Річард Гаас: Довгострокова стратегія. Як Заходу доведеться справлятися з Путіним

Президент Ради з міжнародних відносин Річард Гаас у своїй статті для Foreign Affairs пояснює, чому, незважаючи на ймовірність компромісу, який Київ всеодно не прийме, США та їхні союзники мають продовжувати допомагати Україні та тиснути на Росію.

На тлі того, що війна Росії з Україною вже триває понад 100 днів, у США та Європі почали частіше звучати заклики зупинити конфлікт. Італія запропонувала докладний мирний план, президент Франції Емманюель Макрон наполягає на важливості того, щоб дати Росії можливість зберегти обличчя, а колишній держсекретар США Генрі Кісінджер запропонував Україні розглянути питання про передачу території Росії в обмін на мир.

Однак війни закінчуються лише одним із двох способів: коли одна сторона нав'язує свою волю іншій, спочатку на полі бою, а потім за столом переговорів; або коли обидві сторони йдуть на компроміс, що їх задовольняє. В Україні ці сценарії навряд чи можливі в найближчому майбутньому. Конфлікт перетворився на війну на виснаження – російські та українські сили нині борються на обмеженій території. А на дипломатичному фронті українці не мають зацікавленості у примиренні з окупацією Росією значних територій. Президент Росії Володимир Путін, у свою чергу, мало зацікавлений у тому, щоб погодитись на щось, що на батьківщині можуть розцінити як поразку. Отже, висновок один: війна продовжиться.

А оскільки в найближчому майбутньому перемога чи компроміс не передбачаються, то США та Європі потрібна стратегія контролю над довгограючим конфліктом. В даному випадку доречне саме слово "контроль", а не "рішення", оскільки рішення майже напевно вимагатиме фундаментальних змін у поведінці Москви, викликаних або масовими протестами в Росії через економічний колапс або величезну кількість жертв; або ж внаслідок тиску Китаю. І рішення, найімовірніше, не буде. Імовірніше, що доведеться дочекатися появи нового російського лідера, готового прийняти справді суверенну Україну, а це, на жаль, Заходу не під силу. Проте Захід може підтримувати і в низці секторів нарощувати підтримку України, дотримуючись позиції військового невтручання безпосередньо та посилюючи економічний тиск на Росію. І це політика, мета якої – справлятися з війною, а не покінчити з нею.

Позиція Росії

Повалити уряд в Україні Путін не може, тому знизив свої амбіції до спроби захопити частину Півдня та Сходу Україні, прагнучи розширити та об'єднати їх із територіями, захопленими у 2014 р. Але він відмовився від свого переконання, що Україна недостойна бути суверенною. Тому й складно уявити, що він завершить війну. І він не змириться з тим, що російські війська погано покажуть себе під час наступу на Донбасі, що багато хто може вважати за поразку в розпочатій ним війні. Це може зробити його вразливим і позначиться на його спадщині. З іншого боку, якщо російська армія переможе, для Путіна не буде причин припинити війну.

Можливість досягнення миру ще більш малоймовірна внаслідок будь-яких подій, здатних зруйнувати плани Путіна. Взяти хоча б критику війни у самій Росії. За даними України, під час війни загинуло вже 30 тис. російських солдатів. За іншими даними, їх число вдвічі менше. Але якою б не була реальна цифра, вона явно вища, аніж розраховував Кремль. У нормальному суспільстві це стало б аргументом проти війни. Проте через те, що уряд може настільки ефективно контролювати інформацію та розправлятися з опонентами, критика війни звучить не дуже голосно.

Що буде у разі посилення економічного тиску? Чинні санкції поки що не є загрозою для режиму Путіна. Зростання цін на нафту та нові клієнти на зразок Індії допомогли компенсувати скорочення продажів на Захід. Європа, тим часом, продовжує імпортувати російський газ. Якщо ж вона припинить це робити, Росії важко буде знайти інших покупців, хоча Європа, швидше за все, не відмовиться від імпорту. Дбаючи про власну економіку, європейські країни утримуватимуться від скорочення імпорту газу доти, доки не будуть упевнені, що вони мають альтернативні джерела газу чи енергії. На що підуть роки.

Втім, є й перспектива тиску на Росію з боку Китаю, який поки що її підтримує. Якщо ж Захід переконає Пекін дистанціюватися від Москви, Путін може усвідомити, що його вторгнення вартувало йому життєво важливого партнера. Сполучені Штати та Європа мають зробити все можливе, щоб розлучити ці дві країни, зокрема зробити Китаю певні пропозиції, також попередивши його, що подальша підтримка Росії призведе до погіршення американо-китайських відносин. Але навіть якщо вони спробують, їхні спроби все одно можуть бути невдалими, оскільки президент Китаю Сі Цзіньпін дуже не хотів би зробити хоч щось, що могло б призвести до поразки Росії або показало, що він припустився помилки.

Погляд з України

Для Києва все дещо складніше. Як і будь-яка країна, на яку напали, Україна формує військові завдання на ходу. Позиція уряду неоднорідна, та й сам президент України Володимир Зеленський змінював свою думку. Іноді він натякав на те, що не проти чогось на зразок статус-кво, що існувало у період з 1991 р., коли Україна стала незалежною від Радянського Союзу, до 2014 р. А іноді натякав на те, що Україна може прийняти інше статус-кво – у період після 2014 р., але до вторгнення 2022 р., за якого Росія зберегла б контроль над Кримом та частиною Донбасу.

Україна, приймаючи рішення про те, чи варто вимагати перемир'я, має врахувати низку факторів. Насамперед безпосередні витрати війни. На сьогоднішній день, за даними ООН, загинуло понад 3 тис. мирних жителів і, за словами Зеленського, щодня країна втрачає до 100 солдатів. Також, згідно з останніми прогнозами, українська економіка скоротиться на 45% цього року. І з початку війни країну залишили понад 6,5 млн. українців (із 44 млн.). Понад 7 млн людей стали внутрішньо переміщеними особами. Це дуже серйозні втрати.

Ще одним фактором, який Україна має враховувати, є те, що військова ситуація може змінитися. Хоча її армія справляється набагато краще, ніж багато хто очікував, не можна бути впевненими в тому, що так продовжуватиметься й надалі. Адже з огляду на те, що Росія стягнула свої сили на меншу територію, її позиції посилилися. І сценарії, у яких Україна відтіснила б війська РФ до кордону, тобто. те, що могло б підштовхнути доведеного до відчаю Путіна застосувати зброю масової поразки, вже здаються менш ймовірними, ніж ще місяць тому.

На рішення, які приймає Україна, впливає і нестовідсоткова стійкість Заходу. У США, наприклад, двопартійна підтримка України дещо послабшала. Так, Республіканська партія вже демонструє типові ознаки ізоляціонізму: 11 сенаторів-республіканців та 57 членів Палати представників від республіканців проголосували проти прийнятого в травні пакета допомоги на суму $40 млрд. А деякі відомі республіканці, включаючи екс-президента Дональда Трампа та Джеймс Девід Венс, кандидат у Сенат від Республіканської партії в Огайо, наголошують, що потреби країни мають превалювати над допомогою України. Щодо Демократичної партії, то для адміністрації Байдена серйозною політичною проблемою стало зростання цін на газ, що частково викликане війною. Та й інші проблеми прибирають Україну з порядку денного: аборти, контроль за зброєю, інфляція, безпека кордонів та злочинність — усе це привертає увагу американців. До того ж у Європі все більше стурбовані довгостроковими наслідками ізоляції Росії для їхньої економіки та безпеки; можливістю того, що НАТО може вступити у прямий конфлікт із Росією, якщо Путін піде у війні далі; а також хвилею біженців з України та зростанням цін на енергоносії.

І все ж таки, незважаючи на ці фактори, Україна майже напевно вистоїть. З вагомих і зрозумілих причин вона буде проти відмови від будь-якої території. Українці впевнені в силі своїх збройних сил і в їхньому високому моральному дусі, і вважають, що компроміс навколо території не задовольнить апетит Путіна. Ця війна озлобила людей та еліту. Та й Зеленський, схоже, упевнений, що зможе зберегти підтримку США та Європи. А це говорить про те, що Україна стоятиме на своєму і відмовиться прийняти мир за будь-яку ціну.

Дати миру шанс?

Немає нічого незвичайного в тому, що в міру того, як людських жертв все більше, і в міру зростання економічних втрат посилюється і бажання покласти край війні. Найчастіше пропонується варіант урегулювання конфлікту за рахунок поступок України — за рахунок передачи частини своєї території, поки що захопленої Росією, в обмін на згоду Москви припинити бойові дії. Такий підхід — "земля в обмін на мир" — свого часу дуже вплинув на дипломатію країн Близького Сходу. Зокрема, у ході Шестиденної війни 1967 р., коли Рада Безпеки ООН запропонувала Ізраїлю відмовитися від території, завойованої ним під час війни, в обмін на мир із його сусідами — арабськими державами.

Підхід спрацював у низці випадків, коли було укладено мирні угоди між Ізраїлем та Єгиптом та Йорданією, але він не підходить для України. Тоді Ізраїль відмовився від території, захопленої під час війни. Україну ж просять поступитися територією, яку вона втратила у неспровокованій війні проти неї. Та й рівняння інше. Одна справа, коли сильний гравець поступається територією, щоб досягти миру, як це було у випадку з Ізраїлем, а інша справа, коли слабша сторона пропонує територію сильнішій стороні, сподіваючись, що останню нарешті це задовольнить. Ось такий підхід і був випробуваний у Мюнхені у 1938 р., коли Адольфу Гітлеру віддали Судети, які на той час входили до складу Чехословаччини, і це рішення було дискредитовано.

Однак сторона конфлікту завжди повинна оцінювати втрати та вигоди внаслідок війни, замислюючись над тим, щоб скласти зброю. Прийнятність поступок для України залежить від того, яку і скільки територій потрібно віддати, і чи можна у майбутньому ці території повернути; а також від інших параметрів мирної угоди, включаючи її стабільність. Що дуже складно передбачити. Але водночас практично неможливо уявити, щоб Україна хоча б на якийсь час погодилася з варіантом, за якого Росія отримає контроль над більшою територією, ніж у неї було до вторгнення в лютому. Хоча Україна і періодично натякала на готовність відмовитися від своїх амбіцій щодо вступу до НАТО та заявити про свій нейтралітет. Тільки якби вона зважилася на це, то також вимагала б, щоб нейтралітет був забезпечений озброєннями, що означало б постійну військову підтримку з боку Заходу. А з цим уже не погодилася б Росія. І вона також навряд чи погодиться на членство України в ЄС, що є пріоритетним для Зеленського. Та й важко уявити, що країни могли б домовитися про зовнішні гарантії безпеки України або про присутність військ з третіх країн, бо такі домовленості зафіксували б територіальні домовленості, які той чи інший бік міг би захотіти переглянути.

США, у свою чергу, заявили, що Україна сама має вирішити, що вона хоче отримати від миру. Але таке ставлення важко виправдати, адже на карту поставлено не лише інтереси Києва, але й Вашингтона. Адміністрація Байдена внесла ще більше сум'яття, коли запропонувала кілька варіантів — від ослаблення Росії до зміни режиму. І президент США Джо Байден наприкінці травня спробував прояснити свої наміри, написавши у статті для The New York Times: "Ми хочемо бачити демократичну, незалежну, суверенну та процвітаючу Україну, яка має засоби для стримування та захисту від нової агресії".

Ці слова корисні, але не вносять ясності. Адміністрація Байдена не хоче визнавати неприємної правди: в Україні можливий компроміс. США націлені на захист принципу неприпустимості зміни кордонів країн силою, але цей принцип суперечить іншому – прагненню уникнути прямого зіткнення з великою державою, яка має ядерну зброю. Саме тому США відмовилися брати участь у конфлікті, запровадити безпольотну зону над Україною та прорвати російську блокаду українських портів. Це мудро, але також свідчить про те, що Україні доведеться продовжувати боротися самостійно, і що навіть із військовою допомогою Заходу Україна, напевно, не зможе відновити статус-кво, яке існувало до лютого цього року, не кажучи вже про те, що діяло до 2014 р.

Довгостроковість

Отже Заходу потрібна довгострокова стратегія. Вона відображатиме розуміння того, що нинішня політика здебільшого ефективна і деякі її напрямки слід посилити; але і те, що у майбутньому необхідно буде створити нові напрями. Не втручаючись у війну безпосередньо, США та Європа повинні продовжувати постачати Україні необхідну їй зброю (включаючи розвіддані та інструктаж), щоб вона могла продовжувати війну з Росією та повернути контроль над більшою частиною своєї території. Вони мають підтримати бажання України відновити територіальну цілісність у повному обсязі через довгострокову політику санкцій та дипломатію, при цьому дотримуючись своєї позиції невизнання будь-якої території, яку Путін намагається зробити частиною Росії. І вони повинні прийняти Фінляндію і Швецію в НАТО або офіційно як повноправних членів, або як де-факто, яким надано додаткові гарантії, якщо Туреччина продовжить ставити умови. І вчинити вони так мають заради дотримання принципу – "кордони не можна змінювати силою".

Санкції щодо Росії є критично важливими. Найбільш ефективним буде припинення постачання російського газу до Європи. Для європейських країн пріоритетом має стати активніший розвиток альтернативних джерел енергії. Поки що вони можуть запровадити мита на російську нафту та газ, щоб знизити попит. І країнам Європи, крім того, слід підготуватися до можливого скорочення експорту російського газу до Європи з метою примусити її припинити постачання зброї до України або послабити санкційний тиск. США, Європа та їхні партнери в Азії, такі як Австралія, Японія, Сінгапур та Південна Корея, мають продовжувати надавати фінансову підтримку Україні. Кошти допоможуть компенсувати серйозні економічні втрати країни та допомогти мільйонам людей.

Заходу слід також спробувати забезпечити експорт зерна з України, який має ключове значення для світової продовольчої безпеки. Якщо вже певні матеріально-технічні проблеми та удари Росії заважають поставкам по залізниці та автомобільним транспортом до портів Румунії, то США та їх європейським союзникам слід розглянути варіант про передачу Україні потужнішого озброєння (наприклад, літаків) для атак на російські кораблі у Чорному море. У принципі непоганий варіант і з формуванням міжнародної коаліції для ескорту торговельних суден на шляху з українських портів, але на практиці, швидше за все, це буде неможливо організувати і надто вже ризиковано.

У публічній площині американська влада має розглядати війну в Україні з точки зору порядку, а не демократії. Багато країн не є демократичними, але чудово розуміють, що вторгнення є неприпустимим. Робочою моделлю має бути війна в Перській затоці, коли США заручилися широкою міжнародною підтримкою для відновлення суверенітету та територіальної цілісності Кувейту, але не війна в Іраку 2003 р., коли Штати здебільшого опинилися в ізоляції через їхні спроби навести лад в Іраку. Байден вдома і за кордоном має постійно говорити про те, чому Україна важлива, а саме наголошувати на тому, що якщо нічим не спровоковані вторгнення стануть звичайним явищем, світ більше не буде безпечним, буде менш процвітаючим і менш здатним протистояти глобальним викликам, які зачіпають усіх.

І, зрештою, для того, щоб війна закінчилася, скоріше потрібні зміни не у Вашингтоні, а в Москві. Тобто, якщо врахувати, скільки Путін вклав у цю війну, потрібен хтось інший, хто б досяг виходу Росії з ізоляції, і покінчив би з економічною кризою. Захід має дати зрозуміти, що готовий допомогти новому російському лідеру, готовому піти на такі заходи, навіть із паралельним тиском на лідера нинішнього.