Російський штам "зради". Вилікує чи ОРДЛО Росію від "добрих царів"
Чеський письменник Карел Чапек, подарував світові дивовижний роман "Війна з саламандрами", у своїх "Побасенках" зазначав: "Завдяки посиленій пропаганді бог вирішив, щоб я вів свій народ". Ця фраза повною мірою характеризує нинішню Росію, минулу і, цілком ймовірно, майбутню. Якщо тільки, беручи до уваги спіраль історії, картина не буде переглянута через модифікованої технології "зради-перемоги", випробуваної в Україні.
Широко поширена думка, що "зрада" і "перемога", що давно стали мемами, є продуктом самоіронії українців. Почасти таке можливо, враховуючи високий рівень недовіри до влади (будь-якої), від душі присмаченого хорошим гумором. Але є тенденція, з якою складно сперечатися. Якщо проаналізувати дані пошуковиків, то в Росії цього мема, як і в Україні, не існувало до Евромайдана, до 2013 р. Коли ж Янукович втік, рунет просто почали переповнювати "зради" і "перемоги" в масі уїдливих матеріалів про ситуацію в Україні. Ці слова російські шовіністи додали в скарбничку до "жадібним і тупим хохлів" і т. п. Поступово ж "зрадоперемога" перекочувала з рунету в українські блогосферу і ЗМІ. Технологія насправді добре опрацьована і лягла на підготовлений грунт, адже патріотичні сили пильно спостерігали за тим, як "нові" лідери верховодять в країні і ведуть війну.
При цьому до масштабів катастрофи технологія все ж не дотягла, хоча була дуже близька після Иловайской трагедії. Українці дотримуються позиції: хороших влади немає - і хоч ти трісни. У деякому роді це заслуга історії та ментальності, знову-таки сформованої історично.
Алергія на владу
Подивимося на Русь, яку росіяни намагаються "приватизувати". Один час дружина, по суті, командувала великим князем. Тим же Ігорем. Йому доводилося рахуватися з її думкою, переконувати, але ситуація почала змінюватися, і поступово, в другій половині X ст., дружина стала силовим корпусом, підконтрольним головному правителю. Такими були вже Святослав та Володимир. А бояри так і не перетворилися на повноцінний парламент, хоча перспектива була, звичайно. А потім на сцену вийшли місцеві правителі близько 15 удільних князівств. Їхній вплив стало зростати у період феодальної роздробленості (ХІІ-ХІІІ). В умовах федеративної монархії, природно, інститут великого князя ослаб. Регіони почали диктувати політику, і при цьому навіть відбулася трансформація племінних рад у віче. Правда, на самому ділі вони не стали майданчиком для вираження думки більшості або відмінного від нав'язуваного. Рішення на таких віче приймалися одноголосно, тобто меншості закривали рот.
В пору нарікати. Однак специфіка Русі була в тому, що добробут визначалося не так рабством, як торгівлею, і звідси бурхливий розвиток ремесел. Поки нижчим станам давали заробляти і жити, це компенсувало невдоволення владою. Але коли вона посилила експлуатацію виробників, а міжусобиця при Святополка Изяславовиче погіршила добробут населення, це негайно спровокувало збройне повстання. У підсумку на київський престол зійшов Володимир Мономах.
Як і більшість народів в історії, населення Русі було готове взятися за вила, коли влада перегинала палицю. А ось наступний період в історії вже показав, що не тільки порожній шлунок обумовлює ставлення до керівників. Це часи Богдана Хмельницького. Основи та принципи формування держави тоді визначав саме інститут козацтва, коли гетьман був виборною посадою. Як водиться, лідер почав вибудовувати міцну вертикаль влади. Наприклад, призначав полковників, які в свою чергу призначали сотників. Так, іноді цих "губернаторів" і "мерів" обирали на полкових і сотничьих радах. Але знову-таки. Полковник формував старшину, найближче оточення, а тому міг впливати на настрої учасників радий. Виходить, що вибори були на вищому і нижчому рівнях - гетьман, генеральна старшина і уряд, і війт. В останньому випадку селах просто давали самим розбиратися зі своїми лідерами, а в першому - кандидатові потрібно було переконати Козацьку раду, а це простіше, ніж переконати всю країну сьогодні. Гетьман також мав монополію на суди і законодавство. А щитом від невдоволення була ейфорія від перемоги над Річчю Посполитою.
Не дивно, що з часом Хмельницький отримав необмежену владу. Історики відзначають, що посол Венеції називав його "справжнім государем", а Олівер Кромвель - "імператором запорізьких козаків". Опорою гетьмана була генеральна старшина, і поступово між нею і Козацькою радою визрів конфлікт. Це було свого роду проявом сучасного протистояння громадянського суспільства з олігархією. Михайло Грушевський, зокрема, писав: "Конкуренція військової (Генеральної) ради з радою старшин набуває характеру боротьби козацького демосу зі старшинською олігархією". Простий люд звик до козацької демократії, а після усвідомив, що вона не є захисним механізмом від монополізації влади "достойнешими". Звідси якийсь фаталізм, правда, з готовністю контролювати владу.
Це одна з причин, чому в часи УНР її лідерам не вдалося спокусити українців. Так, були війна, ідеологічний ажіотаж, хаос і загрози з усіх боків. Так, Центральна Рада створила центральну владу, але забула про провінції. Тому влада того часу також не стала доброю в очах населення, хоча і був попит на державність. Поради, ставши "усією владою", втім, здобули ще меншу любов.
Почалося після розпаду СРСР будівництво нової країни як і раніше супроводжувалося недовірою до будь-якої влади. Найбільш влучно, напевно, цю нашу межу описує фраза Івана Франка: "Мій патріотизм - то не сентимент, не національна гордість, а тяжке ярмо".
Цар хороший
Росію ж куди більше характеризує згаданий вислів Чапека. Російський економіст і соціолог Владислав Іноземцев у своїй книзі "Росія: несучасна країна" розмірковує, що на відміну від Європи (причому з давніх часів) саме в Росії "держава" (від "государя/господаря") придбало сакральний сенс для росіян. "Держава" успішно витіснило народ (а тим більше - людини) на соціальну периферію. Росія, на мій погляд, саме тому представляє одну з небагатьох країн, де, з одного боку, цінність людського життя практично не зростає з плином часу і де, з іншого боку, уряд прямо і побічно несе відповідальність за більшу кількість жертв серед власного населення, ніж будь-які зовнішні війни та катаклізми", - пише Іноземцев, відзначаючи, що максима "Цар хороший, бояри погані" могла з'явитися і століттями проіснувати лише в Росії, де в результаті населення готове пожертвувати собою заради інтересів держави, незважаючи на те, що тому наплювати на нього.
І знову звернемося до подій минулого. В 1547 р. першим в російській історії царем став Іван IV, якого росіяни називають "Грізним", а на Заході - "Жахливим". Перший час молодий цар був іграшкою бояр, але потім сформував нове оточення, а щоб прищучити аристократію, випустив на вулиці вершників з мітлою по один бік сідла і собачою головою по іншу - опричників. Це був його особистий силовий корпус. Влада царя не була абсолютною, а жорстокість з роками лише посилювалася. Відповідно, зростало невдоволення серед еліти і нижчих станів, особливо коли Судебник, прийнятий на Земському соборі в 1550 р., став першим кроком до закріпачення селян. Фольклор другої половини XVI ст. чітко показує, що народ засуджує Івана Жахливого, але при цьому хоче бачити іншого богообраного - "доброго царя".
Додамо також те, що формально перед Соборами по царству розсилалися грамоти, созывавшие по одному-два представника того чи іншого населеного пункту. Однак то була імітація демократії. Найчастіше воєводи фальсифікували вибори. А стовпами влади царя були представники вищого духовенства і Боярська дума (по праву положення). Холопи абсолютно нічого не вирішували. Мало того, у 1597 р. кабальним холопам, людям, які стали рабами з-за боргів, взагалі заборонили скидати кайдани холопства навіть після погашення сплати суми боргу. Правда, вихід був - дочекатися смерті власника кабали. Хоча і в цій ситуації дворяни знайшли, як залишити їх при собі, роздаючи землі, щоб назавжди прив'язати селян.
Після смерті Федора, сина Івана IV у 1598 р. на трон піднявся Борис Годунов, реальний правитель Московського царства при Федорі. Він став тим самим "добрим царем", нехай і не мав права на трон. Однак неврожайні кілька років настроїли народ проти нього. І в момент розчарування з'явився новий "цар" - чернець Григорій Отреп'єв, за підтримки Варшави став Лжедмитрієм I. Він в обмін на царювання обіцяв Речі Посполитої частина земель та популяризацію католицтва. У 1604 р. польське військо "внесло" монаха на територію Московського царства, і до нього пристало чимало незадоволених царем не з царського роду, а в самій Москві розгорілося повстання проти спадкоємців Годунова. Потім відбувся фарс: Лжедмитрій став царем і чоловіком дочки польського воєводи, але під час бенкету піднялося повстання бояр, і ченця вбили.
Лжедмитрія ненадовго змінив їх представник Василь Шуйський. І знову зіграла свою роль незбагненна любов народу до царя, але не з числа бояр - козак Іван Болотников підняв повстання. Його придушили і тут з'явився Лжемитрий номер два, нібито дивом врятувався. Кампанія нового самозванця була в рази невдалішим Отреп'єва. Після була Самбірщина і якийсь царський простий.
Через сотню років московити, нарешті, дочекалися гарного і великого царя. Навіть більше - імператора Петра I. Він призначав всіх і вся. Навіть членів Сенату. Але селяни, міщани, купці, як і раніше нічого не вирішували, і великий імператор при цьому не викликав роздратування, адже між його абсолютною владою і ними знаходилися напахчений, виряджена і вгодована прошарок аристократів. Вони вершили суд і були господарями душ у своїх вотчинах. Такий порядок зберігався деякий час.
А півтора століття потому з'явився Олександр II, який став Лінкольном для росіян - в тому сенсі, що скасувала кріпосне право. Правда, із застереженнями: якщо селянин хотів обробляти свою землю, він міг купити її, але до повної сплати всієї суми повинен був ходити на панщину. І, скажімо так, в рамках кредитних програм того часу за землю селяни виплатили приблизно два мільярди рублів - вчетверо більше, ніж земля коштувала в 1861 році.
Коли ж монархія затріщала при його онука Миколу ІІ, росіяни знайшли нового кандидата в царі під час першої буржуазної революції у 1905-1907 рр. В бродінні брала участь найбільша робоча організація на чолі зі священиком Георгієм Гапоном. У 1905 р. почалися акції протесту, учасників яких розстріляли силовики імператора. Запустився процес революції, поширилася і на Польщу, і на Балтію, і на Україну. Микола II в підсумку пішов на поступки, з'явився натяк на парламентаризм.
Путін всієї Русі
Тільки ось новий хороший цар поки не з'явився. Тому буржуазна революція стала репетицією жовтневої. А там вже відомо, хто далі були: Ульянов, Джугашвілі, Хрущов, Брежнєв та інші. Ну і партія, природно, яка затьмарювала "нехаризматичных" порівняно зі Сталіним. Ймовірно, тому в серці росіянина тліла туга за того єдиного. Єльцин на цю роль не підійшов, і в 1999 р. відкрив дорогу вихідцю з Петербурга. Саме Путін став втіленням того доброго царя.
Єдине, що бентежить - культи Сталіна і царя Миколи II, гаряче улюбленого блаженної Поклонської. Квітневе опитування 2017 р. "Левада-Центру" визначив таку п'ятірку найбільш видатних людей всіх часів і народів: Йосип Сталін (38%), Володимир Путін і Олександр Пушкін (по 34%), Володимир Ленін (32%), Петро I (29%). Путін поліпшив свої показники порівняно з 2012 роком завдяки пропаганді (22%), але Сталін-то не сильно "просів" - було 42%.
Як пояснив директор "Левада-центру" Лев Гудков, корона Путіна тримається на ілюзіях і надії, що він виведе країну з кризи; а також на безальтернативності. Але при цьому спостерігається 15%-ве зниження середнього рівня життя. З плином часу, коли пропаганда все гірше насичує ШКТ росіянина, до Путіна апелюють як до кінцевої інстанції. Якщо вже губернатори і уряд нездатні, то царя пора втрутитися і захистити своїх підданих. Приміром, опитування, проведене Всеросійським центром вивчення громадської думки в кінці липня - початку серпня, дає наступну картинку: росіян найбільше хвилює низька зарплата і рівень їх життя (24%), 21% стурбований станом економіки країни. Соціальна політика - третє місце (18%). А цей опитування "Радіо Свобода" на вулицях Москви показав, що Путіна люблять, але хотіли б, щоб він не тільки зовнішньою політикою займався, але і про народ згадав. Як зазначив Гудков, технологія "добрий цар, злі бояри" ще працює, але "все з великим скрипом". До речі, згідно з результатами іншого опитування "Левада-Центру", 56% росіян (не так вже багато насправді) вважають, що оточення президента не надає йому повної картини про ситуацію в країні. Тобто, фактично Путіну не вдалося повною мірою задовольнити незадоволеного "поміщиками" росіянина. Інакше з якої причини багато хто продовжує ностальгувати, раз вже не бачать сьогодні нового Сталіна або Миколи II?
Гібрид гибриден у всьому
Тепер про фейкових утвореннях на Сході України, які запозичили дві смужки з російського триколора. "Зрадоперемога" докотилася і до ЛДНР, адже, як не крути, вони - частина українського політичного простору. Тільки там технологія набула гібридні форми. З одного боку, Путін - поки добрий цар. А з іншого - росіяни нас кинули напризволяще. Коли Олександр Захарченко заявив, що Донбас може увійти до складу РФ в наступному році, в самій Росії цю ідею відкинули, бо вже Крим став тим шматком, який Кремль не може ніяк проковтнути.
А напередодні Захарченко поскаржився: "Як ви думаєте, скільки у московських чиновників будиночків у Баден-Бадені? І ось навіщо їм такий божевільний Захарченко або Плотницький, з вини яких вони не можуть відвідувати ці свої будиночки в Баден-Бадені? А скільки дітей чиновників Російської Федерації навчається за кордоном? От ви самі собі на це питання, якщо відповісте, то зрозумієте, чому такий негатив, я навіть скажу і більше - можливо і пряма ненависть... Але у нас "народна республіка". І наші головні союзники - російський президент і російський народ".
Причому такі настрої з'явилися не вчора, а набагато раніше. У 2014 р. була опублікована бесіда бойовиків з представником "Російського громадянського суспільства" Сергієм Кургіняном. Тоді бойовик-поет Юрій Юрченко звинувачував росіян в особі Кургіняна в недостатній допомоги, тикаючи в обличчя іржавими автоматами і неробочими ПТУРСами. А в жовтні 2015 р. "Російській службі BBC" бойовик Дружина на прізвисько Шахтар розповідав, що в ДНР незадоволені перемир'ям і вважають, що Росія відвернулася від них, зливає їх. "Раніше Путін підтримував нас, ми і прагнули воювати. Зараз хлопці думають, що Росія відвернулася, і у нас, звичайно, руки опускаються", - додав Шахтар.
І всім відомий Гиркин-Стрільців, ковтнувши політичної волі, нехай і в ЛДНР, також нещадно критикує особисто Путіна за провал з "Новоросією". У жовтні минулого року він називав його "цариком", "терпилою", "бомжем з підворіття", "кренделем", який "продасть Кремль", і який "як повія біжить спочатку до американців, намагається з ними домовитися. З американцями не виходить - біжить до китайців. Ті його стусаном вибивають, виторгувавши якісь преференції, він знову до американців". А в червні цього року Гиркин заявив "Рой ТБ", що в 2014 р. у Путіна була величезна підтримка в Росії, але він показав себе "слабаком" і позбувся довіри, включаючи підтримку еліти. Поширював крамолу, як тільки міг, загалом.
З урахуванням зубожіння населення, в інтерпретації адептів ЛДНР і "Новоросії", а незабаром, можливо, і росіян, стане основоположним принцип "немає хороших царів", і корінь всіх бід - далеко не в "бояр". Тобто виходить, що коли Кремль заражав Україну вірусом "зрадоперемоги", відбувся обмін штамами. Тільки українці в силу історичного досвіду і політичної культури володіють кращим імунітетом до "погану владу".
