Протести у Франції. Як Кремль використає вбивство Наеля М. і слабкість Макрона

Франція занурилася в чергову хвилю масових протестів. На другу ніч погромів, за словами міністра внутрішніх справ Жеральда Дарманена, затримано вже 150 осіб, які нападали на будівлі органів влади, але найбільшою увагою в обурених французів користуються поліцейські та їх відділки. Підставою для чого є смерть 17-річного Наеля М. – юнака, за попередніми даними алжирського походження, — під час зупинки двома поліцейськими Mercedes у передмісті Парижу вранці 27 червня.

За кермом автівки був хлопець, а загалом у салоні – три особи. Французька преса згодом оприлюднила відеозаписи, кадри яких показали двох копів, які стояли біля зупиненої машини, і один з них націлив пістолет на Наеля зі словами "Ти отримаєш кулю в голову". France Info, проаналізувавши запис, пише: юнака начебто намагався втекти, натиснувши на газ, і в цей час пролунав постріл. Автівка проїхала кілька десятків метрів, зупинилася, а Наель через деякий час помер.

Правоохоронця, який здійснив смертельний постріл, вже взято під охорону. Однак це не зупинило масових акцій протестів, що супроводжувалися підпалами та погромами.

У ніч на четвер зафіксовано напад десь 20 молодиків на в’язницю у Фресні. У рідному для Наеля Нантері поліція навіть була змушена відступити через натиск протестувальників. І напади на правоохоронців відбувалися по всьому Парижу. Наприклад молоді хлопці надвечір вступили там у зіткнення з поліцією в районі Пабло-Пікассо. Неспокійно було також в інших містах Франції: Ліллі, Ам’єні, Ренні, Тулузі і Ліоні.

Реакція влади

Вже після першої ночі протестів президент Франції Емманюель Макрон здійснив спробу якось заспокоїти невдоволених співгромадян – назвав інцидент таким, який "не можна пробачати", але закликав дочекатися "справедливості", і проголосив час "любові" та "поваги". Як бачимо, це не подіяло.

Наступний заклик Макрона, змушеного скликати кризову нараду, стосувався нападів на держустанови. Чи матиме він якийсь ефект? Є підстави вважати, що дуже швидко полум’я громадського обурення влада у Франції загасити не зможе.

Так, перша реакція Макрона була доволі емоціональна. В плані паблік рілейшнс – абсолютно правильна і очікувана. Французький ніколи не був політиком із браком політичного чуття. Водночас з протилежного боку на шальках терезів емоцій набагато більше – там вирує дійсно буря. З якою владі якось треба дати раду.

Ідеальне середовище

Проте в цій ситуації головними є не стільки реакція Макрона, і, навіть, не сама трагедія. Опосередковано — так. Проте більш важливим, більш небезпечним є те, що подібні ситуації завжди є благодатним ґрунтом для різноманітних дезінформаційних та дестабілізаційних процесів, інкорпорованих ззовні.

Особливо у Франції, де рівень протестної активності десятками, навіть сотнями роками – був вельми високий. Не дарма ж одне з найважливіших свят – День взяття Бастилії.

Емманюель Макрон за часи президентства вже зіштовхувався з масовими протестами. Власне через пенсійну реформу, яку під час перегонів обіцяв провести Макрон. Реформа передбачала часткове підвищення пенсійного віку до 64 років. Якщо точніше: пенсійний вік зберігався на позначці у 62 роки, але на повну виплату можна розраховувати лише у віці 64 років.

Ще раніше, вже через ціни на паливо, спалахнули протести "Жовтих жилетів", які згодом розширили перелік вимог і невдоволення владою.

Його попередник – Франсуа Олланд – по собі мав проблеми с профсоюзами через трудову реформу, яка збільшувала години праці та посилювала можливості роботодавців. Навесні 2016 р. на вулиці виходили сотні тисяч людей, і навіть влаштували наметове містечко на паризькій площі Республіки.

Непереливки було і вже попереднику Олланда – Ніколя Саркозі. Президента, який відомий своєю приязністю до Володимира Путіна. Та й який мав тісні взаємовідносини не тільки з цим диктатором, а й наприклад отримував кошти на кампанію від Муаммара Каддафі; а заразом вже нині сплачує свою ціну також за певні корупційні махінації у минулому (три роки позбавлення волі із відтермінуванням у два роки).

Власне на Саркозі окремо варто звернути увагу. Через низку причин та паралелей із поточною ситуацією.

По-перше, президент-"республіканець" теж відчув на собі наслідки підвищення пенсійного віку – з 60 до 62 років – у 2010 р., що спровокувало масові акції протесту і падіння його рейтингу нижче 30%.

По-друге, французька "публіка буле вже розігріта" антикризовою політикою уряду Саркозі після глобальної фінансової кризи у 2008-2009 рр., коли на вулиці виходили подекуди до мільйона осіб.

Іронічно. Адже почасти саме на хвилі протестів Саркозі й влетів до влади у 2007 р. І протести тоді, у 2005 р., коли Саркозі займав посаду міністра внутрішніх справ, виникли в обставинах, тотожних сьогоднішнім. 27 жовтня 2005 р. два підлітки, туніського та мавританського походження, загинули під час спроби втекти від поліції. Аналогічно молодь тієї ж ночі вдалася до радикальних методів висловлення свого ставлення – з дуже великою географією.

Але. Але на відміну від Макрона Ніколя Саркозі, очільник МВС, вирішив вирішив грати жорстко: протестувальників називав "покидьками" та "гангстерами". Цим він, звісно, підлив ще більше масла у полум’я. Але не зупинився і використав заворушення, щоб розіграти "міграційну карту" — реформувати відповідне законодавство і покращити систему асиміляції емігрантів.

До речі. Макрон, який доволі часто копіює своїх попередників під час ухвалення тих чи інших рішень, у 2020 р. відреагував на вбивство чеченцем Абдуллахом Анзоровим вчителя Семюеля Паті, який показав учням карикатури із пророком Мухаммедом, ультиматумом мусульманським лідерам – підтримати "хартію республіканських цінностей", відповідно до якої вони мали прийняти закони і цінності Франції (іслам – релігія, а не політичний рух). Окрім того він зробив кроки у бік зменшення кількості іноземних імамів у країні, що, нагадаємо, спровокувало напругу у відносинах Макрона з президентом Туреччини Таїпом Реджепом Ердоганом.

Тобто один інцидент призвів до соціальної напруги, одне рішення – до нової кризової ситуації. І всі вони – до певною мірою хаосу, який так полюбляють росіяни. Ще з часів Саркозі.

Втручання Москви

Власне з Саркозі і починається історія активного втручання росіян у внутрішні процеси у Франції – вони активно розбурхували протести. З початком умовної "доби Cambridge Analytica", тобто коли Кремль почав максимально ефективно використовувати соціальні медіа, поєднуючи їх з діяльністю кишенькових експертів та політиків (Марін Ле Пен, Жан-Люк Меланшон, тощо), жоден протест, жоден страйк у Франції не минав без поширення Кремлем через його інструментарій дезінформаційних постів і новин, і наративів, що дестабілізували Францію, як, власне, Європу та й різні куточки планети загалом.

Макрон на собі відчув наслідки такої діяльності Кремля ще під час передвиборної кампанії у 2017 р. Однак тодішнє обурення діями росіян швидко змінилося на сумнівні і скандальні заяви щодо "діалогу з Путіним" та "коми НАТО".

Сьогодні він заживає плодів свого прагнення до примирення з Путіним. Колись російський диктатор в очі брехав Макрону про те, що ПВК "Вагнер" не має відношення до російської влади, тож її діяльність у колишній французькій колонії, Малі, — є справа якихось приватних осіб, яким вдалося повністю витіснити французів з цієї країни. Але після заколоту Євгєнія Пригожина Путін визнав, що ці наймити отримували мільярди державного фінансування, і Макрон зараз виглядає, м’яко кажучи, не дуже.

В принципі, можна констатувати, що політична поведінка Макрона – його спорадичні кардинальні зміни позицій – теж створюють середовище, що є комфортним для функціонування агентів іноземного впливу. Свіжий приклад – це його заява після візиту до Китаю, що Європі не слід долучатися до США у захисті Тайваню від посягань Пекіну.

Водночас Макрон зараз є активним прихильником підтримки України. Франція надає нам зброю, устаткування, кошти на відновлення. І це звісно є сильним аргументом для Кремля в межах масштабної дезінформаційної кампанії проти Європи, скористатися нагодою у вигляді поточних заворушень у Франції.

До того ж Росія, яка намагається компенсувати втрату відносин із Заходом поширенням впливу на Глобальному Півдні, може почати розганяти у Франції так би мовити "профільні проблеми" — ті, які можна прив’язати до загибелі 17-річного алжирця Наеля М. Йдеться про проблеми сегрегації, про проблеми національних меншин (не тільки вихідців Алжиру). Подібне ми вже спостерігали під час міграційної кризи у 2015-2016 рр. в Європі; і в Сполучених Штатах після вбивства копами Джордж Флойда у 2020 р., коли кремлівські тролі паразитували на гніві учасників руху BLM, і водночас розбурхували "реднеків" — найбільш консервативних американців, тобто електорат Дональда Трампа.

Використання аналогічних прийомів варто очікувати і у Франції. З одного боку, Москва через свої медійні інструменти може підбурювати молодих протестувальників до більш радикальних дій, а з іншого – французьких ультраправих на кшталт Марин Ле Пен, які могли б просувати "полювання на відьом-мігрантів".