Резолюція Генасамблеї ООН на підтримку України. Як Путіну допоможе протистояння з усім світом

У четвер, 23 лютого, Генасамблея ООН ухвалила резолюцію, яка закликала Росію до припинення війни в Україні, яка триває вже рік з моменту повномасштабного вторгнення, і вимагає від неї "негайно, повністю і беззастережно вивести всі свої збройні сили з території України". За резолюцію проголосувала 141 країна, включаючи Катар, Саудівську Аравію та навіть Сербію; серед 32 утриманих були Китай, Індія та Пакистан, який успішно, до речі, продає Україні боєприпаси для артилерії, але наступний у фарватері Китаю, а сім країн: Білорусь, КНДР, Еритрея, Малі, Нікарагуа, Сирія, і, власне, Росія голосували проти. Іншими словами, підтримка Росії в ООН стала ефемерною, та й її доводиться купувати, надаючи комусь – продовольство, комусь нафта за пільговими цінами. Невже в Кремлі цього не бачать, а якщо бачать, то чи не стурбовані цим?

Бачать — і не стурбовані. Це може бути дивним, але Путіна влаштовує дипломатична ізоляція Росії, і в цьому є своя логіка. Вона проста: Путін та його оточення не можуть керувати ні розвиненою, ні тим більше демократичною країною. Для цього у гопника з Пітера, який зібрав навколо себе гопників з інших місць, недостатньо компетенцій. Управляти демократією взагалі важко: треба лавірувати, виправдовувати очікування, утримувати в рівновазі різні сили, які часом і протиборствують, і формувати сприятливу для себе громадську думку. Керувати урізаною демократією, з неабияким ухилом в авторитаризм простіше, але теж складно. Візьмемо для прикладу Туреччину і подивимося на маневри Ердогана, у якого безліч проблем у зв'язку з майбутніми виборами. Звичайно, самого Ердогана, швидше за все, переоберуть – але не просто так, а тому, що він харизматичний та яскравий. Його проект нового пантюркизму привабливий для певного складу виборців, і таких виборців у Туреччині багато. І все одно є цілком реальна небезпека, що Ердоган, пройшовши в президенти, не отримає опори у вигляді стійкої більшості в парламенті. При тому, що повторюю, демократія в Туреччині, порівняно, скажімо, з Великобританією, дуже сильно урізана. У британців – там взагалі жерсть, сьогодні ти прем'єр, а завтра… Дивимося на приклад Ліз Трасс.

А що тоді робити блідої молі, що впала до того ж у неабиякий маразм, якщо вона, міль, хоче сидіти при владі до самої смерті? Тільки одне може робити така моль: міняти суспільство собі під стать. Робити його все більш жебраком, неосвіченим і примітивним. І справді, за кожне продовження перебування Путіна при владі Росія платила все більшою приматизацією життя. Все менше середнього класу, і якість його дедалі нижча. Дедалі більше поліцейського та судового свавілля. Більше вкидів на виборах. Більше безправ'я. І щоразу до наступного терміну Путіна виявлялося, що цього недостатньо, і Росія має ще сильніше приматизуватися, інакше ніяк Путіну не всидіти. А всидіти ставало все потрібніше, оскільки хвіст злочинів від терміну до терміну зростав, і в якийсь момент став таким довгим, що жодні гарантії вже не рятували. Назарбаєв ось намагався піти, забезпечивши собі гарантії постпрезидентської безпеки, і вони його не врятували. А вже як він намагався все акуратно обставити, забезпечивши собі невразливість з усіх мислимих напрямків. Адже порівняно з Путіним, Назарбаєв, по-перше, переконаний демократ, а, по-друге, яскравий інтелектуал.

Іншими словами, обтяженість Путіна та його оточення, накопичена за десятиліття при владі, досягла такої величини, що для утримання влади йому об'єктивно потрібно перетворити Росію на повного ізгоя. В абсолютно примітивне, злісне, нацистське суспільство. Інакше Путіну не всидіти. Зате досягши того, що Росію не любить весь світ, Путін може спертися на ідеологію обложеної фортеці, нав'язавши його Російської Фашизації під своїм керівництвом.

І війна знадобилася Путіну не просто так. Тінь Міжнародного Трибуналу за численні військові злочини, що висить над усією Росією, не лише Путіним, — ще один спосіб змусити росіян відгородитися від усього світу і щільніше зімкнутися навколо диктатора. Нині росіянам страшно. Вони відчувають, що світ їх ненавидить, і вони ненавидять світ у відповідь. Втім, один одного вони теж ненавидять. Вони ненавидять саме життя. Саме такий народ і готовий визнати Путіна своїм вождем. Жодної іншої для цього не годиться. Ніякий інший йому не потрібен.

Протести виникають тільки при досягненні суспільством деякої планки: за рівнем життя, свободами, доступом до інформації, зниженням рівня страху. У суспільстві де немає жодних свобод і пригнічена будь-яка опозиція, а вираження казенних захоплень та згода з офіційною точкою зору — обов'язкова умова для виживання, жодних протестів не може бути. Якщо таке суспільство ще й веде війну, на якій нічиє життя нічого не варте, — тим більше не може. Саме такий стан у його крайній формі Путін і заганяє сьогодні Росію.

Нічого особистого в цьому немає лише чистий бізнес з друзями. І якщо для того, щоб вони, на чолі з Путіним, зберегли свою владу, над Росією має панувати вічна ніч, а вона цієї ночі повинна вести вічну війну, то і ніч, і війну Путін росіянам забезпечить. Просто тому, що себе він любить більше, ніж їх усіх, разом узятих.

Що стосується мотивів тих, хто голосує "проти" засудження Росії і утриманих, то в кожному конкретному випадку вони легко виявляються, і завжди суто прагматичні. Комусь потрібне зерно. Комусь нафту. Усім вони потрібні дешево. Зниження ціни буде платою за підтримку Росії. Але тенденція очевидна: кількість охочих розуміти Росію, хай навіть і за чималу винагороду, стрімко скорочується.