Пропаганда на експорт. Як росіяни торгують втечею з пекла

Ще вчора я сам підсміювався з Тілля Ліндеманна, фронтмена гурту Rammstein. Німецький рокер, який тривалий час успішно бавився із ультраправою стилістикою, потім розірвав контекст (тм), показавши чорну Deutchland, — і раптом сильно закосив під Кобзона. Та цілком собі душевно заспівав ліричну пісню про радянського пілота. "Русскій мір" передається статевим шляхом, не інакше – якщо ви здогадуєтесь, про що я. Наші соцмережі відреагували десь у тому ж дусі, а деякі лідери думок вправлялись у встановленні причинно-наслідкових звʼязків між травмами дитинства, похилим віком, деменцією та любовʼю до ректифікованого спирту.

Сьогодні я не підсміююсь. Бо не можу не віддати належного російській пропагандистській машині, яка, на жаль, вкотре показала високий клас. Адже кліп на пісню "Любимый город" є елементом розкрутки чергового патріотичного блокбастера "Девятаев", премʼєра якого відбулася у ключову для новітньої російської історії дату 22 квітня. Але йдеться тут, звісно, не про старого Крупського.

І щось мені здається, що фільм цей, що називається, "зайде" – до того ж, не лише російській публіці. Бо це пропаганда того ж штибу, що й "Перл-Гарбор". Рецептура успіху загалом проста. Для цього потрібні:

1. Непоганий режисер, знайомий із Голівудом і голівудщиною. Бажано — добре знайомий із парою-трійкою неопальних олігархів. Тимур Бекмамбетов – якраз із таких. Відтак, він виступив і співпродюсером фільму – разом із Ігорем Угольниковим та Ігорем Мішиним (серед усього іншого останній – віце-президент МТС). Відтак проблем із фінансуванням не було – до того ж, проект здобув державну підтримку. Чому, зокрема, посприяло наступне
2. Перспективна тема. В російському випадку – це беззаперечне "їхнє всьо", Друга світова війна. Точніше, звісно, та її частина, яка зветься Великою Вітчизняною. І такий епізод, який не містить двозначностей, щоб просто: хороші хлопці проти поганих.
3. Вигідний герой. Такий, щоб як не поверни – крутий чувак, але не наділений великою владою. В ідеалі – виконавець. Щоб "гвозди бы делать из этих людей", та при тому, щоб його рішення були обмежено доленосними. Простий, принциповий відчайдух і везунчик – але реальний. Бажано – із живими звʼязками із сьогоденням, аби був сучасником чи майже сучасником. І – щоб представник якоїсь меншини. Мел Гібсон для свого Hacksaw Ridge (в нашому прокаті – "З міркувань совісті") взяв історію адвентиста Дезмонда Доса, кавалера Медалі Пошани, який не вбивав (пішов з життя в 2006 році). Бекмамбетов зняв байопік про мордвина (більше того – мокшанина) Михайла Девʼятаєва (помер у 2002-у). Винищувач-ас, старший лейтенант. Збитий у бою і поранений потрапив до полону. Опинився в концтаборі Узедом, залученому до виробництва й випробувань ракетної зброї в Пенемюнде. Організував із вʼязнів групу, що захопила бомбардувальник, і зумів перелетіти з нею на контрольовану радянськими військами територію, доправивши секретні дані.
4. Специфічно російська вимога: наголошений інтернаціоналізм, протиставлений, природньо, фашизму й нацизму. Девʼятаєв воював на американському винищувачі P-39 Airacobra (і саме його бачимо в кліпі Ліндемана), що за нинішніх обставин є дуже вчасним сигналом: нинішні США, мовляв, укотре зраджують памʼять предків, знову загострюючи стосунки з Росією.
5. Що вкрай важливо для цементування нинішньої російської історичної міфології – це історія із беззаперечним хеппі-ендом. Після повернення Девʼятаєв не опинився в радянському таборі, не був репресований, не став парією. Навпаки, його карʼєра – хоч і після певного періоду труднощів – склалася цілком непогано. Так, саме він став першим капітаном судна на підводних крилах типу "Ракета", а за внесок у радянську ракетну програму був удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Цілком красномовне підтвердження тези про те, що не все так погано було в СРСР, не всі полонені проходили друге пекло, не всіх позбавляли прав. Тези, завважу, дуже важливої для кремлівських реставраторів. І цей меседж розрахований не лише на внутрішню аудиторію, звісно. Це чергова "повість про справжню людину". І водночас — свого роду контекстуальна антитеза знятій напередодні загарбання Криму "Хайтармі" Ахтема Сеітаблаєва, присвяченій Амет-Хану Султану.
6. Назва. Для росіян – просто "Девятаев". На підтримку інтересу до історії Другої Світової – тієї її частини, яка "Велика Вітчизняна" – російський уряд вбухує колосальні кошти. І якщо хтось із молодшого покоління досі не знає цього прізвища, пабліками й телеграм-каналами на до них уже йде вал інформації – і супутніх меседжів, що роздмухують чергову хвилю побєдобєсія. Над версією для прокату на Заході теж попрацювали ґрунтовно: "V2. Escape from Hell". Історія про Фау-2 й обстріли Лондона стала ледь не мемом і загальновідома в англомовному світі. Ну а втеча з пекла сама по собі є розкрученим мас-культурним сюжетом.
7. Пісня. Це може здатися дивним, але вона є одним з ключових елементів цього перформансу. Ліндеманн, звісно, наробив галасу, допомігши розкрутці фільму, але це навіть не найважливіший момент. Уперше зворушливо-ліричний шлягер "Любимый город" пролунав у культовій радянській стрічці передвоєнних часів – її співав Марк Бернес у "Винищувачах" 1939 року. Вірші до нього написав у Києві – і, власне кажучи, про Київ – поет Євген Долматовський. Що цікаво, надихнув його на неї пілот-винищувач, учасник війни в Іспанії, із яким Долматовський познайомився в потязі "Москва-Київ", а потім випадково оселився в сусідніх номерах готелю "Континенталь". Отже, це пісня про невідомого через режим секретності героя, який охороняє спокій "любого міста" за тридевʼять земель, у чужій країні. Пісня про героя-іхтамнєта.

Я знаю, що в нас знайдеться чимало людей, які захочуть побачити чергове видиво від Бекмамбетова. І, напевно, багато кому воно припаде до душі. Хотілося б, однак, щоб вони розуміли, що знято це із метою, яка виходить далеко за межі простої розваги та навіть інфотейнменту. Це елемент ідеологічної обробки.

І ще одне – наостанок. Суто цинічно – або, якщо хочете, прагматично: просування історій саме отаких "простих" героїв важливе для формування іміджу держави не менш (якщо не більше), ніж байопіки епохальних особистостей. І тут маємо широкий вибір – особливо якщо не розкидатися власною історією, вичищаючи її від "слуг" тих чи інших імперій. Бо режими, що вважають себе тих імперій нащадками (хоч би й не спадкоємцями), неодмінно обертають це собі на користь. І якщо вже мова зайшла про винищувачів, назву просто кілька прізвищ етнічних українців, не таких відомих, як Іван Кожедуб: двічі Герой Радянського Союзу Степан Супрун і кавалер Лицарського Хреста Залізного Хреста Роберт Олійник. Як на мене, в паралельних біографіях цих двох людей дуже рельєфно проступає історична драма України першої половини минулого століття — навіть у рамках зашкарублого "червоно-коричневого" підходу, до якого наш агресивний сусіда відчуває справді маніакальну пристрасть.

Втім, підозрюю, контекстуально вузький формат визвольних змагань ще довго лишатиметься панівним у нашому історичному кінематографі. І це, як на мене, величезна помилка.