Розподілена імперія. Як Росія буде Аляску повертати

Днями на розгляд Держдуми РФ було подано законопроект із нудною назвою № 155342-8 "О внесении изменения в статью 4 Федерального конституционного закона "О порядке принятия в Российскую Федерацию и образования в ее составе нового субъекта Российской Федерации"".

Проект, варто зауважити, дуже короткий, і його сутнісна частина ненабагато більша за назву. Означену статтю запропоновано доповнити таким абзацем: "Принятие в Российскую Федерацию в качестве нового субъекта иностранного государства или его части осуществляется с учетом разделения большинством граждан иностранного государства или его части культуры Российской Федерации как уникального наследия ее многонационального народа".

У пояснювальній записці автори – депутати Ніколай Новічков та Дмітрій Кузнєцов – сенс своєї ініціативи розкривають наступним чином. Закон слід доповнити нормою, згідно з якою "принятие в Российскую Федерацию в качестве нового субъекта иностранного государства или его части, осуществляется, вне зависимости от местоположения границ этого иностранного государства или его части"- якщо більшість тамтешніх громадян поділяє російську культуру. "Поділяє" тут, вочевидь, означає не так захоплення видатним абісінським поетом Пушкіним, як зачарування видатною вірменською казкаркою Симоньян.

Куди цікавіше інше – намагання в законодавчому порядку закріпити путінську тезу "Границы России нигде не заканчиваются". Тут варто приглянутись до осіб ініціаторів поправки.

Попри красномовне прізвище, Новічков є доктором не хімічних, а економічних наук. В Думу він потрапив лише з четвертої спроби. Є членом комітету з розвитку Далекого Сходу та Арктики. Що ж, його інтерес очевидний: віддані Китаю острови та передані в (цілком імовірно – довічну) оренду території треба замінювати новими надбаннями. Чом би не взятись, скажімо, за перегляд статусу Шпіцбергена? Проголошення Баренцбурзької Народної Республіки в якості проміжного етапу потребує надмірних та ризикованих зусиль, тож краще цей етап розширення російських просторів оминути.

Щодо Кузнєцова, то він уславився хіба заснуванням антипремії за внесок у руйнування культурної спадщини "Бандерлоги спадщини". Коннотації тут, очевидно, не з твором Редьярда Кіплінга, але дивно, що в числі лавреатів досі не фігурують гуртом і вроздріб Збройні Сили Російської Федерації.

Пояснення, зрештою, просте. І Новічков, і Кузнєцов пройшли в Думу від партії "Справедливая Россия — За Правду" (СРЗП). Фактично це блок, який з'явився внаслідок приєднання до очолюваної Сергеєм Міроновим СР, яка є коаліційним партнером "Единой России", ще двох партій. Перша – "Патриоты России" – уламок КПРФ – на чолі з Геннадієм Семігіним. Друга – "За правду!", створена Захаром Прілєпіним. Цей покруч правильніше було б назвати "Национал-коммунистической российской рабочей партией". Тим більше що триголовий Горинич, який рулить партією після об'єднання, неодноразово вирізнявся відповідними заявами й діями.

З Прілєпіним все, в принципі, ясно – оспівувач "Новоросії", який давній гріх – заклик 2010 року "Путін має піти" – спокутує абсолютною сервільністю й пропагандою імперії. До речі, саме його місце отримав Кузнєцов після того, як Прілєпін відмовився від мандату.

Народжений на Хмельниччині син офіцера ракетних військ Семігін свого часу дуже хотів підсидіти Геннадія Зюганова, але програв і розколов партію. Відтоді обробляв ліво-патріотичний електорат, але без особливих успіхів.

Найцікавіший з цієї трійці – Міронов. Він – не просто давній знайомець Владіміра Путіна. В 2000 році Міронов був заступником голови його виборчого штабу в Петербурзі, а потім двічі брав участь у президентських виборах в якості технічного кандидата. В 2018 році не висувався, але увійшов до ініціативної групи з висування Путіна. В його "активі", серед іншого – сварка з Естонією в час головування в Раді Федерації через перенесення "бронзового солдата" в Таллінні, лобіювання заборони всиновлення російських сиріт американцями. Це на додачу до системної діяльности проти України. Зокрема, в Криму він побував 26-27 лютого 2014 року, й вочевидь, займався координацією дій, пов'язаних із окупацією півострова. Наприкінці того ж року він став першим високопоставленим російським політиком, який відвідав Донецьк. Що недивно, всіляко підтримував визнання Л/ДНР. Новічков як заступник керівника центрального апарату СР є фактично його довіреною особою, і це – разом із мандатом Кузнєцова – свідчить про те, що законопроект зовсім не був їхньою особистою ідеєю. Їх, вочевидь, використали в якості "шісток" для імітації ініціативи знизу.

Смерть Жириновського і занепад ЛДПР відкрив конкурс на роль формально незалежних рупорів Кремля. І СРЗП тут виглядає зручним і добре контрольованим претендентом із цілком передбачуваною поведінкою. Інша річ, що в тендері навряд чи буде переможець – це не лише створює режисовану видимість демократії, але й дозволяє "заточувати" різні сили під різні задачі. Як би то не було, генерація імперської маячні набирає обертів.

Річ у тім, що перед Кремлем дедалі гостріше стоїть проблема травлення. З одного боку, нагальним є питання інкорпорації новозахоплених територій України. В силу спротиву громадян і з огляду на вдосконалення міжнародних санкційних механізмів імітація "референдумів" і важкоздійснювана, і небажана – і тому орієнтовні дати їх проведення постійно переносяться. Посилання на єдність культури, звісно, не додасть їм легітимності, але в якості "логічного" аргумента для внутрішньої аудиторії стане в пригоді. Це, зрештою, посилить згуртованість та синдром обложеної фортеці.

Водночас, включення давно окупованих "народних республік" позбавлене сенсу, але годиться в якості запасного варіанту й обґрунтування виходу з війни (мовляв, мети досягнуто – а саме "захист" Л/ДНР дедалі більше вип'ячується в якості причини, фрази про "демілітаризацію" та "денацифікацію" набули характеру чергових мантр).

Та є й в поправки й інший бік. Скасування територіальних обмежень в законі про створення нових суб'єктів може стати Росії в пригоді на тлі отримання Україною та Молдовою статусу кандидатів на членство в ЄС. Звернення Придністров'я до Москви із проханням про визнання його частиною РФ в умовах повного нехтування останньою міжнародним правом може призвести до виникнення ексклаву, аналогічного калінінградському. З усіма наслідками аж до конфлікту за право транзиту із перспективами чергової ескалації. Аналогічно, ця схема може бути використана на будь-якій території компактного проживання визначених довільно носіїв російської культури. Тут примітно, що Кремль зірвав референдум про об'єднання Південної Осетії з РФ, який (тепер уже колишній) президент невизнаної республік Анатолій Бібілов призначив на 17 липня. Саме по собі формулювання "об'єднання" не передбачено російським законодавством (в кращому разі – автономія), тож тепер сторони відкотились до формату консультацій. Що, однак, не виключає можливості задіяти процедуру "порайонної" інкорпорації цієї частини Грузії. Подальшим розвитком цього ноу-хау цілком може стати концепція "розподіленої" Росії – якщо вона почне збирати сепаратистські провінції в стратегічно важливих регіонах світу. А для внутрішнього хайпу Перший канал цілком може почати розповідати про переслідування патріотів Росії на Алясці. Теж цілком у тренді збиральництва земель.