Протести у Ірані. Чи звалить аятол хіджабна революція?

На тлі масових протестів в Ірані президент Ісламської Республіки Ебрагім Раїсі прибув до Нью-Йорка для участі в Генасамблеї ООН — і відразу спровокував скандал, відмовившись від запланованого інтерв'ю з ведучою міжнародних новин CNN Крістіан Аманпур, до речі, етнічною іранкою. І заворушення, і зрив інтерв'ю викликав предмет жіночого одягу, неправильне носіння чи відсутність якого в Ірані (та й не лише) шанується злочином. За таке можна й убити — хвилювання почалися саме через це.

Як така історія Махси Аміні – рядовий випадок поліцейського свавілля. Затримана поліцією моралі за неправильне носіння хіджабу, вона трималася надто незалежно — і розлютила поліцейських. Махсу побили, вона впала в кому, а через три дні померла. Згідно з офіційним висновком, смерть настала через "раптовий серцевий напад". Усі розуміють, що це брехня, але вбивці знайшли захист на найвищому рівні. З очевидної причини: на таких, як вони, і тримається влада іранських аятол.

Як аятоли прийшли до влади

Попередня влада, династія Пехлеві, яка змінила Каджарів, що правила з 1925 до 1979 року і була зметена Ісламською революцією, також використовувала таємну поліцію, тортури та страти, щоб душити політичне інакомислення. За час правління другого та останнього представника династії, Мохаммада Рези Пехлеві, з 1941 по 1979 рік, за політичними звинуваченнями було страчено, за різними оцінками, від ста до трьохсот осіб. Але за неправильно одягнений хіджаб — і навіть повну його відсутність — за Пехлеві нікого не чіпали. Режим шаха був цілком світським.

Ба більше, незважаючи на жорсткі авторитарні методи, Мохаммад Реза Пехлеві був реформатором-соціалістом західного типу. Серія ініційованих ним реформ, що отримали назву "Білої" або "Шахської та народної революції", розпочата в січні 1963 року, привела до вибухового економічного зростання, швидкої урбанізації, руйнування феодальних звичаїв та зростання рівня життя міських найманих працівників. Жінки отримали рівні права із чоловіками. При цьому шах легітимізував "Білу революцію" через референдум, на якому 5 598 711 осіб проголосували за реформи, а 4 115 – проти. Щоправда, значна кількість противників реформ референдум просто бойкотувала.

Але якщо індустріальна та міська частина Білої революції вдалися у повному обсязі, то в сільській місцевості все йшло складніше. А між тим, саме земельна реформа становила найважливішу частину "Білої революції". Іранські селяни мали стати власниками землі за рахунок її відчуження у аристократів-землевласників.

Загалом, ця операція пройшла так, як і було задумано. Проблеми, породжені наслідками капіталізації та індустріалізації, виникли на наступному кроці.

Традиційна земельна еліта Ірану втратила більшу частину впливу та влади, але відчуження землі пройшло досить м'яко. Уряд викупив її за фіксованою ціною і продав селянам на 30% дешевше, з розстрочкою на 25 років і більше, за мінімальними процентними ставками. Внаслідок цього майже 90% іранських здольщиків стали землевласниками – а вони та їхні родини становили 40% населення Ірану.

Та в цьому успіху було два суттєві "але". Значна кількість ділянок мала недостатній розмір і не могла прогодувати сім'ї, що їх отримали. З цим нічого не можна було вдіяти, просто за співвідношенням землі до чисельності населення в регіоні. Такі ділянки перекуповувалися, і виникала нова землеробська еліта, а невдалі землевласники опинялися перед вибором: мігрувати в місто і пристосовуватися до нового життя або повертатися в стан наймитів. Міста ж, незважаючи на вибух індустріалізації, важко справлялися з припливом населення, що не мав міської кваліфікації.

Через війну іранське суспільство полярно розділилося на задоволених і незадоволених. З одного боку, було вибухове зростання середнього класу: понад мільйон сімей стали власниками малого бізнесу. Було підготовлено близько 700 тис. спеціалістів для нових підприємств, а рівень грамотності піднято з 26 до 42%. Жінки отримали право голосувати та бути обраними, працювати юристами та суддями. Приватизація державних підприємств та продаж їх акцій населенню, включаючи колишніх землевласників, які отримали значні суми компенсацій, привела до створення нового класу промислових підприємців. Робітники на підприємствах приватного сектора отримали закріплене у законі право на 20% чистого прибутку та додаткову винагороду за підвищення продуктивності чи зниження витрат. Була організована велика система соціального страхування та пенсійного забезпечення.

З іншого боку, значна частина сільського населення не зуміла скористатися з нових можливостей. У цієї маси дуже швидко з'явилися лідери: частина колишніх поміщиків і шиїтське духовенство, яке шах жорстко відсунув від влади, і, що ще важливіше, позбавив доходів від земельної ренти. Серед незадоволених аятол — богословів шиїтів, уповноважених ухвалювати рішення з питань ісламського права, виділявся непримиренністю Рухолла Хомейні.

Попри арешт та вигнання у 1964 році, Рухолла Хомейні став прапором та головним ідеологом антизахідного та антиреформістського опору, який ширився та радикалізувався. У відповідь шах був змушений посилювати політичні репресії. У жовтні 1977 в Ірані почалися демонстрації, що переросли в кампанію громадського опору, до 1978 напруження протистояння досягло критичної позначки. Страйки та демонстрації паралізували країну – і режим не встояв.

16 січня 1979 року шах полишив Іран і вирушив у вигнання, передавши владу регентській раді та Шапуру Бахтіяру, який став прем'єр-міністром від опозиції. Хомейні було запрошено повернутися з еміграції. Незважаючи на втечу Пехлеві, вірні шаху війська в Тегерані намагалися чинити опір, але до 11 лютого були остаточно розбиті загонами повстанців. На черговому референдумі виборці проголосували за те, щоб Іран став ісламською теократичною республікою, а у грудні 1979 року Хомейні став верховним лідером країни.

Загалом події 1979 року були неофеодальною контрреформацією, аналогічною за своєю природою "соціалістичним революціям", але реалізованою не на марксистській, а на ісламській ідейній основі. По суті, це був реванш села, яке не вийшло із Середньовіччя, над індустріальним містом. Причому, на відміну від марксизму, що маскував неофеодальний відкат демагогією про "прогресивну державу трудящих", ісламська неофеодальна контрреформація була відкатом у Середньовіччя в чистому, нічим не розбавленому вигляді.

Що зараз коїться?

Прийшовши до влади, група аятол на чолі з Хомейні не вирішила жодної проблеми, що накопичилися за Пехлеві. Втім, нездатність щось вирішити властива всім неофеодальним режимам. Країна стала жити за рахунок продажу сировини, в основному нафти, гасячи частково репресіями, частково нафтовими дотаціями, спалахи невдоволення. Зокрема, тюремна система за аятол була централізована та розширена. Лише у період 1981-1985 гг. в Ірані було страчено понад 7900 людей. Пріоритетним же завданням режиму стала ісламська індоктринація колишнього світського суспільства і демонтаж єретичної, з погляду аятол, спадщини Пехлеві.

Природно, що міський середній клас опинився в режимі опозиції. Найчастіше мовчазної, щоб не потрапити під репресії, або, навпаки, галасливо-фрондерської, але лише з другорядних питань. Проблеми прав ЛГБТ та обов'язковості хіджабу вийшли на перший план не тому, що дійсно набули першорядної важливості, а через те, що порушувати дійсно важливі питання за теократичного режиму стало смертельно небезпечно.

Питання ж гендера, незважаючи на ризик отримати смертний вирок за "пропаганду гомосексуалізму", виявилися відносно безпечним способом показати теократії середній палець. До речі, смертна кара в Ірані передбачена також за "пропаганду християнства" і за "спілкування з ворожими ЗМІ за межами Ісламської Республіки".

Іноді чергова кара чи безсудне вбивство спрацьовують як тригер, викликаючи відносно масові та тривалі протести. Саме це зараз, вкотре, і відбувається.

Але місто, переможене в 1979 році, не дозріло для серйозної спроби реваншу за всі 43 роки існування Ісламської Республіки. Почасти це викликано грамотним поєднанням репресій та соціальних субсидій, яке зуміли сконструювати аятоли. Почасти тим, що умовне село складає в Ірані безперечну більшість, і ця більшість спирається на репресивний апарат у вигляді Корпусу вартових Ісламської революції – ісламського варіанта СС.

Крім того, теократичний режим має міцну, добре розроблену ідеологічну основу в особі ісламу шиїтського штибу, тоді як прихильникам вестернізації бракує єдності, послідовності та ідеології. Немає в них і лідера, за яскравістю співставного якщо не з покійним Рухоллою Хомейні, то хоча б з Алі Хаменеї, який змінив Хомейні в ролі духовного лідера країни. Нарешті, аятолам вдалося закріпити у свідомості більшої частини суспільства ненависть до режиму Пехлеві, який загинув у 1979 році, що виключає апеляцію до "світлого минулого".

Зрозуміло, молодіжні протести, у країні з високою народжуваністю та великим набором специфічно-молодіжних проблем — а саме такою країною є Іран, теоретично можуть розкачати до масштабу, достатнього для зміни режиму. Але тут уже потрібна стороння сила, готова зробити ставку на такий розворот, а потім довго, роками, займатися підтримкою та зміцненням нового, прозахідного режиму, причому без жодної гарантії успіху. На тлі афганського провалу та загальносвітової кризи така сила навряд чи знайдеться. Розмах протестів також ще недостатній, щоб, відштовхнувшись від них, підняти хвилю, здатну знести іранську репресивну машину. Так, перші "Геть!" на адресу Хаменеї пролунали тільки через тиждень.

Проте сьогодні в Ірані є серйозна криза, посилена економічними труднощами. Економіка країни підірвана західними санкціями, а ще більшою мірою — провальним управлінням теократів, засиллям бюрократії та корупції. Тільки за офіційними даними інфляція досягає 50%, насправді вона ще вища. Ціни на продукти стрімко зростають.

Наростає і прихована від очей влади вестернізація, що реалізується в закритих сторонніх неформальних спільнотах. Все це нагадує картину останніх років правління Леоніда Брежнєва, де в ролі Брежнєва виступає 83-річний Хаменеї. За останні 20 років його ховали вже багато разів, але він знову і знову виявлявся живим, тому прогнози про час його відходу стали гранично обережні. Тим не менш, відхід Хаменені – справа найближчих якщо не місяців, то років, і саме він може запустити процес лібералізації теократії з волі згори. Це не точно, і навіть якщо це станеться, розмивання режиму потребуватиме багато часу. Але варіанти лібералізації Ісламської Республіки під впливом невдоволення у низах сьогодні не проглядаються зовсім.