Rolling Stone: Чому Мартін Лютер Кінг відмовився від президентства

Письменники Марк і Пол Енглер у колонці для журналу Rolling Stone розмірковують про принципи Мартіна Лютера Кінга-молодшого, про те, чому він відмовився брати участь у виборах президента і висловлюють думку, що американській демократії сьогодні ідеї Кінга можуть бути корисні.

На початку 1967 р. Америка під егідою президента Ліндона Джонсона поринула в ескалацію війни у В'єтнамі. Ряд ліберальних лідерів, у тому числі виступав проти війни капелан Єльського університету Вільям Слоун Коффін, впливовий соціаліст Норман Томас і майбутній конгресмен Аллард Ловенштейн, які були сповнені рішучості знайти серйозного кандидата-супротивника війни, щоб кинути виклик Джонсону в 1968 р.

Вони вважали, що у них є прекрасна кандидатура — Мартін Лютер Кінг-молодший.

До 1967 р Кінг вже був авторитетним лідером у сфері громадянських прав. Всупереч рекомендаціям більшості, він також виступав проти війни у В'єтнамі, стверджуючи, що дорогий і аморальний інтервенціонізм за кордоном заважає руху до расової і економічної справедливості всередині країни.

Ліберальні лідери, відчуваючи, що Кінг може залучити виборців, які перебувають у пошуку хрестоносця ззовні, запропонували йому провести кампанію з доктором Бенджаміном Споком, відомим педіатром і противоєнним критиком, як його напарника.

Ці лідери були не єдиними, хто сподівався на перемогу Кінга. Коли в травні 1967 р. захисник цивільних прав виступав у Берклі, студенти тримали саморобні плакати з написом "Кінг/Спок у 68-м".

Кінг розглядав перспективу участі в президентських виборах, але в кінцевому підсумку відмовився від цього. Причини, за яких він відмовився, показують, що він розумів, як відбуваються соціальні зміни, чим він помітно відрізнявся від багатьох кандидатів, які недавно брали участь у президентських перегонах. Перш за все, можливо, від Гілларі Клінтон.

У серпні 2016 р. Клінтон дізналася, що активісти Black Lives Matter планували протестувати проти неї під час передвиборчого виступу в Нью-Гемпширі, тому вона погодилася зустрітися з демонстрантами за лаштунками сцени. Під час приблизно 15-хвилинного обміну думками колишній держсекретар давила на активістів, закликаючи зосередитися на конкретних політичних пропозиціях, які могли бути життєздатними в Конгресі або в судах. Вона підкреслювала: "Я вірю не в те, що ви зміните серця [американців]. Я вірю, що ви зміните закони, ви зміните систему розподілу ресурсів, ви зміните способи функціонування систем".

Її позиція в повній мірі відповідала її кар'єрі, коли вона наполягала на реформу (або не робила цього) у рамках дебатів. По суті, вона сказала активістам, що їм потрібно працювати в системі, щоб домогтися чого-небудь.

Що ж, це не рідкість. Але у Кінга була зовсім інша точка зору, яка підходила до сфери, нині відомої як "громадянський спротив". Спираючись на роботи таких теоретиків, як Джин Шарп, вчені в цій галузі стверджують, що влада ширша, ніж прийнято вважати, і що не всі карти в руках генеральних директорів, генералів і сенаторів. Навіть диктатори покладаються на покірність народу, щоб зберегти владу. Якщо достатня кількість людей вирішить не співпрацювати з існуючою системою, ці лідери зазнають краху.

Рухи громадянського опору можуть вийти за рамки "транзакціонної" моделі політики, прихильники якої намагаються досягти невеликих успіхів, заснованих на загальноприйнятих уявленнях про те, що взагалі можливо в Вашингтоні. Замість цього за допомогою протестів вони змінюють політичний клімат і створюють нові можливості для змін, перетворюючи непрактичні вимоги в невідкладні пріоритети.

Недавня перемога в питанні одностатевих шлюбів — яскравий тому приклад. Ця перемога була досягнута не за рахунок серйозних дій політичного керівництва. Швидше за все, вона стала можливою, коли суди підтвердили справедливість того, що вже було схвалено на суді громадської думки. Політики, в тому числі Гілларі Клінтон, "змінили" свої позиції з цього питання тільки після того, як стало ясно, що громадська думка в корені змінилася.

Ще на початку своєї кар'єри Мартін Лютер Кінг-молодший міг би приймати думку Клінтон про проведення змін. У 1955 і 1956 рр. він майже випадково опинився серед лідерів "Бойкоту автобусних ліній у Монтгомері". У наступні роки його недавно створена Конференція християнського лідерства півдня (SCLC), була пілотним проєктом і цілком могла дотримуватися традиційної стратегії лобіювання і судових позовів. Саме сидячі страйки студентів у 1960 р. і "Вершники волі" 1961 р. підштовхнули Кінга до прийняття тактики ненасильницьких дій в якості свого головного інструменту опору.

Навесні 1963 р. у Бірмінгемі (штат Алабама) Кінг, його радники і місцеві активісти мали намір свідомо спровокувати ненасильницьке повстання, яке могло б "створити таку кризу і створити таку напругу", що питання несправедливості сегрегації стало би загальнонаціональним. Їх успіх змінив уявлення Кінга про те, чого можна досягти за гранню формальної політики.

При традиційному ставленні до влади ініціатива провести соціальні зміни віддається політичним лідерам, які приймають важливі закони. Тому Закон про громадянські права 1964 р. насамперед вважається наслідком історичного "викручування рук" президентом Ліндоном Джонсоном. Під час своєї кампанії 2008 р. Клінтон дотримувалася саме цієї точки зору, підкреслюючи роль Джонсона в цьому питанні. І вона нарвалася на скандал, оскільки активісти руху за громадянські права звинуватили Клінтон у популяризації обмеженого погляду на історію.

Фактично масову непокору в Бірмінгемі і за його межами переконало політиків, які вважали за краще не поспішати, в тому, що бездіяльність — це більше не робочий варіант. Як пише історик Адам Фейрклаф, він переконав генерального прокурора Роберта Кеннеді, що "федеральний уряд, якщо він не прийме більш радикальну політику, очікує крах".

Фейрклаф далі додає: "Бірмінгем і протести, що пішли відразу за ним, змінили політичний клімат, а прийняття закону про цивільні права стало можливим. Хоча раніше це не було можливо".

До кінця свого життя Кінг залишався прихильником надання тиску громадськими рухами, щоб змусити чиновників діяти.

Прагнучи розвіяти чутки про кампанію Кінга і Спока, лідер SCLC скликав пресконференцію в квітні 1967 р. і оголосив, що не зацікавлений в участі у виборах. "Я почав думати про свою роль як про роль поза партійної політики", — сказав Кінг.

Відмовившись від президентських перегонів, він замість цього запустив "Кампанію бідних людей", яка спровокувала хвилю серйозних протестів у Вашингтоні, з метою підштовхнути владу до дій, спрямованих на подолання економічної нерівності. "Ми вважаємо, що, якщо ця кампанія буде успішною, ненасильство знову стане домінуючим інструментом соціальних змін, а роботу і доходи отримають змучені бідняки", — заявив Кінг у 1968 р. На жаль, куля кілера завадила йому отримати результати від загальної мобілізації.

Проте, такі рухи, як Black Lives Matter і Fight for $15, сьогодні продовжують традицію Кінга, допомагаючи визначати порядок денний дебатів для демократів.

Пішовши шляхів професійного політика, Берні Сандерс обрав шлях, відмінний від шляху Кінга. Однак він все ж розуміє, як громадські рухи можуть змінити політичний ландшафт. Закликаючи до "політичної революції", Сандерс стверджував, що "незалежно від того, хто буде обраний президентом, ця людина не зможе вирішити величезні проблеми, з якими стикаються робочі сім'ї нашої країни". Замість цього потрібно створювати масові рухи, щоб змінити акцент національного діалогу.

У своїй президентській кампанії 2016 р. Сандерс домігся великих успіхів, чим передбачали професійні політичні оглядачі, і зробив це знову під час наступної кампанії. Але, як ми знаємо, для того, щоб "політична революція" стала реальністю, потрібно набагато більше, ніж просто енергійна кампанія. Уявлення Кінга про ненасильницький протест у Вашингтоні — масштабний і конфронтаційний — все ж може виявитися необхідним для порятунку американської демократії.