крім зміцнення позицій у регіоні, горезвісний "конфлікт" дозволить консолідувати і повернути виборця після провальних місцевих виборів, за результатами яких правляча Партія справедливості і розвитку втратила дві столиці — Анкару і Стамбул.
У той же час такий розвиток подій загрожує черговий перебалансіровка сил у Великому Причорномор'я через очевидного інтересу як турецької, так і російського керівництва до встановлення нової нормалі взаємин, яка буде все більше відповідати принципу "бізнес і нічого особистого". Анкара буде виступати і опонентом Москви, і її партнером, і, ймовірно, навіть ситуативним союзником — таке траплялося й раніше, але не одночасно. Тепер ця синхронність, по всій видимості, буде в порядку речей. Туреччина перетворюється у свого роду джокера, і це не обіцяє її сусідів, включаючи Україну, нічого хорошого.