Право на расу. Верховний суд США визнав неправомірними два випадки расової дискримінації абітурієнтів

"Позитивна дискримінація" існує в США з 1961 року, коли президент Джон Кеннеді підписав указ про її запровадження, зокрема, при вступі до коледжів та вишів, а також при прийомі на держслужбу. За задумом Кеннеді, це мало дати шанс чорним претендентам, які мають гірший рівень підготовки, ніж вихідці з білих сімей, але, можливо, здатним розкрити свої обдарування надалі. Згодом позитивну дискримінацію почали застосовувати і щодо латиноамериканських сімей — у міру зростання латиноамериканської громади у США. Як і рішення Кеннеді, це мало очевидне політичне підґрунтя: будь-яка адміністрація Білого дому, яка виступає за введення або збереження позитивної дискримінації, може розраховувати на більшу частину голосів громад, які позитивно дискримінуються. Це дозволило позитивної дискримінації дожити донині, глибоко укорінившись у американському суспільстві. Що ж до досягнення більшої соціальної справедливості, а також виявлення глибоко закопаних талантів, то тут результати шести десятиліть практики виглядають, як мінімум, спірними. Велика частина інтелектуальної еліти США, як і раніше, біла, щоправда, вона швидко "жовкне" за рахунок азіатської складової, і найшвидше — у галузі технічних наук. При цьому азіати зазнають расової дискримінації при вступі до вузів нарівні з білими. Чорні ж, як і раніше, утримують першість у баскетболі, а спільно з латинською громадою – у кримінальній частині американського суспільства, де вони запекло конкурують одна з одною. Натомість завдяки позитивній дискримінації у США пишно розцвів агресивний чорний расизм, який посів міцні позиції і в університетах.

З дискримінацією все непросто

Демонтувати систему позитивної дискримінації (ПД) — з урахуванням багаторівневого, від федерального до окремих штатів, законодавства США — вкрай складно у всіх сенсах: у юридичному, політичному та практичному на рівні реального правозастосування. Проте можна не сумніватися в тому, що тема скасування ПД стане однією з найгарячіших на найближчих президентських виборах 2024 року. Президент Джо Байден уже заявив, що категорично не погоджується з рішенням ВС і "не дозволить йому стати останнім словом". Байден також заявив, що ЗС США "не звичайний суд", пославшись на те, що з дев'яти суддів шість є консерваторами і лише троє лібералами. Ці заяви були очікувані, оскільки чорні та латинос становлять істотну частину як "ядерного" електорату Демократичної партії, так і тих, хто вагається, за голоси яких у ході виборчої кампанії, в основному, і йде боротьба. У свою чергу екс-президент і все ще ймовірний кандидат у президенти США від Республіканської партії, Дональд Трамп, підгортаючи свій електорат, назвав 29 червня — день, коли ВС виніс своє рішення, — "великим днем". "Американці з надзвичайними здібностями і всім необхідним для успіху нарешті отримають винагороду", — написав він у Твіттері.

Чинний міністр освіти Мігель Кардона, прізвище якого нагадує про позитивну дискримінацію щодо американців латинського походження, описав практичні підходи до ситуації. Кардона заявив, що Верховний суд "відібрав дуже важливий інструмент, який керівники університетів використали для забезпечення різноманітності в кампусі". "Але це не забрало у нас наміру домагатися, щоб наші коледжі складалися з дуже різних студентів, як і наша країна", — продовжив він, додавши, що Білий дім найближчим часом випустить керівництво для університетів з інструкціями про те, як юридично підтримувати різноманітність – тобто, як оминати ухвалу Верховного суду.

Таким чином, будь-який демонтаж системи ПД жорстко саботуватиметься на найвищому рівні, у тому числі і за прямою вказівкою нинішньої адміністрації Білого дому. Крім того, у самих університетах сформовано стійке расове лобі, яке підтримує дискримінацію білих та жовтих абітурієнтів, студентів та викладачів. Незалежно від результатів виборів 2024 року, це протистояння здатне тривати десятиліттями.

Що саме вирішив Верховний суд і як це співвідноситься з американською громадською думкою

Спроби домогтися скасування ПД у Верховному суді робилися й раніше, у 1978 та 2016 роках, але безуспішно. Верховний суд США ховався за тим, що расу студентів можна враховувати під час вступу лише "як один із багатьох факторів, що впливають на ухвалення рішення". Суди інших інстанцій розглядали подібні справи в середньому раз на п'ять років і приймали рішення як за ПД, так і проти неї.

З формальної точки зору ВС виніс рішення з двох конкретних випадків, пов'язаних з вступом до Гарварду та Університету Північної Кароліни (UNC), 6-3 проти UNC і 6-2 при одному утриманому проти Гарварда. В обох випадках судді стали на бік організації "Студенти за справедливе надходження", заснованої активістом-юристом Едвардом Блюмом. Її аргументи спиралися на розділ VI Закону про громадянські права 1964 року, який забороняє дискримінацію за ознакою раси, кольору шкіри чи національного походження. Оскільки йдеться про конкретні випадки, а не про конституційність ПД в цілому, рішення ВС не є остаточним прецедентом. Воно має лише деяке прецедентне значення, як останнє за часом рішення у такій справі, але його прецедентність у кожному даному випадку небезперечна, і потребує судового доказу.

Коментуючи рішення ВС, головний суддя Джон Робертс написав: "Багато університетів надто довго помилково робили висновок, що пробним каменем індивідуальності людини є не подолані труднощі, набуті навички або здобуті уроки, а колір їхньої шкіри". Але це думка судді, а не суду загалом. У тексті рішення зазначено, що політика UNC і Гарварда була "благонамірною", а університетам не слід забороняти розглядати "міркування заявника про те, як раса впливає на його життя".

Проте Робертс висловився значно різкіше: "Процес прийому в Гарвард заснований на згубному стереотипі, згідно з яким чорний студент зазвичай може принести щось, чого не може запропонувати біла людина". Ще більшою мірою Робертса турбує те, що американська судова система "обирає переможців і тих, хто програв на основі кольору їхньої шкіри". Позицію судді Робертса (білого) повністю підтримав суддя Кларенс Томас (чорний), давній та послідовний борець із ПД, який вважає її кричуще антиконституційною практикою. "Проголошена праведність університетів не дає їм ліцензії на дискримінацію за ознакою раси", — заявив він.

Противники скасування ПД наголошують більше на емоції, ніж на юридичні аргументи. Кетанджі Браун Джексон, перша чорна жінка, призначена до Верховного суду, заявила, що його рішення стало "трагедією для всіх нас", і що із "забуттям [принципу] "дай їм з'їсти торт" більшість [ВС] оголошує про "дальтонізм для всіх" "юридичним указом". Ще одна незгодна, суддя Соня Сотомайор (біла), заявила, що рішення ВС "закріплює поверхневе правило дальтонізму як конституційний принцип у ендемічно сегрегованому суспільстві".

Едвард Блюм, засновник організації "Студенти за справедливе надходження", висловив задоволення рішенням ВС, назвавши його "початком відновлення правової угоди, яка пов'язує воєдино нашу багаторасову та багатоетнічну націю", і підкреслив, що "дискримінаційна практика [ПД] підірвала цілісність законів права нашої країни". Юконг Чжао, президент Азіатсько-американської коаліції за освіту, в інтерв'ю ВВС заявив, що рішення ВС "збереже меритократію, яка є основою американської мрії". Натомість Енджі Габо, президент Гарвардської асоціації чорношкірих студентів, заявила ВВС, що "дуже збентежена", що саме її раса "на 100% відіграла роль у її вступі", і що "студенти, на [надходження] яких вплинула їхня раса" отримали моральну травму.

Заява Габо дуже примітна. Воно вказує на те, наскільки ідея позитивної дискримінації "праворуч" укорінилася за півстоліття у свідомості чорного населення.

Тут можна згадати вже досить давню історію з вчителькою з Нью-Йорка Деборою Морз-Каннінгхем, яка лише поміркувала на своїй сторінці у ФБ про те, що таке привілеї. "Привілеї — це коли ти, в житті ні дня ніде не працювавши, носиш кросівки за 200 доларів, — написала Дебора . — Або коли живучи на допомогу, купуєш навушники Beats за 300 доларів. Коли не платиш за мобільний зв'язок, коли у соціальному житлі тобі не треба платити за воду та електрику, коли зростаючі податки ніяк не впливають на кількість їжі на столі твоєї родини. Привілеї — це коли ти йдеш протестувати проти всього, що тобі не подобається, не думаючи про те, що потрібно брати відгул на роботі, коли можна мати скільки завгодно дітей незалежно від доходу, просто відправляючи їх у безкоштовний дитячий садок.

І хоча в пості не було жодного слова про те, хто саме користується цими привілеями, десять тисяч підписантів петиції з вимогою звільнити Морз-Каннінгхем якось впізнали себе, і поспішили стати на захист "своїх законних прав". Якщо неполіткоректно називати речі своїми іменами, то це називається соціальний паразитизм. На нього і замахнувся Верховний Суд, хоч і в його лавах, як ми бачили, немає згоди з цього питання.

І, зрештою, реакція університетів. Президент Гарварда Лоуренс Бекоу сказав, що, хоча Гарвард "безперечно виконає рішення суду", в ньому, як і раніше, навчатимуться і викладатимуть "люди різного походження, поглядів та життєвого досвіду". Формулювання гранично акуратне, але сенс її цілком прозорий. Канцлер UNC Кевін Гускевич висловився ще відвертіше, сказавши, що, хоча "це не той результат, на який університет сподівався", він "розгляне рішення" і "вживе всіх необхідних кроків для дотримання закону".

Іншими словами, про відміну ПД не йдеться. Гаряча тема просто витягнута на світ з-під спуду, і дуже вдало, якраз до президентських виборів.

А що із законами рівня штатів? За такої правової невизначеності на федеральному рівні саме вони мають відігравати вирішальну роль.

У дев'яти штатах США расові переваги прийому в коледжі заборонені. Це Арізона, Каліфорнія, Флорида, Джорджія, Оклахома, Нью-Гемпшир, Мічиган, Небраска та Вашингтон. У Каліфорнії в 2020 році була спроба повернути ПД через референдум, але вона провалилася. Усього штатів, нагадаю, 50.

Що в результаті

Отже, до прямої заборони ПД на федеральному рівні — трохи далі, ніж до Марса, рішення ВС має вкрай обмежений характер, а шум навколо нього піднятий, в основному, у розрахунку на майбутню виборчу кампанію. Мрія Мартіна Лютера Кінга про те, "що одного разу ця нація розпрямиться і житиме відповідно до справжнього змісту її принципу: "Ми вважаємо самоочевидним, що всі люди створені рівними", що сини колишніх рабів та сини колишніх рабовласників зможуть сидіти разом за братським столом і мої чотири дитини житимуть у країні, де про них судитимуть не за кольором їхньої шкіри, а відповідно до їх особистісних якостей", як і раніше, залишаються мріями. Водночас деякі зміни за півстоліття очевидні. Чорні отримали у своє розпорядження власний расизм і власну расову дискримінацію, анітрохи не гірші, ніж у білих. Чи можна вважати це кроком до встановлення справжньої рівності? Ймовірно, так, правда, лише за умови, що обидва расизми та обидві дискримінації можуть конкурувати, перебуваючи в соціальному обороті одночасно. Так воно і відбувається на практиці: якісь соціальні ніші тримає чорний расизм, якісь білий. Згодом свій расизм отримають і жовті — вони вже працюють над цим, досягаючи певних успіхів. Але щоб взагалі без расизму – це поки що виходить важко, у дуже вузьких соціальних нішах і лише на короткий час. Задля справедливості треба сказати, що така проблема існує не тільки в США — просто там її частіше витягують на світ.

Проте надія на расовий світ у віддаленому майбутньому таки є. Змішання рас, хоч і повільно, але все-таки відбувається, і в США воно йде швидше, ніж будь-де. У поєднанні кремами для засмаги це породжує безліч випадків, коли відрізнити умовного білого від умовного чорного на око неможливо, і доводиться проводити генеалогічні дослідження та генетичну експертизу.

Такі історії розповідав ще Марк Твен, але поява статусного чорного расизму надало їм нового виміру. Бути чорним стало вигідно, а значить, з'явилися і чорні підробки, на зразок активістки Рейчел Долезал, яка раптово виявилася білою, або доцента історії в університеті Джорджа Вашингтона, Джесікі Круг. Круг не лише брехала про своє походження, а й спеціалізувалася на історії афроамериканців у США, а у 2018 році випустила книгу "Сучасні вигнанці", присвячену боротьбі з работоргівлею, на яку отримала грант від Шомбурзького центру досліджень культури темношкірих. У списку тих, кому автор дякувала за допомогу в роботі над книгою, були і її предки, "невідомі, безіменні, які пролили кров заради майбутнього життя, так вірячи, що вона може або повинна бути". Все йшло чудово, але колись Круг замучила совість, і вона зізналася в багаторічній брехні.

Це, слід визнати, робить їй честь. Натомість керівництво факультету повелося по-расистськи: воно відсторонило Круг від роботи зі студентами і, не маючи формальних приводів для звільнення, закликало її піти добровільно, погрожуючи, інакше, домагатися анулювання контракту. У підсумку, Круг пішла, але що було б, якби вона вперлася? Адже та ж Долезал, викрита як криптобіла і витіснена з посади голови відділення Національної асоціації сприяння прогресу кольорового населення штату Вашингтон, не відмовилася від своєї афроідентичності, змінила в 2016 ім'я на Нкечі Амарі Діалло, а в 2018 році випустила автобіографію. за якою Netflix зняв документальний фільм.

Що ж, в принципі, все вірно: якщо чоловік/ жінка може заявити, що відчуває приналежність до протилежної статі та домогтися через суд юридичного визнання себе в новій ґендерній ролі, то чому не зробити це і з расою? А, поступивши за расовою квотою до університету, чи на держслужбу, можна, за великого бажання, зробити через кілька років і зворотний перехід. Можливо, сотня-друга таких справ і торпедує в результаті "позитивну дискримінацію", довівши її до повного абсурду. Або, навпаки, довівши до абсурду, зміцнить її ще сильніше.