Референдум в Туреччині. Чому ліміту любить сильну руку Ердогана

Отже, остаточні підсумки турецького референдуму підведені. На користь розширення повноважень президента Реджепа Ердогана висловилися 51,41% виборців. Проти 48,59%. Турецька діаспора (переважно європейська) голосувала ще чіткіше: 59,09% - за, 40,91% - проти. Явка була високою - 85,46%. Очевидно, що в турецькому суспільстві референдум сприймався як доленосний і поворотний. Він, власне, таким і був.

Розподіл голосів по території Туреччини демонструє суть протистояння як не можна краще. Село виступила проти міста і перемогла. Три найбільших міста країни: Стамбул, Анкара і Ізмір голосували проти. Розділ голосів приблизно навпіл між прихильниками продовження європейської модернізації і консерваторами, при невеликій перевазі останніх, настільки характерний для виборів останніх років по всьому світу, очікувано виявився й у Туреччині.

За що голосували?

Голосували за широкі повноваження вождя нації і "сильного лідера". Президент Реджеп Ердоган, посилаючись на необхідність забезпечити безпеку країни в світлі торішньої спроби державного перевороту, зажадав для себе надзвичайних повноважень.

Пост президента у Туреччині досі був швидше протокольним. Але Ердоган не просто президент, він фактичний лідер правлячої Партії справедливості і розвитку (ПСР).
Навколо президентського поста в Туреччині взагалі відбувалися цікаві процеси. До 2007 р. президент обирався членами турецького парламенту. У 2007 р. порядок був змінений - президент став обиратися громадянами шляхом прямого голосування. Ердоган став першим президентом, обраним за новими правилами. Він здобув перемогу відразу в першому турі, набравши майже 52% голосів. Дуже цікаво порівняти карту нинішнього референдуму і виборів 10 серпня 2014 р.

Ось як розподілилися голоси на виборах:

А от на референдумі:

Отже, пост президента зазнав якісних змін. У суспільстві назріло суспільний запит на одноосібного лідера, а лідер, у свою чергу, запросив розширення повноважень.

Ердоган зажадав права оголошувати надзвичайний стан, особисто призначати міністрів, видавати укази, які отримують статус законів, вибирати більшості суддів вищих судів і розпускати парламент. Він також зможе призначати одного або декількох віце-президентів (тут мимоволі виникає аналогія з Азербайджаном, де першим віце-президентом було призначено дружина чинного президента, - втім, на відміну від Ільхама Алієва, позиції Ердогана не в приклад міцніше). Пост прем'єр-міністра скасовується, а його повноваження також переходять до президента. Іншими словами, Туреччину переводять в класичний режим ручного управління.

Сам Ердоган стверджує, що нова форма правління "буде нагадувати" політичні системи Франції і США. Однак мова може йти лише про дуже віддаленому схожість - і в США, і у Франції сильна президентська влада обмежена дуже серйозною системою стримувань і противаг, відсутніх в Туреччині. Ердоган обіцяє обміняти дані йому найширші повноваження на стабільність у неспокійні часи, породжені активізацією курдських повстанців, джихадистські загроз і конфліктом в Сирії, з-за чого в країну прибули сотні тисяч біженців. Противники реформи вважають, що вони надмірно посилять позиції Ердогана і фактично призведуть до одноосібного правління.
"Ми саджаємо 80 млн чоловік в автобус, у якого немає гальм", - так описав ситуацію Кемаль Киличдароглу, лідер опозиційної Народно-республіканської партії.

Крім того, зміни, прийняті на референдумі, дають можливість Ердогану відновити формальне членство і лідерство в ПСР. До цього часу президент був зобов'язаний вийти на час перебування на своїй посаді з будь-якої політичної партії. Противники конституційної реформи також побоюються подальших репресій: після спроби перевороту в липні минулого року десятки тисяч людей були арештовані, а щонайменше 100 тис. звільнені або тимчасово усунені від роботи за нелояльність або за підозрою у такий. Особливо сильний удар прийшовся по університетської професури, чи безпосередньо замішаної в спробі перевороту, але, на думку Ердогана, занадто вольнодумной, проєвропейською і ліберальної. Ердоган вже оголосив про намір домогтися відновлення смертної кари, а також, якщо знадобиться, провести референдум на цю тему. З передбачуваним результатом.

Конституційна реформа дасть можливість Ердогану залишатися при владі до 2029 р.: два роки нинішнього президентського терміну за старими правилами і два п'ятирічні терміни за новим. Конституційна реформа обнуляє лічильник термінів. Власне кажучи, більшого і не потрібно - в 2029 р. Ердогану буде 75.

А його, правда, підтримують?

Безсумнівно, так. Порушення були, притому цілком очевидні, щоб не сказати - нахабні. Наприклад, ЦВК Туреччини прийняла геніальне рішення вважати дійсними бюлетені без штампів виборчкому, "якщо не буде доказів, що вони були вкинуті". Цікаво, які докази при такому підході були б визнані достатніми?

Тим не менш широка підтримка Ердогана наявності. Можливо, він і не переміг би без масових вкидань, але це не вирішило б проблему. Проблема ж зовсім не в конституційній реформі. Проблема в тому, що приблизно половина турецького суспільства хоче перекласти відповідальність за своє майбутнє на плечі "сильного лідера" - в точності за класичної жіночої формулою "ти ж чоловік, зроби що-небудь". Щоправда, ця ж половина виборців легко відвернеться від Ердогана, якщо він обдурить їх очікування і якщо тільки до того часу залишиться можливість для протесту. Якій в принципі може і не бути.

Віддані ЄС

У тому ж виступі, в якому Ердоган озвучив намір повернути смертну кару, він заявив і про те, що "сьогодні Туреччина відповіла на питання, яке дискутувалось 200 років". Мова йшла не про реформи Ататюрка, яким не виповнилося 100 років, а про заміну абсолютної османської конституційної монархії. Заміна відбулася під впливом європеїзації, правда, не 200, а 141 рік тому, в 1876-м. Фраза, вимовлена Ердоганом, буде виглядати ще цікавіше, якщо згадати про те, що її вистачило лише на рік: парламент, обраний у 1877 р, був розпущений султаном Абдул-Хамідом II вже в 1878 році, після чого конституція, не скасована формально, перестала діяти.
Тут саме час згадати про те, що посилення Ердогана було б неможливо без млявою позиції Євросоюзу. Фактична відмова Туреччини в прийомі в ЄС, байдуже нерозуміння специфіки турецького суспільства, повна байдужість, виявлену до розгрому офіцерського корпусу, традиційно колишнього в Туреччині оплотом суспільної модернізації та громадянської активності, зіграли чималу роль у появі ніші, в якій Реджеп Ердоган зміг вирости до президента і де-факто диктатора.

Султан повернувся. Султанат - не обов'язково

Незважаючи на протести опозиції, указували на високий рівень зловживань в ході референдуму, його підсумки до негайних вуличних протестів не привели. Це з задоволенням відзначив і Ердоган оголосив про перемогу до закінчення офіційного підрахунку голосів.

Безсумнівно, опозиція перебуває зараз у деякій розгубленості. Незважаючи на порівняну з прихильниками Ердогана чисельність, вона роз'єднана і гірше організована. Армія, традиційно стояла на сторожі світської республіки, в даний час з політики вибита, обезголовлена і залякана численними чистками. Крім того, проблема, за великим рахунком, зовсім не в протистоянні світського та ісламського. Більшість опонентів Ердогана - теж помірні ісламісти, той же Фетхуллаха Гюлен, ворог номер один, звинувачений Ердоганом в організації державного перевороту. Сам Ердоган не схвалює ісламський екстремізм. Мова йде про речі куди більш загальних - про різних моделях суспільного устрою, про боротьбу між демократичною і диктаторською моделлю формами правління, між прихильниками яких у Туреччині і склалося зразкову рівновагу сил.

Як зазвичай, аграрно-депресивний сільське населення, в тому числі і ті його представники, які вирушили на заробітки за межі країни, жадає сильної руки і мудрого вказуючого перста. Більш освічена частина суспільства бажає сама визначати свою долю на основі демократичного консенсусу.
Таким чином, побоювання, пов'язані з ісламською радикалізацією Туреччини, у сформованій ситуації представляються швидше надуманими.

Що стосується мирного завершення референдуму, то це ще нічого не значить. У Туреччині не розучилися воювати на вуличних барикадах, і якщо Ердоган в осяжному майбутньому перейде за певну граничну межу, його зметуть.
Революції, як відомо, робляться в столицях, і, як показав Тахрір, духу опору туркам не займати. Звичайно, можливо і повільне посилення тиску, з послідовним відокремленням опозиції і поступовим вилученням з товариства активних, мислячих і готових чинити опір.

Такий сценарій теж не можна виключати, але його ще треба зуміти побудувати, не викликавши вибуху. Одним словом, нічого ще не вирішено остаточно. Туреччина - не по-скотськи покірна Росія і навряд чи коли-небудь стане такою. Вона здатна піднести сюрпризи і світу, і Ердогану.