Останній притулок негідників. Навіщо Орбан ховає македонського патріота-корупціонера
Переобраний на третій термін практично двома третинами голосів - правда, в умовах сприятливо модифікованої виборчої системи - угорський прем'єр Віктор Орбан продовжує показувати норов Брюсселю і, навіть більшою мірою, Берліну і Парижу.
Трамп-імітатор?
Слід також зазначити, що електоральні перемоги колишнього антикомуністичного активіста (схоже, опинився кон'юнктурником) мають своєрідний відтінок: хоча нинішній угорський режим не можна назвати диктатурою особистої Орбана, вибудувана в країні партійно-корпоративна модель контролює основні ЗМІ, так і судову гілку влади.
Цей маневр Орбан та його партія "Фідес", колись служила движетелем модернізаційного курсу Угорщини, провернули ще на початку 2010-х років шляхом введення в дію нової редакції конституції. Поправки викликали обурення не тільки партнерів по Європейському Союзу, але і Сполучених Штатів (про ніж під час скандального візиту до Будапешт прямо висловилася тодішній держсекретар Хілларі Клінтон). Про це важливому нюансі варто пам'ятати в контексті нинішніх досить рівних, якщо не сказати носять характер взаємної симпатії, відносин між угорським керівництвом і Білим домом Дональда Трампа.
Трампа в поведінці Орбана залучають навіть не стільки авторитарні практики у внутрішній політиці - навряд чи 45-й президент США здатний їх усвідомити або взагалі проявити інтерес до того, що відбувається, скільки жорстка позиція у питанні міграції та конфронтаційна стилістика у відносинах з Брюсселем. Адже низку стали вже програмними, а також недавніх (зокрема, стосовно "угоди" Терези Мей по Брекзиту) заяв американського лідера свідчать, що він розглядає Європейський Союз як одну з головних загроз Америці поряд з Китаєм. Тому Орбан, публічно настільки люто котрі чинить опір нібито диктату європейських союзних інститутів, не міг не потрапити у список тих політичних лідерів, які, безсумнівно, викликають повагу (або принаймні розуміння) у чинного господаря Білого дому.
Схожа в цьому сенсі і мотиваційна тональність риторики американського та угорського лідерів. Так, Дональд Трамп висловлював здивування тим, що в США не іммігрують жителі північних країн Європи, а Віктор Орбан робив наголос на культурній ідентичності іммігрантів, яким він ставить заслін на кордонах батьківщини "гуляш-соціалізму".
Якби угорський прем'єр не прийшов (а точніше, не повернувся) до влади на п'ять років раніше, ніж у США переміг на виборах Дональд Трамп, можна було б запідозрити Орбана до політичної мімікрії. Тим більше що, враховуючи реальний вага країни, яку орбанова конституція симптоматично перейменувала з "Угорської Республіки" тривожно звучить для сусідів "Угорщину", було б логічно пояснювати поведінку її політичної еліти наслідуванням ідеологічної моді глобальних столиць.
Проте справа йде рівно навпаки.
В даному випадку саме американський істеблішмент - як мінімум та частина Республіканської партії, яка не цурається кон'юнктури (правда, на недавно минулих проміжних виборах це їй не допомогло) - став вторинним носієм східноєвропейського продукту.
Все ж важко повірити, що Орбан, досвідчений посткомуністичний апаратник (нехай і не такий "зубр", якими були Іон Ілієску в Румунії, Володимир Мечьяр в Словаччині або Мило Джуканович в Чорногорії), міг прийняти за чисту монету маргінальні націоналістичні культи в Західній Європі. Тим більше, що від того ж сімейства Ле Пен завжди тхнуло колабораціонізмом режиму Віші (що природно, так як Жана Марі Ле Пена ввів в політику П'єр Пужад, в свій час затятий прихильник маршала Петена). А від UKIP, Партії незалежності Сполученого Королівства, якою до Брекзита керував ще один залицяльник Трампа Найджел Фарадж, віяло пропагандистської англійською програмою німецького радіо Вільяма Джойса, повішеного на відданої їм батьківщині в 1946 р.
Асоціюватися з подібною ідеологічною традицією Віктору Орбану було і є зовсім не з руки, особливо як лідеру країни, про чию роль у Другій світовій війні в пристойному суспільстві воліють не говорити, хоча, зазначимо, правління адмірала Хорті і змінив його режим відвертого нацистського намісника Ференца Салаші - це все-таки дві різні політичні системи.
Однак логіка юридичної та символічної ліквідації Орбаном Угорської Республіки та проголошення держави, знову ж, символічно явно виходить за межі кордонів, встановлених за підсумками 1945 р., не може ігнорувати ряд обставин. Приміром, у свій час Угорщина взяла участь у растаскивании територій Чехословаччини, паралізованою зрадою Франції і Великобританії, отримавши в якості подарунка від Адольфа Гітлера нинішнє українське Закарпаття.
Пута інтеграції
Зрозуміло, в роки правління опонентів Орбана, проєвропейських соціал-демократів та лібералів, так і його власного прем'єрства на рубежі десятиліть, подібна тематика була табу. І хоча нинішній Будапешт запевняє, що не зацікавлений-де в територіальній експансії, як відомо, чим довше те чи інша держава залишається недемократичним, тим вище ймовірність його переходу до міжнародного розбою. В першу чергу, в близькому пограниччі.
Приклади покинула міжнародне співтовариство і отримала статус країни-терориста Російської Федерації, ледь не реалізувала свої загарбницькі плани Венесуели Чавеса-Мадуро, що робить непоганий територіальний гешефт у прикордонних провінціях Сирії та Іраку Туреччини надто красномовні, щоб нинішня внутрішня і зовнішня політика Угорщини не викликала тривогу не тільки в сусідів, а й у країн - членів ЄС і НАТО.
Останнім часом у провідних виданнях західних держав, насамперед у изнывающей від ізоляціоністського абсурду Великобританії, вивчення зв'язності англо-американської ирреденты і польсько-угорського культурного сепаратизму присвячується все більше програмних публікацій.
Причиною такої пильної інтересу до двозначної угорської хвороби англо-американської частини Заходу служить як безпосередня особиста близькість представників нинішнього американського істеблішменту до певним політикам угорського походження, так і більш концептуальна по своїй природі-загадка.
У першому випадку мова йде про Себастьяні Гірка, правій руці Стівена Бэннона, публіциста вкрай нетерпимі поглядів, ще не так давно займав кабінет у Білому домі. В молодості Себастьян Гірка, отримав британське громадянство завдяки вдалому побіжу батьків з размалываемого радянськими танками Будапешта, служив у розвідці Сполученого Королівства, займаючись боротьбою з СРСР по лінії радіо.
Після краху комунізму Гірка зробив певну політичну кар'єру в Угорщині, однак його британське минуле викликало запитання, і незабаром він влаштувався в США, через багато років перемога Трампа винесла його разом з Бэнноном на вашингтонський Олімп. Незважаючи на своє звільнення, а також проблеми тих видань, де спробували закріпитися використані Трампом радикали, багатьох не покидає відчуття, що це крило руху Трампа, переставши бути формально крилом Білого дому, продовжує грати важливу роль в його політиці. У формі, зокрема, неофіційної дипломатії між столицями країн нелиберальной (яку так і хочеться назвати "народною") демократії.
Почасти цим може пояснюватися дивна глухота адміністрації у Вашингтоні до наростаючої статистикою порушень прав людини, непрозорості, агресивності внутрішніх політичних процесів, нарешті, корупції - в таких країнах, як Угорщина і Польща.
У другому випадку, більш широке за своїм значенням, мається на увазі принципова різниця між реальною політичною платформою, на якій стоять такі фігури, як Стівен Бэннон, Себастьян Гірка, Ренд Пол, британські політики Борис Джонсон або Джейкоб Різ-Могг, і тієї, яка служить підставою польського і угорського урядів.
Так, ні Варшава, ні Будапешт зовсім не прагнуть скинути з себе пута" європейської інтеграції, забезпечила їх місце серед економічно розвинених держав - з одного боку. Ніколи не звучали, у тому числі і від угорських політиків, заклики вийти з СОТ або тим більше покинути ряди НАТО, що, загалом, вказує на здоровий глузд як Віктора Орбана, так і його польського колеги Ярослава Качиньського.
У той же час американські і британські нові праві сповідує ізоляціонізм, в якійсь мірі анархо-лібералізм, самим небезпечним своїм ворогом винятком власне уряд, його роль в економіці і колективні міжнародні угоди. Східноєвропейським консерваторам чужий подібний погляд на речі. У тій же Угорщині роль уряду тільки збільшується, причому навіть не уряду як такого, а конкретно членів і клієнтів правлячої партії "Фідес" та її декоративних союзників.
Консерватизм ж режимів нелиберальной демократії загорнутий в тогу старого східноєвропейського антикомунізму, однак на рівні інструментів державної політики відрізняється від соціалістичних часів лише порівняльної м'якістю і відкритістю кордону на вихід. Приміром, Угорщини абсолютно байдужі інтереси як Німеччини, так і Великобританії, службовців джерелом інвестицій (до недавнього часу) бюджетного розподілу в ЄС, так і ринком дорогого праці для вихідців з країн, що приєдналися до Союзу у 2000-х роках. Навіть загальна неприязнь Орбана і Трампа до Джорджу Соросу має все-таки різні підстави. Нападки другого мають ідеологічну природу, перший же просто боїться за свою владу, а також побоюється викриттів, на що здатні вільні ЗМІ і неурядові організації.
Угорщина Орбана бажає користуватися всіма благами приналежності до ЄС і НАТО, але відмовляється від солідарності з важливих питань, знаючи, що механізму виключення з ЄС не існує. Втім, завдяки вже досить довгого досвіду Брекзита це цілком може змінитися: варіанти на кшталт виторгувати Терезою Мей "угоди" або виходу з ЄС без такої швидше нагадують викидання, ніж розлучення. І якщо поглянути на тих (серед них - головний парламентер з Брекзиту Мішель Барньє), хто має реальні шанси очолити Єврокомісію після виборів в Європарламент, то ключовий орган ЄС може перестати бути таким безтурботним і безсилим, як при Юнкера.
Македонська трилер
Угорщина буде все частіше потрапляти під його пильну увагу - з урахуванням з'явилися алгоритмів Брекзита. Значною мірою тому, що Орбан не втомлюється провокувати Брюссель такими витівками, як, наприклад, надання політичного притулку колишньому македонському прем'єр-міністру Миколі Груевскому, якого на батьківщині звинувачують у корупції. Про який політичний притулок може йти мова, якщо в Македонії - демократія, а сама Угорщина - частину всіх європейських пактів про боротьбу з корупцією? Схоже, в першу чергу це було зроблено для того, щоб продемонструвати знову: в Угорщині є власна зовнішня політика (таку вона проводить і в протистоянні появи спільної міграційної політики ЄС, і в НАТО по відношенню до України, і в питанні будівництва АЕС Пакш за російські гроші).
Втеча "класово близької" македонського екс-прем'єра з батьківщини в Угорщину був обставлений, як політичний трилер, з активною участю угорських дипломатів, явочными квартирами та підземними гаражами готелів. Сам прем'єр-міністр Орбан з іронією назвав цю історію цікавою, хвилюючою, як всі детективи". Деталі інциденту вже відомі - Груєвський був засуджений на два роки в'язниці за корупцію, ще чотири кримінальні справи стосовно нього знаходяться у виробництві. Але замість того щоб почати відбувати покарання, 10 листопада екс-прем'єр з'явився в угорському посольстві в Тирані. На наступний день угорські дипломати відвезли його на службовому автомобілі через Чорногорію і Сербію в Угорщину. Знав, мабуть, куди їде - чомусь саме в Угорщину, а не, скажімо, в Словаччину. Може бути, тому що там такий же кон'юнктурник Роберт Фіцо після вбивства журналіста Яна Куцака - більше не прем'єр-міністр?
В ЄС у зв'язку з цим звучить і критика на адресу македонського уряду Зорана Заєва, яке то виявилося недостатньо компетентним, щоб не допустити цього інциденту, то дало Груевскому втекти (побоюючись, зокрема, агресивних прихильників Груевского, вже влаштовували криваве побоїще в македонському парламенті). А проблеми з Будапештом Скоп'є не потрібні, оскільки Угорщина може заблокувати процес просування Македонії до членства в ЄС, ставши для неї новою Грецією. Угорщина теж не має наміру акцентувати увагу на цій історії - але з такою усмішкою, маємо, мовляв, свою думку. Поки навряд чи варто говорити про те, що це було прохання Путіна, хоча інтерес Москви як до Македонії, так і до Угорщини відомий - Росія чимало наслідила в обох країнах.
Але ось вилізе чи Груєвський - і інші епізоди - Будапешту боком? Поки Орбану вдається утримувати відносно високі темпи зростання і соціальний патронат для критичної маси виборців, а європейські інститути перебувають у прострації - навряд чи. Але проблемою для Будапешта може стати нова більшість у Палаті представників Конгресу США, який вже з січня почнуть цікавити будь-які способи руйнування президентства Дональда Трампа. Ось тоді весь цей гуляш в якомусь новому контексті почне з усією неминучістю підгоряти.
