Європейське турне Зеленського. Коли Україні дадуть літаки

У середу ввечері, після успішного візиту до Великобританії, президент України Володимир Зеленський відлетів до Парижа, де зустрівся з Еммануелем Макроном та Олафом Шольцем. Три лідери обговорили ситуацію, причому Макрон нагородив Зеленського орденом Почесного легіону, висловивши цим повагу як українському народу, так і йому особисто. А ще заявив, що подумає, чи не відібрати орден у Володимира Путіна, бо якось не комільфо виходить.

Також Макрон повідомив, що Франція незмінно підтримує Україну, і слідом за Великобританією розгляне питання про організацію навчання українських пілотів.

Шольц, хоч і не нагороджував Зеленського, теж запевнив його в підтримці. Щоправда, уточнив, що Німеччина підтримує, і надалі підтримуватиме Україну методично, у власному темпі, без участі у перегонах обіцянок "хто дасть більше".

Потім два президенти та канцлер повечеряли в Єлисейському палаці, викликавши незадоволення прем'єра Італії. Джоржі Мелоні не сподобалося, що Макрон та Шольц піаряться на трапезі із Зеленським, не запросивши її. Втім, наступного дня їй представилася така можливість: усі зустрілися у Брюсселі, де Зеленський виступив на саміті лідерів Європейського Союзу.

Труднощі перекладу

Президент України закликав європейських лідерів негайно надати ЗСУ артсистеми та снаряди до них (їх уже дають, але треба більше), танки (їх пообіцяли), ракети великої дальності та, нарешті, авіацію. Насамперед — винищувачі. Все це дозволить ЗСУ перейти до наступальних дій.

Зеленський нагадав, що Україна веде боротьбу за право бути демократією та частиною Європи, борючись проти огидного режиму обнуленої, не лише кількості президентських термінів, а й цінності людського життя. Верховенство насильства замінило Росії верховенство права, і страхи 1930-40-х років стали там нормою. Позбавлене громадянських прав 140-мільйонне населення для Кремля — лише витратний матеріал, "тіла для несення зброї". У сучасному світі Росія стала головною антиєвропейською силою, і лише перемога над нею може гарантувати спільну безпеку для України та ЄС.

Зеленського зустріли вигуками "Слава Україні" та гучними оплесками, й вислухали доброзичливо, з розумінням. Принаймні таким було ставлення більшості присутніх.

Основною темою для обговорень, і в Лондоні, і в Парижі, і наступного дня в Брюсселі залишалися винищувачі. Україна гостро потребує їх для повітряного прикриття наземних операцій ЗСУ. При цьому більша частина країн ЄС не те, щоб проти їхнього надання Україні – ні, цей період уже позаду. Але європейці все ще обережно переминаються та озираються один на одного. Ніхто не хоче робити першого кроку. І США не хочуть робити перший крок, на що Байден має свої причини: опоненти дорікають йому за недостатню увагу до внутрішньоамериканських проблем і в занадто великі витрати на підтримку України. Це неправда, але Байден не може просто проігнорувати їхні закиди.

Спойлер: як завжди, перший крок, зрештою, зробить Великобританія. Власне, вона його вже зробила: прем'єр Ріші Сунак доручив голові МО Бену Воллесу розібратися, які винищувачі Лондон міг би відправити Києву без шкоди для безпеки самої Британії. Як ми побачимо, це суттєве застереження.

Найменше зло ЄС, в особі Угорщини, озвучило в Брюсселі підмосковську позицію: мовляв, постачання зброї лише посилює конфлікт, і треба його припинити, армію розпустити і негайно сісти за стіл переговорів.

"Підмосковська" — не друкарська помилка, оскільки позиція "просто перестати стріляти" не є московською, а грає з нею в пас. Московська позиція має дві версії. Офіційна, на експорт: РФ готова до переговорів "виходячи із реальної ситуації". У перекладі з лавровської дипломатичної фєні це означає, що Москва вимагає поступитися їй усіма окупованими нею територіями, і ще низкою неокупованих (це Крим і чотири материкові області: Донецька, Луганська, Херсонська та Запорізька), визнавши над ними російський суверенітет. У Москві якраз у четвер, так вже збіглося, надійшли у продаж нові карти Росії, де ці території позначені як російські.

Друга версія, поки що для внутрішнього вжитку, яку озвучує хор пропагандистів, що посів місце покійного Жириновського, ще категоричніше: Україна взагалі не повинна існувати, як і українці. Логіка такого підходу анітрохи не приховується, а промовляється відкрито: Україна, яка вижила, байдуже, в яких межах, ніколи не пробачить Росії війни, звірств окупантів і пограбувань. Отже, в ім'я безпеки російських грабіжників та вбивць, Україну слід захопити повністю, а українців, які завзято впираються в те, що вони саме українці, знищити чи відправити до концтаборів. Угорщина, з її міркуваннями про "негайний мир", ні до чого подібного прямо не закликає, але свідомо підіграє російській позиції.

Втім, оскільки Угорщина вже давно посідає всередині НАТО та ЄС місце зрадниці Європи та колаборантки Москви, і до цього звикли всі, Віктор Орбан нікого не здивував і ні на що не вплинув. Не вплинули ні на що і його погрози заблокувати вступ України до ЄС, якщо та не перестане кривдити та утискати угорців Закарпаття. По-перше, вступ України до ЄС сьогодні не є першорядним питанням на порядку денному. А по-друге, навіть якщо Київ укриє всіх громадян України угорського походження сантиметровим шаром золота, Орбан і тоді кричатиме, що угорців в Україні дискримінують, бо решта обходиться без позолоти. І в ЄС це всі розуміють. Втім, Орбан уперто гне свою промосковську лінію. І фото його вимушеного рукопотискання із Зеленським піарники прем'єра забезпечили супровідним текстом "Він (Орбан) у партії миру".

Але повернімось до позиції більшості Євросоюзу. Поза сумнівом, сьогоднішнє боязке топтання якісно відрізняється від топтання річної давності. Розмови про те, що передача Україні потужних озброєнь підштовхне Путіна до "ескалації", і про можливе компромісне перемир'я, все менш актуальні, хоча Кремль і робить великі зусилля, щоб утримати їх на порядку денному. Але це у нього виходить дедалі гірше: все більше європейців бачать, що відпустити нацистську Росію на компромісний мирний договір, дозволивши їй зализати рани і зберегтися в нинішньому вигляді, неможливо. Навіть якщо Москву вдасться примусити до прийнятних, з погляду міжнародного права, умов миру – до повернення всіх захоплених територій та виплати компенсацій за завдану шкоду, це означатиме лише перепочинок, за яким піде спроба реваншу — і нова війна. Щоб у Європі настав міцний мир, Росія має, як мінімум, перестати бути нацистською – а отже, режим у ній має змінитись. Але зміна режиму в Росії неможлива без її розгрому. Це означає, що важкі озброєння Україні доведеться дати без огляду на "ескалацію конфлікту", яка не просто неминуча — а перманентна. Можливо навіть, що у фіналі буде потрібне пряме втручання НАТО, щоб добити російський нацизм вже остаточно. На рівні політиків про такий сценарій поки що не говорять, і тема вступу у війну НАТО залишається табуйованою. Але ідея, як то кажуть, носиться в повітрі, і де-не-де спливає в експертних коментарях.

Позитивно впливає на позицію європейців й поступове усвідомлення ними того, що робоча ЯЗ в Росії хоч і є, то незначних кількостях. Про це свідчать розрахунки: скільки було розпродано за Єльцина збройового урану (практично весь), скільки залишилося плутонію, як швидко старіють через розпад плутонієві заряди, й, нарешті, чи здатна Росія, з її промисловістю, що деградує, їх обслуговувати. Отже, підсумовуючи всі ці обставини, можна стверджувати, що ядерний арсенал РФ — здебільшого блеф, і масштабний апокаліпсис їй уже не під силу. Звісно, перевіряти цього ніхто не хоче, але Росія з урізаною ЯЗ менш небезпечна, ніж колись СРСР. Її все одно потрібно добивати, і робити це з великою обережністю, поєднуючи військові, економічні та політичні методи. Але ризики при цьому вже суттєво менші, а альтернативи не існує. Немає способу зробити Росію менш небезпечною, окрім як переламати хребет російському нацизму та мілітаризму.

У чому ж річ?

Проблема в тім, що вільних винищувачів – тих самих, які можна було б передати Україні без шкоди для безпеки сторони, що передає, — у Заходу в цілому, а в Європі тим більше, не те щоб багато. Є винищувачі на бойовому чергуванні і, в кращому разі, обмежений запас на заміну втрати невеликої кількості машин, що стоїть на консервації. І це, якщо не враховувати зовсім давніх зразків, що потребують дуже глибокої модернізації, — на жаль, все. А виробництво винищувачів, а також танків, гармат, снарядів та іншого, що необхідно для ведення великої війни, у великій кількості та в стислий термін, не те щоб неможливо, але потребує реорганізації промисловості. А в тому, що промисловість справді час переводити на військові рейки, треба ще переконати виборців. Це і є демократія, у всьому її блиску та вразливості. Демократії, за рідкісними винятками, просто через свій устрій, психологічно не готові до великої війни. До локальної – ще так-сяк, а до великої – ні.

Щоб більшість громадян підтримали такий перехід, Великій Британії у Другу Світову війну довелося пережити Дюнкерк, а США – Перл-Харбор. Тільки тоді громадяни повною мірою усвідомили – так, вже настав час, оскільки воювати неминуче доведеться. Причому і пам'ять про Першу Світову була тоді ще відносно свіжа, і від надлишку толерантності та миролюбності Захід не страждав. До речі, окрім США та Великобританії ніхто свою промисловість на військові рейки у передвоєнній Європі не перевів. Фіни імпровізували вже після початку війни. Чехи та французи вважали за краще здатися. Поляки, литовці, латиші та естонці не встигли навіть охнути. І далі за списком, причому чим демократичнішою була країна, тим менш охоче вона готувалася до війни, поки не приперло по-справжньому, але пережити неприємний період між "приперло" і "ми готові" вдалося не всім. Більш-менш підготувалися до війни країни Осі, але навіть там до початку війни по-справжньому глибокої мілітаризації промисловості все ще не було.

Чи були винятки? Так, були швейцарці та шведи, які нічого на військові рейки не переводили, а просто жили у режимі постійної готовності воювати за свою демократію. І були для цього необхідним чином озброєні та мотивовані. Але, заговори про те, що треба допомогти зброєю третій країні, і у великих обсягах – і вони розвели б руками. Не було в них зайвої зброї, а було стільки, скільки потрібно собі, плюс трохи на продаж, в межах поточного попиту.

А хто перед початком Другої світової війни мав по-справжньому великі запаси зброї? Так, примітивної, поганої якості – але великі? Лише в СРСР. Навіть німецький та японський режими, не кажучи вже про італійців, не були настільки тоталітарними та відмороженими, щоб вкладатися в гори зброї, роблячи ставку на тотальну, нескінченну війну як на природну форму свого існування. Навіть вони виходили з того, що війна – справа надзвичайна: вийшли на намічені рубежі, і на них — стоп. Єдиною державою, яка всерйоз, на доктринальному рівні, прагнула перманентної війни, розтягнутої на весь світ, і до світового панування після перемоги, був СРСР. Щоправда, слово "війна" радянські ідеологи замінювали "світовою революцією". Але як війну не назви, хоч "світовою революцією" хоч "сво" хоч "десатанізацією", вона залишається війною.

Сьогодні історія Другої світової багато в чому повторюється. РФ — держава, заточена саме і тільки на війну, і не здатна існувати, не воюючи, нагромадила величезні запаси зброї. Вона збирала її ще будучи СРСР, з 1945 року, і підгребла під себе всі радянські запаси, до яких зуміла дістати. І зараз витягує зі зберігання дедалі древніші екземпляри. Але їх багато. І одноразових солдатів, яких Кремлю анітрохи не шкода, теж досить багато. І, слідом за Росією, з'явилося ще кілька претендентів на роль країни, межі якої "ніде не закінчуються", допоки вона не зустріне серйозної відсічі. І тому Заходу, який відвик воювати, неминуче доведеться вчитися цього наново. Наново озброюватися, виробляючи зброю у великих кількостях, і психологічно готуватися воювати, щоб зберегти себе та свій спосіб життя. І Захід поступово приходить до цього, і поступово розгортає військове виробництво. Але доти, доки війна не торкнеться його прямо і всерйоз, це відбуватиметься значно повільніше, ніж нам того хотілося б. І тут, на жаль, швидко нічого не змінити.

Але поступово змінюється і це. Ще рік тому про нинішній рівень підтримки України ніхто й не мріяти не міг. Тож літаки у нас обов'язково будуть. І ракети. І танки. І перемога над рашизмом.