Пом'ятий щит Євфрату. Навіщо Ердоган вирішив закінчити свою війну в Сирії
Основних причин удаваного раптовим заяви президента Реджепа Ердогана про завершення військової операції "Щит Євфрату" дві. Це наближення призначеного на 16 квітня референдуму щодо конституційної реформи, що розширює повноваження глави держави, і притаманна лідеру Партії справедливості і розвитку обережність. До другорядних причин повернемося пізніше.
Отже, причому тут референдум? Військові дії в Сирії не знаходять широкої підтримки в турецькому суспільстві, і в цьому сенсі Туреччина цілком перетворилася в західну країну, яку, як правило, відрізняє уявлення про високу цінності людського життя. Досить-таки безперспективна сирійська війна, яка проходить у формі гойдалок з діяльним участю Росії, Ірану, США, Саудівської Аравії, Ізраїлю, ряду західних союзників США, в осяжній перспективі нездатна привести до якого-небудь відчутного результату. Участь Туреччини в ній взагалі не віталося б виборцем, якщо б не літні теракти — тому їх справжнє авторство продовжує перебувати під сумнівом.
Звичайний хід близькосхідних воєн — якщо це не операції Ізраїлю — відомий: вони приймають затяжний характер і можуть з різною інтенсивністю тривати до глибокої старості своїх ініціаторів (Палестина, Ліван, ірано-іракський конфлікт, Ємен і т. д.).
Але справа не тільки в цьому. Головне завдання Ердогана в Сирії полягала зовсім не в розгромі ИГИЛ, а в зниженні потенціалу курдських анклавів для об'єднання і створення на кордонах Туреччини другого після іракського Курдистану де-факто незалежної держави. Так звана Рожава — регіон, створений рівно рік тому, охоплює весь північ Сирії. У його уряд в тому числі входять і араби, і християни-ассірійці. А адже кожен четвертий житель Туреччини — курд. Таким чином, треба розуміти, що це і кожен, умовно, шостий–восьмий виборець. Безсумнівно, ця величезна суспільна група, незалежно від свого ставлення до курдським політичним партіям (схоже, Анкара вважає їх все екстремістськими, крім дозволеної в Туреччині емансипованої Партії миру і демократії), звинувачує Ердогана в кровопролитті.
Так само, більш або менш публічно, вважають турецькі ліберали, посміюючись над постійними звинуваченнями влади на адресу місцевого Еммануеля Голдстейна — який переховується за кордоном Фетхуллаха Гюлена.
Але якщо, на думку ліберальних коментаторів, за реформу проголосують 50-55% виборців, соціологічні служби свідчать про тривожну для президента ситуації за два тижні до голосування — після 12 березня, коли вибухнув турецько-нідерландський скандал, чотири з семи опитувань дають перевагу противників розширення президентських повноважень (причому від 2 до 14%). А без врахування невизначених — п'ять із семи опитувань, з розривом від 3 до 15%.
До речі, такі результати навіть трохи дивні, адже відомо, що політична атмосфера в країні досить важка — опонентів правлячої партії доводиться, м'яко кажучи, несолодко.
Тут, втім, слід зробити застереження, що сфера вивчення громадської думки та ЗМІ в цілому в Туреччині надзвичайно політизована (а почасти і політично корумпована). Та й останні за часом опитування (24-27 березня ORC і Konsensus) діаметрально розходяться. Так що напевно про те, чи можна довіряти цим дослідженням і кому з організаторів довіряти згодом, можна буде сказати лише 17 квітня. А адже в таких умовах не може не бути і побоювань з приводу можливих фальсифікацій, оскільки для лідера Партії справедливості і розвитку цей референдум виглядає як "пан або пропав".
В даному випадку Ердоган вирішив не будити лихо даремно і постати в феске миротворця і переможця. Такий мотив пов'язують дві головні причини — щодо неадекватно Ердоган вів себе лише під час спроби перевороту (чи що це було?), а також нещодавно, атакуючи німецькі і нідерландські влади.
Але в цілому він є політичною твариною і правильно визначає ризики — пов'язати в Сирії Ердоган не має наміру.
Проте перше ж питання, яке виникає після офіційного оголошення про те, що "Щит Євфрату" досяг заявлених цілей, а не маскування це? Росія (яка, звичайно ж, відстає від Туреччини по своєму суспільно-політичному розвитку приблизно, як Зімбабве від Чилі, Туреччини преса все ж таки більш-менш вільна) вже два рази "виводила війська", але по факту її присутність у розваленій арабській республіці лише збільшується. Незважаючи на тертя з НАТО, Анкара все-таки інформує Брюсселя про те, що відбувається, а той, у свою чергу, щедро постачає сливами західні ЗМІ. Так що якщо президент Ердоган вирішив якимось чином (хоча чому якимось, турки спокійно можуть використовувати гібридну технологію "ихтамнетов" і, схоже, давно це роблять) всіх обдурити, то навряд чи йому це вдасться.
Альтернатива припинення операції — масштабне втягування у війну, оскільки з нинішніми ресурсами (і обмеженим застосуванням авіації) Туреччина, для вигляду поборовшись з игиловцами і — непублічно — з асадитами, а швидше женучи на них курдів, змогла лише відстрочити поява величезної курдської федерації. Турки вперлися в місто Манбидж, затулений американськими і російськими підрозділами (а також асадитами). Таким чином Вашингтон і Москва дали зрозуміти Анкарі, що не дадуть їй перебити кожен "своїх курдів" (це різні угруповання, причому якихось курдів, можливо, проамериканських, там же підтримує і Німеччина).
Тим не менш територія між підконтрольним Туреччини Джарабулюсом і Манбиджем на оперативних картах військових дій на півночі Сирії відзначається як не має усталеної домінанти. Але вбитим між курдськими анклавами (Эфрин, Кобани і Камишли) клином таке положення речей не назвеш. Тому що для продовження наступу протурецької сирійської опозиції на бастіони асадитов (а курди підтримують з Дамаском помірно-союзницькі відносини як з Росією і США), зокрема Хаму, необхідно більше сил і коштів.
Без розгрому Асада побити курдів не вийде. Для того щоб розірвати цей союз мирним шляхом, повинна втрутитися Америка, гарантуючи майбутнє Сирійського Курдистану. Але США навряд чи на це підуть, боячись створювати прецедент.
Тому виходить, що якщо Туреччина бажає досягти мети-максимум, тобто повного розриву курдських територій і повалення Асада, то їй доведеться по максимуму ж і впрягатися, причому одного. Принаймні, поки одного. Адже в цьому контексті можна згадати про зондувальних пропозиції міністра оборони Ізраїлю Авігдора Лібермана з приводу створення близькосхідного аналога НАТО. Втім, цілі Ізраїлю в цій війні ще більш вузькі, ніж у Туреччині. Що стосується таких країн, як ОАЕ або Саудівська Аравія, то нічого певного про їх цілепокладанні сказати неможливо. Особливо у випадку з Ер-Ріядом, якому ИГИЛ частково споріднена. Найбільш конкретними є тут Росія і Іран, здається, готові триматися за Асада руками і ногами. Перша з більш-менш символічних мотивів, другий — з конфесійних.
У Туреччині, треба розуміти, таких причин немає, так що з внутрішньополітичних міркувань Ердогана може влаштувати і статус-кво. Тим більше можна дещо знизити градус напруги в турецькому суспільстві, одночасно показавши, ритуально, тієї ж Росії, що Туреччина нібито відмовилася від підтримки радий", мовляв, нехай інші країни витрачають свої ресурси на безглузду війну в Сирії. Мовляв, будемо боротися з тероризмом у себе вдома — і, як водиться, більше з курдами, ніж з ИГИЛ.
Привід і ущучити Захід — мовляв, бачите, з нашої вирішальною допомогою ИГИЛ здувся, згорнувся до частини Мосула і Ракка. Тепер ми умиваємо руки. Тут, однак, слід сказати, що це зовсім не так: як і Росія, турки в Сирії та Іраку (там мова йде про Іракському Курдистані) займалися чим завгодно, але не серйозною боротьбою з ИГИЛ. Так що якщо "Щит Євфрату" кого-то і захистив, то лише саму Туреччину, і то ненадовго. Звідси випливає ряд висновків.
По-перше, Ердоган, поки він стоїть на чолі Туреччини, не приймає неформально запропоновану йому роль основного союзника американців в регіоні, принаймні, на існуючих умовах. Цікаво, чи зміниться це положення речей в тому разі, якщо референдум буде ним програно. Якщо буде виграно, то тут і в кав'ярню не ходи — султан розправить крила на весь регіон.
По-друге, деякий час в Дамаску, Москві і Тегерані офіційний вихід Туреччини буде подаватися як її поразку (а через неї — і НАТО). Але хто буде сміятися останнім, невідомо. Адже що, наприклад, станеться після того, як ИГИЛ буде добитий? Швидше за все, на його місці з'явиться нова структура, оскільки шиїти в Іраку пригнічують права сунітів, і кому-то треба їх захищати. Туреччина продовжить допомагати антиасадівської опозиції, а це означає, що нинішня ситуація, в якій Асад, Путін і їх іранські партнери утримують хіба що близько третини території Сирії, продовжить розгойдуватися ривками, як все ті ж гойдалки. Не варто забувати і про загрози курдів інкорпорувати нині окружаемую сирійську столицю ИГИЛ Ракку до складу Рожавы, а це гарантує новий цикл різанини.
Нарешті, по-третє, посварившись з європейцями, Ердоган цілком може відкрити кран для нового потоку мігрантів — Туреччина, мовляв, ні при чому, з нею взагалі ніхто і ні про що не домовлявся. Хоча про що можна домовлятися з Ердоганом після недавніх ексцесів, ніхто не знає. Крім того, маневр з припиненням "Щита Євфрату", який не вирішує, а лише відстрочує ті чи інші внутрішньо - і зовнішньополітичні проблеми, спрацював би на всі 100%, не будь Тайіп Реджеп Ердоган у влади вже 14 років (вперше він сів у прем'єрське крісло 14 березня 2003 р.). За цей час до його театральним ходах і витівок суспільство звикло. А ось зовнішнім гравцям доведеться все ж замислитися, як повернути Туреччині передбачуваність, поки щит Євфрату не перетворився в його меч.