Росія між ОПЕК і США. Чим обернеться капітуляція Москви

У кінці квітня найбільш відомий міжнародний сировинний картель ОПЕК охопила паніка. Низка його членів запропонувалиа негайно почати виконувати умови нещодавно укладеної другої угоди ОПЕК+, у ході підписання якої Москва капітулювала перед Ер-Ріядом, і не чекати до травня, щоб зупинити перевиробництво нафти, яку ніде зберігати. У свою чергу, глава Міжнародного енергетичного агентства (МЕА) Фатіх Бірол закликав країни ОПЕК+ розглянути можливість швидкого і більш значного обмеження видобутку для стабілізації ситуації на ринку.

Катастрофа нормалізацій

Цікаво, що драматичне падіння ціни нафтових ф'ючерсів до негативних величин залишило незавершеною складну дискусію про те, визначає ОПЕК ціни на нафту чи ні. За експертною та академічною суперечкою з цього приводу стояли стратегії російських груп впливу, але вибір був лише у однієї - Ігоря Сєчіна і його "Роснефти". Напевно, цей вибір став неправильним, але за іронією долі правильного варіанта і не було.

У підсумку Росію, що мала намір повоювати з Саудівською Аравію і США, чекав швидкий нокдаун, а світовий ринок нафти - крах, який, правда, багато хто вважає всього лише нормалізацією. І якщо зазирнути в історію - звідки взявся той же ОПЕК, наприклад, - то виявиться, що ці дві точки зору цілком здатні співіснувати. Якщо, звичайно, мати на увазі, що одна з них у найближчому майбутньому завжди буде сприяти інтересам США.

Напередодні війни Судного дня, у вересні 1973 р., винуватиця нинішнього цінового обвалу - нафта марки WTI - коливалася в межах $2-2,5 за барель. Між іншим, у цьому діапазоні WTI коливалася майже весь час після 1900 р. (якщо не вважати періоду Великої депресії 1929-1939 рр., коли ціна падала до $1 за барель). Але в жовтні того року почалася війна, і до кінця місяця WTI одним стрибком зросла до $10. Настав перший нафтовий шок - споживча інфляція в США перевищила 10% річних, і світові ринки, тоді ще далекі від нинішнього рівня глобалізації, покотилися під укіс. Здавалося, що скоро ситуація нормалізується. Але ціна нафти не впала навіть після "часткового відновлення" західної економіки.

А потім настав 1979-й. Звалилася монархія, що здавалася непорушною в Ірані. З тих пір держава, яка колись прагнула до модернізації, є "богонатхненною країною", a нафта марки WTI легко взяла бар'єр у $25 і наблизилася до $30. Так настав другий нафтовий шок. Очікувалося, що світова економіка встане, а наступний рівень - $50. Ще один додатковий шок стався в самому кінці 1979-го: СРСР раптово (здавалося, що його цілком задовольняє політика розрядки) вторгся в Афганістан. На хвилі істерики ціна нафти в Америці і в Європі перевищила, хоч і ненабагато, $30 за барель у січні-лютому 1980 р. Паралельно зросла ціна тройської унції золота - c $44 у докризовому вересні 1973-го до $170 у першій половині 1975-го і аж до $850 в січні 1980 р. (наступного разу цей рекорд був досягнутий і перевершений тільки в 2008-му).

Однак потім почалася стабілізація і майже двадцятирічне зниження цін на золото і нафту до $300 за тройську унцію і $10 за барель відповідно. У пакеті - структурні реформи у Великобританії і США, що серйозно змінили їх економічний дизайн. А СРСР надірвався і розвалився, не витримавши спроб конвергенції, але зате став являти собою новий величезний ринок видобування сировини і збуту готової продукції.

Потім почалася епоха масштабного і швидкого зростання Китаю, паралельно - теракт 9/11 і початок воєн в Афганістані та Іраку, надування американської кредитно-іпотечної бульбашки. У липні 2008 р. WTI досягла абсолютного максимуму в $150. Схоже, період приблизно з січня 2004-го до липня 2008 р. можна назвати четвертим нафтовим шоком.

Світова економіка, природно, не витримала і до березня 2009-го пройшла локальний мінімум у $33 за барель. Після цього 10 років ціна нафти зростала, нехай і з коливаннями. Навіть перехід до видобутку сланцевої не дозволив (у грудні 2018 р.) збити WTI нижче $42. І ось у березні-квітні 2020-го світ, очевидно, відіграв назад всі нафтові шоки з 1973-го по 2008-й.

Експерти пояснюють те, що сталося, тим, що 20 квітня закінчився термін торгівлі травневими нафтовими ф'ючерсами, звідси і панічні розпродажі. Однак, швидше за все, стався небанальний злам нафтового ринку. Пов'язаний цей злам з жахливим падінням попиту на нафту. За оцінками, до 2020 р. цей попит скоротиться на 20% проти 2019-го, до 4 млрд т, мабуть, це надто оптимістичні показники - всі нафтові ємності світу заповнені надовго.

Зараз вже очевидно, що ціни на нафту потягнуть за собою вниз і ціну на газ, яка і без того в останні роки рекордно знизилася. А адже газ - друге після нафти джерело поповнення російської казни. Дефіцит федерального бюджету Росії в 2020 р. може скласти близько $73 млрд замість раніше запланованого профіциту в $11,6 млрд. З цього випливає, що Кремлю або доведеться витратити 60% останнього з резервних фондів - ФНБ, або девальвувати рубль, або максимально зрізати соціальні виплати, в першу чергу - непідйомне бюджетне фінансування Пенсійного фонду РФ.

Фіктивна угода

Сьогодні ми (а з нами і деякі світові лідери) теж можемо стати жертвами ретроспективної аберації - скоро, мовляв, все владнається. Однак "тупики" китайського економічного розвитку, пандемія і рекордне перевиробництво нафти можуть означати горезвісний фазовий перехід. І одна з його характеристик - настільки повна деіндустріалізація РФ, що вона пішла на поводу у ОПЕК, клубу країн-шантажистів, з яких лише деякі ледь-ледь намагаються почати індустріальний розвиток. Це - з одного боку. З іншого - економічна автономія США від світової економіки (що в кінці нульових здавалося неможливим). А з третього боку - проявилися відмінності в Європі, пошук стратегії будівництва економіки, вільної від Китаю (так і від Росії - в аспекті поставок газу і, тим більше, нафти).

Москва в цьому многокутнику потрапила в ситуацію конфлікту між США, їх конкурентами на ринку нафти і газу, а також Китаєм, на який Кремль майже неприховано нацьковують як власна глобалістська частина еліти, так і низка західних держав. Чому ж провалилася спроба вхопитися за старий звичний ОПЕК, чи і збережеться він сам?

Справа в тому, що світовий ринок практично ніяк не відреагував на другу операцію ОПЕК+. Як мінімум вона елементарно запізнилася через інфантильні спроби РФ показати характер і надзвичайно суворі дії Саудівської Аравії. Жодної проблеми угода не вирішила (і тепер питання - чи здатне, з урахуванням неналежності до картелю не тільки США, але і Канади?).

Виявилося, що реанімувати ситуацію тільки з одного боку, боку пропозиції, не виходить. Попит, який впав на 20% за короткий час (і продовжив падати), це катастрофа для ринку. В оптимістичному сценарії - локальна і тимчасова, але для Росії, а не для США, ситуація кращою не стала. Тепер угоду укладено, і Росія за нею зобов'язана провести скорочення свойого видобутку (причому, як стає зрозуміло з панічних настроїв низки членів ОПЕК та міжнародної енергетичної бюрократії, на більші, ніж передбачалося спочатку, обсяги).

Сама угода спочатку виглядала відверто фіктивною, адже країни-учасниці нестримно маніпулювали базовими показниками, з яких і потрібно вести відлік скорочення видобутку, але в цілому Росія змушена скорочувати більше інших. Точніше, зобов'язана скорочувати - у другому перевиданні ОПЕК+ "Роснефть" Ігоря Сєчіна відразу ж визначила, що якщо і буде чого згортати, то виключно за рахунок інших російських нафтовидобувних компаній. Жорсткі умови, що продиктовані Москві Ер-Ріяд і його союзниками, а також США, пов'язані з тим, що в минулому Росія відверто займалась шахрайством, маніпулюючи обсягами, і буквально виїжджала саме на саудівському скороченні видобутку, яке було чесним. Шейхи терпіли, але тепер ситуація змінилася на протилежну.

У період негативних цін на нафту і цін на газ, що уже наближаються до цих показників, нічого кращого не могло відобразити самоприниження Росії. Але тоді в чому була причина настільки швидкої капітуляції? Зрештою, сервільне населення РФ могло довго терпіти вилучення у нього тих коштів, які воно, так само як і радянські громадяни в 1991 р., ніколи не усвідомлювали як свої. Схоже, Росія була вимушена піти на підписання ОПЕК+ під враженням аргументів, наведених Трампом у телефонній розмові з Путіним, який санкціонував процес термінового підписання нової угоди. І аргументи президента США були такі, що стало нікуди діватися. У публічному полі Білий дім теж озвучив їх - це санкції проти країн, які демпінгують на ринку нафти.

Мохаммед-переможець

Разом з тим у самого картелю в нинішніх обставинах вперше з'явився цілком однозначний господар - чи, нехай, лідер. Адже парадокс ОПЕК+, що ніби провалився, полягає в тому, що криза істотно зміцнює позиції саудівського кронпринца Мохаммеда. Він виступає за відхід Саудівської Аравії від моноекспорту. Його проєкт диверсифікації економіки королівства і вихід на новий технологічний рівень Vision-2030 викликає запеклий опір старших поколінь династії, які звикли до збору нафтової ренти.

Наслідний принц у ці місяці відкрито демонструє ризики колишнього споживчого курсу та необхідність прискорення переходу до нової економічної моделі. Так що нинішня криза для Салмана - дар небес. Мало того, саме Мохаммед зараз вийшов переможцем у сутичці (раніше йому так не щастило), що зміцнило його апаратні позиції в складній системі саудівської династії.

Саме це і пояснює ту граничну рішучість, з якою Саудівська Аравія вплуталася в конфлікт з РФ. Принц почав нафтову війну, метою якої можна вважати відновлення цінового балансу. Це повне знищення конкурентів з синхронним звільненням від величезних надлишків нафти.

Перемога Мохаммеда бін Салмана сьогодні не викликає сумнівів. Що стосується ОПЕК, що частиною вже складається з банкрутів, то картель вперше став відігравати роль інструменту однієї країни. Адже згодом Саудівська Аравія опублікувала знижки, які діють на постачання її нафти на регіональні ринки. Фактично цінова війна була продовжена - відносно низки регіонів знижки були лише збільшені. Це добило російських експортерів, які вирішили пограти в гру королів.

Інша справа, що нафтосховища по всьому світу вичерпали вільні потужності. Але і новий, малий картель королівств Затоки здатний дуже довго роздавати нафту з будь-яким дисконтом. При цьому формально порушень договору ОПЕК немає, просто платити за ці схеми доводиться іншим країнам, головним чином Росії і її сателіту-банкруту Венесуелі, а також країнам, що потрапили під роздачу, на кшталт Нігерії та Анголи. Однак, зауважимо, ні в якому разі не США, де взагалі законодавчо заборонені міжнародні картельні угоди.

Ті ж обіцянки США скоротити 300 тис. барелів за Мексику не підтверджені нічим, так що замість заявлених 10 млн барелів на добу угода ОПЕК+ скорочує сумарний видобуток на 9,7 млн барелів. Утім, реальне скорочення видобутку склало не більше 5,5 млн усіма країнами. І якщо ще пів року тому це мало колосальне значення, то вже в середині квітня такий обсяг став виглядати, як сльози - він елементарно перестав щось означати для ринку.

Більш того, політичні маніпуляції зробили Вашингтон ще більш близьким союзником Саудівської Аравії та країн Затоки на Великому Близькому Сході. Розвиток цієї кампанії - навмисної чи ненавмисної жертвою якої стала Росія - дозволив арабським нафтопромисловцям зробити заявку на домінування на європейському і китайському ринках поставок. Чи зіграв в цій історії якусь роль ОПЕК?

Безсумнівно - як інституційний майданчик, на якому відбувалися ті чи інші політичні змагання. Однак не можна не помітити, що якщо в ході цих змагань хто і виграв, то лише ті, хто стояв осторонь. Зокрема, США, Канада і нафтодобувачі за межами Затоки.

Росія, яка виявилася нездатною по-справжньому кинути виклик США і залежна від вузьких інтересів клану, що субсидуються з державного бюджету торговців нафтою, РФ не просто втратила десятки мільярдів доларів у ході зіткнення з Саудівською Аравією. Але і підкорилася політичній волі американців, яких офіційно ненавидить, і в чиїх руках продовжує залишатися навіть оцінювання вартості російських резервів.

Незважаючи на епідемію - а швидше з нею в унісон - велика гра за переділ глобальних активів продовжиться. Але, схоже, вже без Росії і найбільш відсталих країн - членів ОПЕК. Приблизно так, як тридцять років тому нове освоєння Південно-Східної Азії проходило без участі Радянського Союзу.