Рашистський план для України. За мотивами Третього Рейху, Стругацьких та Азімова

3 квітня, в день, коли світ здригався від численних свідчень звірств російської армії на Київщині, РИА Новости, офіційний рупор російської пропаганди розмістив статтю із промовистою назвою "Что Россия должна сделать с Украиной". Статтю, яка чудово пояснює те, що сталося в Бучі, Гостомелі, Бородянці, те, що відбувається в Маріуполі й те, що ще може статися в майбутньому. Статтю, яка чітко визначає метою Росії:

• Безкомпромісне знищення України як держави, позбавлення її назви, роззброєння, розчленування,
• Повну деукраїнізацію населення (масові репресії та люстрація передбачені),
• Стримування освіти та культури, цензура протягом щонайменше одного покоління.
• Повний контроль з боку Росії (яка визначається як переможець та окупаційна сила) щонайменше на 25 років.
• Допомога в економічному відновленні та відбудові визнається недоцільною.
• Нейтральний статус зарезервований лише для "католицької провінції" (Західної України в складі п'яти областей), яка "навряд чи увійде до складу проросійських територій" – під загрозою "негайного продовження воєнної операції".

По суті, це програма "остаточного вирішення українського питання", що являє собою стислий та узагальнений переказ планів "Ост" та "Ольденбург" – з тією різницею, що, на відміну від німецьких, російські нацисти розважливо таврують цим словом тих, кого збираються підкоряти й нищити.

Цікава деталь: цей беззаперечно програмний текст спочатку було підписано іменем "Иван Родионов". Судячи з усього, це або редактор новинної стрічки, або взагалі редакційний псевдонім. Та наступного дня ім'я автора змінилося. Можна припустити, що цей ексцес був наслідком недбальства недільного чергового чи шукали відому особу, згодну поставити свій автограф під цим опусом. Або ж псевдо просто погано продавало текст.

Так чи інакше, тепер автором значиться Тимофей Сергейцев, постать добре знайома деяким українським політикам та політичним журналістам. Добру дюжину років він був політтехнологом на різноманітних виборах. Працював у штабах Віктора Пінчука, Леоніда Кучми, Віктора Януковича. До речі, саме його називають автором поділу України на три сорти. І він же, подейкують, в 2009 зліпив кумедно войовничий образ Арсенію Яценюку. Сценарій для скандально фейкового фільму "Матч", що підкріплює радянський міф про київський "матч смерті" 1942 року, — це теж його робота.

Сергейцев тримається в тіні, і його офіційна біографія вичищена до кількох абзаців дуже поверхневих фраз. Деякі джерела твердять, що він, начебто, народився в Челябінську, при цьому, знов-таки, начебто має українське громадянство (якщо це так – то, вочевидь, на додачу до російського, в якості плати від когось із клієнтів). Але при тому навіть серед офіційних загальних фраз є достатньо ключових слів. Сергейцев "представляє традицію "діяльнісного підходу" в російській думці, запропонованого в першій половині 1950-х Александром Зінов'євим (1922-2006) і розробленого Георгієм Щедровицьким (1929−1994) та Московським методологічним гуртком".

Сергейцев – типовий радянський фізик-лірик, який захопився ідеями Щедровицького ще будучи студентом МФТІ. Він став його учнем і лишається не останньою особою у створеній ним організації, яка продовжила існувати й розвиватись по смерті цього пророка соціально-політичної інженерії. Рух методологів за низкою ознак цілком можна вважати (не надто) таємною ложею чи сектою. Про них написано чимало, й докладно переповідати це все тут я не бачу сенсу. Тому нагадаю лише основне й принципово важливе. За півсторіччя існування методологи навигадували багато конструктів, але так чи інакше вони зводяться до наступних фундаментальних пунктів:

1. На відміну від "звичайних" філософських традицій, зосереджених на онтології, методологи не споглядають, а діють. Вони фіксуються не на дослідженні, а змінюванні буття.
2. В сучасному світі будь-який масовий рух є результатом цілеспрямованої діяльності невеличкої групи осіб.
3. За наявності плану та стратегії невелика й відповідним чином організована група політтехнологів здатна сформувати й спрямувати які завгодно тренди суспільного розвитку за допомогою практик та інструментів соціального маніпулювання. При цьому найкращим способом впливу на суспільство є створення спланованих і керованих криз. Практична підготовка сектантів-щедровитян в основному і зводиться до навчання швидко визначати вразливі точки системи, що дозволяють розгойдувати її в потрібному напрямі, щоб потім, усуваючи штучно створену кризу, вивести її до іншого, відмінного від стартового, стабільного стану. Відповідні ігри вони проводили ще з середини вісімдесятих за повного сприяння радянської номенклатури.

Звідси випливають очевидні висновки. Методологи – це такі собі "сірі кардинали", які тримаються на других ролях, але саме вони невеличкими точковими впливами коригують процеси та визначають розвиток подій. У дещо карикатурному вигляді та в дещо іншому контексті їх сутність ілюструє Зграя з фільму The King's Man. Хоча, звісно, їм куди приємніший виписаний Стругацькими образ "прогресорів" – тим більше, що й сам Щедровицький його дуже вподобав. До речі, послідовники Стругацьких досить органічно влилися в лави методологів. Це, зрештою, зрозуміло: ідея, що історію має творити добре структурована інтелігенція, зведена в єдиний орден із чіткою управлінською вертикаллю, виявилась спокусливою. З середини 1990-х цей, після смерті Щедровицького цей симбіоз розвинувся у "політичне прогресорство" – зокрема, зусиллями його сина Петра, а також Вячеслава Рибакова та Ігоря Алімова. Останні двоє більше відомі як "голландський" романіст Хольм ван Зайчик, автор концепції "Великої Ордусі", яка виходить далеко за межі літературних сюжетів – як мінімум, детективних.

Тоталітарне в основі, конспірологічне світоглядно, маніпулятивне концептуально та диктаторське за сутністю вчення щедровитів, його суто інструментальне ставлення до моралі психологічно дуже близьке для вихідців із спецслужб. І владний шлях Путіна, що складається з дедалі масштабніших ланцюжків "створити кризу – подолати кризу – стабілізувати", від вибухів будинків у Москві в 1999, і аж по нинішню війну в Україні, виглядає як портфоліо їхніх робіт. Включаючи всі прокремлівські молодіжні рухи й концепцію "Русского мира", "Новороссии" та "Русской весны".

І не дивно, що з друго-, а то й третьорядних ролей методологи доросли до найближчого оточення Путіна. Голова АП РФ Антон Вайно, його перший зам Сєрґєй Кірієнко, його попередник Владислав Сурков – лиш деякі з щедровитян.

Ще один осередок методологів – це Зинов'єв-клуб при "РИА Новости". До нього, крім Сергейцева, входять і обидва його співавтори – Іскандер Валітов та Дмитрий Куликов. Останній, до речі, експерт Комітету Держдуми із справ СНД та зв'язків із співвітчизниками – частий гість пропагандистських шоу.

Тепер повернімося до початку. Підписана Сергейцевим стаття фактично є другою частиною "Програми знищення України" або ж "Маніфесту рашизму". Перша, "Какая Украина нам не нужна", вийшла без тижня рік тому. Вона мала більшою мірою теоретичний характер, доводячи "нацистську" та "репресивну" сутність української держави, а також вказуючи на небезпеку її територіальних зазіхань на суміжні російські території. В цій публікації містяться два дуже примітні пасажі.

Перший: "В случае наступления в Донбассе применения к Украине методов принуждения к миру, аналогичных операции против вооруженных сил Грузии в 2008 году, будет недостаточно. Невозможно будет ограничиться обособлением и защитой территорий, непосредственно подвергшихся военной агрессии, террору и военным преступлениям со стороны украинских нацистских формирований".

Як ми пам'ятаємо, саме звинувачення в "підготовці до агресії" проти "народних республік" стали приводом для нинішньої війни. І саме про винятковість українського кейсу оповідали всі топи Росії, включаючи Путіна, пояснюючи неможливість завершити масоване вторгнення та наполягаючи на "денацифікації".

У другому пасажі йдеться про ефект денацифікаційних зусиль у Європі після 1945 року, і, зокрема, є такий рядок: "Модель деоккупации Австрии и политика в отношении Финляндии оказались в конечном счете более дальновидными, приведя к появлению нейтральных государств". Згадаймо тепер, чого вимагає російська переговорна команда.

Відповідно, до статті "Что Россия должна сделать с Украиной" треба ставитись украй серйозно. Вочевидь, це не труд самотнього блазня, а результат роботи команди ("гра" – типовий інструмент методологів, і її результат зазвичай вважається плодом колективної творчості. Зокрема, й це могло бути причиною колізії з авторством).

Очевидно також, що ця команда продовжить свою діяльність попри подальші втрати. В них є місія, є план і є стратегія, жертви ж передбачені та неминучі. Тут напрошується ще одна літературна паралель: методологи певною мірою косплеять Foundation Айзека Азімова – точніше, "план Селдона" (справедливості задля варто сказати, що й Стругацькі зі своїми "прогресорами" — його епігони). 

Та ця глибока вторинність не має значення, оскільки йдеться про перезаснування імперії: вони прагнуть протягнути її уламки крізь хаос до нового початку й не хочуть давати подіям розвиватись довільно. Відтак, навіть негативні практичні результати є корисними з точки зору вдосконалення методу.

Звідси постійна еклектична гра путінського режиму в реконструкцію (тобто не відтворення реального, а програвання ймовірного, як видається реконструкторам, минулого, про що я вже неодноразово писав).

Звідси тактика рекетира в стосунках із зовнішнім світом (створити проблему – шантажувати проблемою – усунути, але не ліквідувати проблему після отримання бажаного).

Звідси постійне нехтування нормами міжнародного права та їх довільне тлумачення.

Звідси тотальні інформаційні маніпуляції (за Щедровицьким, до речі, мова є засобом програмування масової свідомості, тож тут просто додався сучасний візуальний контент).

Звідси й систематичні намагання розколювати Україну як не на всіх, то на більшості виборів протягом 1999-2012, причому в такий спосіб, щоб ці розколи надовго переживали виборчі кампанії.

А відтак новини погані. І сам наратив "нацистської України", і освячена ним дегуманізація українців – частина плану.

Як, зрештою, і послідовне перетворювання росіян на орків через занепад житлових умов, відучування від нормальних реакцій на втрату ближніх тощо. Бо імперія потребує гарматного м'яса, гордого із своєї місії і готового здобути блага й задоволення вогнем і мечем, а не бюргерів, які радше боронитимуть своє, ніж захоплюватимуть чуже.

В цій парадигмі, повторюся, жертви передбачувані, заплановані та прийнятні. Причому це стосується і матеріальних цінностей, і фінансів, і життів. "Мы за ценой не постоим" – це не просто патетична фраза. За нею стоїть і шантаж НП на захоплених АЕС, і готовність вдатися до хімічного терору. І – погрози застосуванням ядерної зброї.

Багато хто з методологів у той чи інший спосіб пов'язаний з Україною. Той таки Куликов, приміром, народився в Шахтарську. Валітов був консультантом МОЗу при регіоналах. Крім них у довколавладних колах РФ вистачає вихідців з України. Володимир Мединський, відкривач зайвої хромосоми, за певними свідченнями теж пов'язаний із щедровитянами, народився в Смілі. Сергій Глазьєв – у Запоріжжі. Валентина Матвієнко – в Шепетівці. Мати Сергія Шойгу походить з України, сам він хрещений в Стаханові Луганської області. Серед його підлеглих можна згадати генерал-майора Олега Маковецького родом з Чугуєва, колишнього киянина замкома ЧФ Андрія Палія та багатьох інших. Для всіх них наявність України виправдана лише в рамках її приналежності до імперського ядра. Будь-яка інша форма існування України – небажана і неприйнятна. Тому що для них будь-яка інша форма є нічим іншим як "Антиросією". З огляду на запущене методологами ототожнення російськомовних з росіянами, російськомовні громадяни України, які підтримують Україну, — ніхто інші як єретики. В суто релігійному значенні. І як такі заслуговують на покарання, суворіше за невірних. Доля Маріуполя – тому наочне свідчення.

З огляду на це, зараз розгортається черговий раунд боротьби двох проектів України – архаїчного імперського, що тягнеться від могилянського авантюриста Феофана Прокоповича, та республіканського модерного, що (з певною долею умовності) походить від Пилипа Орлика. Проблема в тому, що архаїка не сумісна з гуманізмом. Відтак треба чітко розуміти: це війна на знищення. Компроміси можуть бути обмеженими й тимчасовими. Угоди будуть порушуватись. А термін їх дії визначатиметься лише обмеженістю російських ресурсів та нашою здатністю чинити опір.