Обмінний фонд. Чи не впав Путін у деменцію, обмінюючи "хороших" росіян на поганих?

26 ув'язнених із США, Росії, Німеччини, Польщі, Словенії, Норвегії та Білорусі звільнено під час великого обміну. Росія віддала 16 політв'язнів, отримавши в обмін 10 людей — шпигунів, що провалилися, і вбивць. Оскільки до списків обміну увійшли дуже різні люди, західні ЗМІ називають це "обміном полоненими". У цьому є сенс: дійсно, всі ці люди так чи інакше виявилися учасниками Другої Холодної війни, яка сьогодні йде між Росією і Заходом, і в якій вони за різних обставин потрапили в полон. Такий погляд на них має повне право на життя.

В обмін, що пройшов через Туреччину, потрапили репортер Wall Street Journal Еван Гершкович, ще один американець, Пол Вілан, колишній морський піхотинець США, заарештований у 2018 році, німець Ріко Крігер, засуджений до смерті в Білорусі, а також низка російських опозиціонерів, включаючи Іллю Яшина, Володимира Кара-Мурзу, "російського німця" Кевіна Ліка — наймолодшого засудженого за держзраду, художницю Олександру Скочиленко, колишніх голів штабів Навального Лілію Чанишеву та Ксенію Фадєєву, співголову "Меморіалу" Олега Орлова — наводити тут весь список, розповідаючи хто є хто, немає жодної потреби. Росії віддали Вадима Красікова, який відбував у Німеччині довічний термін за вбивство Зелімхана Хангошвілі, і цілий оберемок менш відомих шпигунів, обговорювати яких поштучно також немає сенсу. Кожна окрема історія людини, втягнутої в таку м'ясорубку, є трагічною, але банальною. Натомість факт обміну, його причини, ініціатори та принципи відбору цікаві. Спробуємо розібратися в них.

Відомо, що з американського боку переговори про обмін вів директор ЦРУ Вільям Бернс, який у минулому був послом США у Росії. Переговори велися з російською розвідкою, з ким саме – невідомо, під час неофіційних зустрічей та телефоном. У червні параметри обміну були загалом узгоджені. У середині липня російська сторона дала на обмін офіційну згоду.

Адміністрація Байдена прагнула врятувати з полону своїх громадян, зміцнюючи позиції до виборів. Німці Крігер і Лік були політичним подарунком Шольцу, що теж дозволить зміцнити його позицію. Кремль, у свою чергу, завжди намагається виручати своїх шпигунів, що провалилися. Це необхідно йому для формування в середовищі своєї агентури впевненості в тому, що їх ніколи не кинуть напризволяще. Без цієї впевненості ефективність роботи російської шпигунської мережі на Заході різко зменшиться.

Російські опозиціонери вписуються в цю схему вже з деякими труднощами. Можна було зрозуміти, хіба що, бажання звільнити Навального, ґрунтовно розпіареного на Заході і здатного змусити працювати створений під нього і навколо нього ФБК, який зараз занепав. Але Навального Путін вважав для себе надто небезпечним, і, не відмовивши в його обміні прямо, наказав убити його у в'язниці. Що, до речі, анітрохи не суперечить тому факту, що покійний Навальний був проектом російських спецслужб, заготовленим для чергової відлиги після відходу Путіна.

Чи це розуміли на Заході? На рівні спецслужб, мабуть, так. На рівні політиків, на жаль, ні. Втім, це окрема тема.

Наскільки можна судити, зі списку росіян, які пішли на обмін, американців цікавив хіба що Яшин як можлива заміна Навальному — хоч і це не точно. Інші були, ймовірно, запропоновані вже російською стороною і схвалені Заходом списком, причому список потенційно схвалених виявився більшим за список реально обмінених. Про це говорить те, що перед обміном на етап вирушило більше політзеків, ніж у результаті обміняли. Схоже, кастинг йшов до останнього моменту – Заходу було байдуже, а російська сторона обирала зручні для себе постаті.

Чому Захід взагалі погодився забрати товар, загалом йому непотрібний, ми точно не знаємо. Швидше за все, російська сторона наполягла на обміні всіх десяти своїх лише пакетом. Але не мала у своєму розпорядженні рівну кількість фігур, по-справжньому цікавих Заходу. У той же час факт обміну був потрібен Білому дому під вибори у листопаді, і чекати довго не можна було. У результаті довелося брати те, що було, розраховуючи хоч би на скромний гуманітарний піар: ось, мовляв, виручили з Росії кількох політв'язнів, невинних мучеників за правду.

У свою чергу, російські спецслужби, відбираючи зручні для них фігури, швидше за все, виходили з можливості впливати на них у майбутньому. Йдеться або наявність компромату, або пряме вербування. Була, мабуть, і фінальна співбесіда, на якій у Москві провели остаточний відбір. Якщо відкинути компромат чи вербування, то ті, хто цей відбір вів, могли оцінювати і те, наскільки токсичним буде той чи інший кандидат для антипутінських емігрантських організацій, куди його, безперечно, покличуть. Амбітність, склочність, нарешті, видима нездатність адаптуватися до західного життя були при цьому перевагами.

Також, погоджуючись на обмін і відпускаючи кількох політв'язнів, Кремль демонстрував американцям свою договороспроможність, конструюючи прецедент досягнутої та виконаної домовленості. У ситуації, коли перемога Трампа, готового до переговорів з Путіним, вже не виглядає наперед вирішеною, подібний прогин перед демократичною адміністрацією, яка не готова розмовляти з ним, виглядає заявкою на переговори про мир. Такі переговори дуже потрібні зараз Москві. Незважаючи на хвастощі пропагандистів, які запевняють, що Росія успішно наступає, а Україна ледве стримує її натиск, все трохи інакше. Україна помалу виходить із кризи, вона вирішує проблеми з комплектуванням армії людьми, з озброєнням та боєприпасами, і навіть винищувачами. Проблеми ще далеко не вирішено, але є позитивна динаміка. Водночас у Росії закінчуються як радянські запаси зброї, так і добровольці, які готові ризикнути головою за іпотеку. Гроші на війну теж помалу закінчуються, не поповнюючись обмілілим експортом, а санкції посилюються. Так, ці процеси йдуть досить повільно, але динаміка негативна, і жодних надій на її позитивний розворот немає — для цього просто бракує ресурсів. Росія поступово видихається, а кризи у ній мають властивість починатися раптово, викликаючи лавину обвалення всієї системи влади. І ознак, які говорять, що схід такої лавини назріває, все більше. Безперечно, це трапиться ще не завтра – але протягом року-двох цілком можливо. Темпи ж російського наступу такі, що для повного взяття під контроль тільки Донбасу знадобиться не менше двох років, причому ці темпи даються все важче. Залишається одне — перейти до таємних методів: інфільтрації в емігрантські організації, на які після обвалення режиму ставитиме Захід.

Такий перехід значно полегшується ще й тим, що кордон між російськими прихильниками та російськими противниками Путіна є абсолютно ефемерним. Емігранти, поміщені в незвичні для них умови Заходу, найчастіше виявляються неспроможними діяти у іншому середовищі проживання. Помикавшись і розчарувавшись, вони починають дрейф у бік рашистського зла, повертаючись у звичний, психологічно зручний для себе стан. Прикладів тому не злічити, і нобелівський лауреат Солженіцин – найвідоміший із них.