Торгівля світом. Що може означати миротворчий спіч Путіна
Свіжа серія заяв Путіна щодо перспектив російсько-українського конфлікту на сході України, так і в цілому) може трактуватися по-різному. Буквально — як відповідь на українські ініціативи на цьому напрямку. Або загально — у більш широкому контексті імітації бурхливої миротворчої діяльності. У будь-якому випадку вона переважно пов'язана з трьома обставинами.
Сценка для німців
Перше — в деякому сенсі елементарно сезонне і рутинне: незважаючи на кришталеву прозорість положення справ на фронті і навколо Росії як такої людей, нехай і на різну глибину, сторонам необхідно зображати діяльність і генерувати дипломатичну риторику. Як не цинічно це прозвучить, але пора відпусток в основному вже минула, а горезвісний мінський і нормандський формати все так само простоюють. Оскільки у Володимира Путіна залишилося не так багато напрямків для візитів і одне з них — це все той же Китай, де він відвідав саміт БРІКС, сенс існування якого все очевидніше вислизає, саме звідти, подалі від переляканої Рамзаном Кадировим Москви, він і зробив низку заяв.
У цьому контексті, відверто кажучи, бурчання старіючого кремлівського правителя за адресою "американського хамства" з наміром судитися з урядом США було більш помітним, ніж інші його цілком прогнозовані рулади.
Слід, утім, зазначити відкат Москви на заздалегідь заготовлені позиції в рамках російсько-української і російсько-західного протистояння, виражені в нібито "згоду" на вхід "миротворців" під прапором, треба розуміти, ОБСЄ (ідея, загалом, сира, абревіатура ООН на цьому прапорі виглядає нічим не гірше, та й мандат ОБСЄ в такому контексті виглядає сумнівним). Очевидно, що шита білими нитками петелька в цьому застарілому і оманливе конструктивному пропозиції полягає в участі російських та/або союзних їм (наприклад, по ОДКБ) військових подібної місії, як це має місце бути в Нагірному Карабаху і Придністров'ї.
Ясна річ, що Київ — і це вже прозвучало з Михайлівської площі — у такій формі на цей лукавий конструктив ніколи не погодиться. Але навряд чи розрахунок робиться саме на це.
Тому що друга обставина полягає в тому, що грядуть федеральні вибори в Німеччині, багато в чому ключові для подальшої долі ЄС, зокрема, як зовнішньополітичного гравця. Особливо ловити Росії на німецьких виборах нічого. По суті, їх інтрига сьогодні зводиться до того, чи візьме основна правляча партія ХДС/ХСС однопартійну більшість. Там, звичайно, не без варіантів, оскільки, згідно з опитуваннями цього тижня (INSA), свій сегмент електорату поки що не поступаються есдеки, а всі старі і нові партії "другого ешелону" поки що проходять бар'єр.
Втім, малюнок німецької виборчої кампанії — це окрема тема, але факт в тому, що створюючи ілюзію готовність заморозити конфлікт, Путін намагається перекинути український м'яч на сторону Ангели Меркель і Зігмара Габріеля, робили раніше заяви якщо не примирливого, то "перспективного" для РФ характеру. Нагадаємо, що зміст заяв німецького керівництва було — в черговий раз — таким, що якщо Росія буде виконувати Мінські угоди, то санкції можна буде пом'якшувати. Ця риторика, зрозуміло, носить передвиборний характер і розрахована на німецький бізнес, який сумує за надприбутків в корумпованій Росії.
Крім того, Берлін з усією неминучістю зобов'язаний демонструвати різницю в підходах з Вашингтоном, який і сам по собі показує сьогодні швидше пучок тактик, правда, незмінно агресивних (нехай і з різних причин, одна з яких стосується північнокорейської ситуації), на російському напрямку. Іншими словами, натяки Путіна на готовність заморозити конфлікт на Донбасі (при замовчуванні з приводу кримського питання), причому на своїх, природно, умовах, — це своєрідне підморгування німцям.
У середньостроковій перспективі це і гібридна спроба виставити (і знову нічого нового) неконструктивною вже Україну, щоб спровокувати тиск європейців в цілому на Київ. Наскільки успішною виявиться ця інтрига, сказати складно, оскільки фронт проблем між РФ і Заходом перманентно розширюється, часто на самих несподіваних ділянках.
Конкретно в німецькому випадку це ще і спроба пом'якшити розвивається скандал з компанією Siemens, яку російське утримання кримських турбін" ставить у складне становище вибору перед ліквідацією будь-якого бізнесу в Росії та урочистості головного конкурента-американської GE, виразно демонструє бажання скористатися вільним або мимовільним порушенням німцями режиму санкцій для вигнання суперника з ринку Північної Америки. А також це датська ініціатива щодо заборони прокладання труб "Північного потоку-2" в територіальних водах королівства, що здатне легко паралізувати весь цей солодкий російсько-німецький гешефт.
Росія більше не потрібна
Отже, "Путін поспішає на допомогу" з українськими пропозиціями, але необхідно згадати жорсткі заяви Курта Волкера з приводу неприйнятності змов за спиною України (а також, до речі кажучи, всієї Європи). Так що Німеччина та Франція, що, як завжди, теж присутній в цій ситуації як в мінському, так і нормандському треку, швидше за все, утримаються від знизування ослизлою від крові руки російського диктатора.
Третя обставина — це необхідність створити кілька тем, в яких Росія виглядає все більш слабкою.
Так, по-перше, пропущені удари в дипломатичній та фінансово-економічної війні з Америкою, в якій Москва не надто розумно викликала вогонь на себе, а відповідати їй вже особливо і нема (хіба що скоротити склад посольства США в РФ до посла і охоронця, але чогось дурніші важко і придумати).
По-друге, сирійська кампанія наближається до завершення, в тому форматі, в якому роль Росії в цьому конфлікті була визначена як адміністрацією Обами, так і адміністрацією Трампа (з деякими модифікаціями). Що далі — незрозуміло, але, з одного боку, Ізраїль, а з іншого — частина американського істеблішменту і, зрозуміло, Ер-Ріяд і Анкара вимагають скорочення впливу в Сирії та Іраку, а також інших місцях.
Спрощуючи, Росія вичерпує свою необхідність для США на Близькому Сході, на Далекому Сході вона виглядає в американських очах як лукавий пособник Пхеньяну, з точки зору Тегерана Москва виглядає кидалою, а в рамках планування саудівців — здобиччю. Але "щось треба робити", принаймні, відтягнути момент істини в цьому питанні, і методом такого зволікання є висунення нібито нових ініціатив в українському питанні, поєднане з залякуванням Європи навчаннями в Білорусі.
В односторонньому порядку Москва може намагатися вводити на окуповані нею території України яких завгодно "миротворців", але Захід навряд чи на це купиться, під яким би соусом ці потуги не підносили. Тим більше, що визначальною в цьому сеті питань сьогодні є американська сторона. Що б там далі не було з можливими кадровими змінами в Держдепартаменті, тріо Мэттис–Макмастер–Волкер, а також керівництво обох американських партій в законодавчому корпусі грають першу скрипку і виносять судження з приводу тих чи інших дій російських і декларацій.
В даному випадку навіть здійснення путінської провокації з "миротворцями" не тільки нічого не змінює в статус-кво, але і підкреслює, що перед Києвом стоять ті ж завдання, що стояли й раніше. Ось чого Україні явно не варто робити, так це відкладати в довгий ящик закон про окуповані території і взагалі "вестися" на оманливі зміни ситуації (зокрема, заявляти, як Юрій Гримчак, про те, що РФ нібито скорочує на окупованій частині Донбасу кількість своїх озброєнь). Підігравати Росії, навіть мимоволі, має бути за будь-яких обставин абсолютним табу для української внутрішньої і зовнішньої політики.
Рішучий протест Києва проти гібридного миротворчості Москви за типом окупованих Росією територій Грузії, Азербайджану та Молдови та продовження зміцнення української обороноздатності з розширенням участі в цьому процесі країн-союзників з числа членів НАТО — єдиний можливий відповідь на будь-які ініціативи РФ, крім одностороннього припинення окупації південно-східних районів Донбасу та Автономної Республіки Крим.
