Програти війну і виграти вибори. Як Пашинян залишився прем'єром Вірменії

Підсумки дострокових виборів у Вірменії стали "несподіванкою" тільки для довірливих читачів російських телеграм-каналів і онлайн-видань, в які в останній перед голосуванням тиждень вкидали маніпулюючі "інсайди" про мало не лідирування блоку експрезидента і представника так званого степанакертського (карабаського) клану Роберта Кочаряна. Цікаво, що саме на вірменського виборця ці вкидання не справили анінайменшого враження, а зарубіжні спостерігачі, приймаючи російську логіку "програв війну — втратив владу" могли і повестися. Але — результат на табло.

Вампір в будинку

Правлячий "Цивільний договір" Нікола Пашиняна отримав майже 54% (74 мандати), крім нього в парламент пройшли всього лише дві партії — блок Кочаряна "Вірменія" — 21% і 31 місце і "Честь маю" ще одного експрезидента Сержа Саргсяна, що ледве подолала 5-відсотковий бар'єр і взяла 7 місць. Представники чотирьох найбільших національних меншин отримують чотири мандати, три в "ЦД" і одне в "Вірменії". Нарешті, остання отримує два додаткових мандати, щоб опозиція в парламенті отримала не менше третини голосів. Відзначимо для себе ці цікаві запобіжники вірменської конституції. До речі, президент, який обирається парламентом, сидить на посаді лише один термін...

Секрет успіху Пашиняна — в політиці для будь-якої влади саме другий бій "найголовніший" — в тому, що він зумів зайняти нішу меншого зла в порівнянні зі старими елітами (до того ж які вийшли з Карабаху, що сьогодні генерує незвичну дискусію про пріоритети вірменської громади, десятиліттями підвішену на гак цього конфлікту).

Дивний виверт історії: по суті, азербайджанська військова операція, яка практично закрила карабахське питання — Алієв і Ердоган всього лише дали можливість Путіну врятувати обличчя розміщенням "миротворців", які ні на що не впливають, — дозволила Пашиняну зісковзнути з цього гака, поставивши Вірменію перед фактом.

Фактом украй неприємним емоційно і історично трагічним, однак втрата цієї території, що стала каменем спотикання ще за радянської влади, дозволяє розморозити розвиток Вірменії. Адже якщо уважно подивитися на Вірменію, яка показувала як до Пашиняна, так і при ньому вельми непогані економічні результати (47-ме місце в Doing Business, 77-ме місце в рейтингу терпимості до корупції), то можна побачити, що, крім Карабаху і Москви, що вчепилася крізь нього в горло Єревану, розвиватися цій країні не заважає ніщо. Цікаво й те, що Вірменія, власне, не має і кордону з Росією (відповідно і проліт з РФ вимагає дозволів від Грузії, Азербайджану, Туреччини, Ірану), тому при минулих керівниках вона сама "пустила вампіра до свого будинку".

Чи зможе Пашинян позбутися військово-політичної та економічної залежності від Росії, яка не тільки кинула Вірменію в критичний момент, але й підставила їй ногу під час повної інсинуації виборчої кампанії, а також підтримує добрі стосунки з Азербайджаном і побоюється Туреччини, — питання на $2–3 млрд. Адже Росія забезпечує не менше половини прямих іноземних інвестицій і не менше половини грошових переказів у цю південнокавказьку країну, а також домінує в її зовнішній торгівлі. Не кажучи вже про те, що в руках росіян і вірменської діаспори в Росії знаходяться чи не всі ключові підприємства країни, а політикум нашпигований російськими агентами впливу.

Під час виборів, до речі, і Кочарян, і Саргсян — самою участю і проходженням нібито реабілітовані, а Кочарян деякий час не вилазив із СІЗО, — абсолютно не ховаючись, боролися за місце цивільного губернатора РФ у Вірменії. Як було прийнято в радянській традиції управління, перший або другий секретар обкому повинен бути з місцевих кадрів. Але якось вже дуже вони застаріли і поклалися на силу російських ЗМІ, які безборонно промивають мізки вірменам, а також на російських політтехнологів, які практично завжди — шахраї.

Впливові люди

Питання, від якого не вдається піти Пашиняну, який переміг у конкурсі "меншого зла", але ж він певною мірою повторює долю Міхеїла Саакашвілі (зачистка чи то злодіїв, чи то олігархів, дострокові вибори, програна війна — в дещо іншій послідовності), чи не претендує він сам на місце такого губернатора? Зрештою, шлях дезінтеграції з РФ для Вірменії, схоже, може виявитися не менш болючим, ніж для Білорусі; Францію Вірменія цікавить (крім питання діаспори) лише як привід для пікіровок з Туреччиною, а виразна політика США на Південному Кавказі сьогодні відсутня.

Тим часом, членство в ЄврАзЕС — всього лише погано замаскована інтеграція з РФ, адже всередині цього химерного союзу торгівля Вірменії з РФ становить понад 90%. Що стосується ОДКБ, нині очолюваного громадянином Таджикистану, то себе цей блок уже проявляв неодноразово, востаннє — "не помітивши" карабаської війни. При цьому відносини з Баку і Анкарою найближчим часом будуть тільки погіршуватися, оскільки Азербайджан і Туреччина вимагають передачі їм "Зангезурського коридору", яким з ексклава, азербайджанської Нахічевані, що межує з Туреччиною, повинна пройти залізниця на "велику землю", що виводить Туреччину на Каспій і до проєктів газотранспортних і нафтових магістралей з Центральної Азії. Які і повинні стати основою енергетичної стійкості "Великого Турана", а також зближення з тюркськими державами, що виросли на руїнах колишніх радянських республік. Більш того, Туреччина і Азербайджан уклали військовий союз, який буде змушувати Росію продовжувати мілітаризувати Вірменію і, ймовірно, Дагестан, в якому і так вже все далеко "не слава Аллаху".

Найімовірніше, тому уряд Пашиняна, який отримав бонуси в порівнянні з грузинським попередником Саакашвілі, адже прем'єром можна обиратися нескінченно, а війна вже програна, сконцентрується на внутрішніх питаннях. А це модернізація, з якою вже готовий допомогти російський мільярдер Рубен Варданян, який прийняв вірменське громадянство ("прославився" причетністю до "ландромату"). Такий ось "пристяжний Іванішвілі" — і тут треба розуміти, що загалом вірменські і вірмено-російські олігархи досить вороже ставляться до Пашиняна, з перших днів його правління закономірно відчувши небезпеку, що виходить від журналіста-активіста, не "затвердженого" Москвою.

А це вкрай впливові — в транснаціональному вимірі — люди. Інша справа, що опонентам Пашиняна вони теж не поспішали допомагати, як і військовим, що бунтували. Правда, армійська фронда була викликана швидше розкриттям непорядних операцій щодо збройових угод, підсвічених усвідомленням того, що РФ продає Вірменії в кредит мотлох. На відміну, наприклад, від зброї, що продається Азербайджану за "живі гроші".

Наламав дров

Пашинян, однак, зовсім не Додон — особливої влади у того не було і працював молдавський експрезидент підставним петрушкою з першого дня своєї появи на політичному небосхилі. Тому переобраний прем'єр буде продовжувати тягнути зі складними питаннями, ривками відбираючи (непросто йому доводиться з місцевою судовою системою — українцям це знайомо) привабливі активи у старих еліт. Питання в тому, чи буде Москва кидатися їм на допомогу, адже нещодавно завдяки зливу і дослідженням з'ясувалося, що мережа агентів російського впливу в Вірменії, яка курирувала при колишньому керівництві одним з управлінь АП РФ, просто розбазарювала гроші і торгувала зв'язками. Володимир Путін же взагалі більше схильний до конструктивних відносин з багатим Азербайджаном, який, принаймні поки що, плюралістичної демократії будувати у себе не має наміру.

Незважаючи на наявність чималої кількості російських військових на своїй території і традиції брутального вирішення політичних питань, приналежності до російських зовнішньополітичних блоків, Єреван, мабуть, почне рухатися шляхом багатовекторності.

Сподіватися тільки на Росію більше неможливо, а Пашиняна Путін не полюбить як ментально чужого персонажа. І не залишить спроб прибрати його або руками військових (тут би вірменському прем'єру повчитися у турецького президента), або зав'язаних на Росію багатіїв і належних їм ЗМІ, а також просто за допомогою російської машини пропаганди.

На цих виборах вона не спрацювала, оскільки кадровий відбір в усе менш ефективну АП РФ на Кавказі провалений. Причому в усіх трьох країнах цілі відділи і управління можна закривати — в Азербайджані "зеро", в Грузії не вдалося зробити друзями Росії релігійних фундаменталістів, вірменський результат — перед очима.

При цьому Америка зробила крок або напівкрок у напрямку до Вірменії в питанні визнання геноциду. Другий за значущістю економічний партнер Вірменії — Німеччина. Якось можна вибудовувати і добудовувати відносини з Францією, яка недавно все-таки затвердила свої права власності на назву "коньяк" і платить за нього Єревану 3 млн євро відступних. Якщо при Байдену все ж таки станеться емансипація Ірану, то у Вірменії з'явиться ще одна віддушина, але це вкрай віддалена перспектива.

Втім, те, що добре вміє робити Володимир Путін, — це наламати дров, причому, здавалося б, в безпрограшних ситуаціях. Прихильність вірмен до Росії має міцну історичну основу — після втрати своєї античної державності знову протодержавою, а потім державою (а не впливовою меншістю і елітним шаром в інших імперіях) вони змогли стати лише під російською парасолькою.

Однак Путін, з його провінційним світовідчуттям чи то Івана Калити, чи то ранніх Романових, порвав вже не один такий зв'язок. Тому якщо у Нікола Пашиняна і тих, кого він привів до влади, є якісь міркування щодо відновлення повноцінного суверенітету Вірменії, то його чекає багато роботи і знадобиться багато терпіння. Принаймні вся влада і мандат для цього у нього тепер є, і, можливо, як більш ідеологічно цілісному, Пашиняну вдасться не повторити український досвід "монопартійності".