Недосталін і Перепьотр. Як Путін в Сталінград їздив

13 січня російська газета "Коммерсант" з посиланням на джерела, близькі до Кремля, повідомила про початок підготовки оточення Володимира Путіна до президентських "виборів", що заплановані на 2024 р. 

Сам російський диктатор про свою участь у виборах мовчить. Як твердить його спікер Дмитро Пєсков, тому що кампанія для Путіна — річ другорядна, є нагальніші проблеми та виклики, якими той і займається. 

Проте навряд чи хтось сумнівається, що Путін, який вкотре переписав конституцію, раптом вирішить піти на пенсію і відмовиться від найнадійнішої гарантії власної безпеки — президенства до 2036 р., згідно із змінами до основного закону країни-агресора. І щоб там не казав Пєсков, передвиборча кампанія Путіна вже почалася. 

Так, до виборів ще рік. Як, до речі, і у Сполучених Штатах. Але готуватися Кремль мусить заздалегідь, оскільки повномасштабне вторгнення в Україну та неочікувана і незпрогнозована режимом реакція партнерів Києва спровокували політичну, державну, управлінську, ідеологічну, економічну, а отже і соціальну кризи в Росії. І з ними Путін має рахуватися, якщо бажає досидіти у кріслі до смерті.

Поточні умови вимагають від Путіна запропонувати електорату цілком зрозуміле, аргументоване пояснення: 

Чому, по-перше, за нього зросте ще одне покоління.

По-друге, чому це й інші покоління житимуть в нових реаліях тотального ізоляціонізму.

По-третє, чому таке життя (точніше, існування), — це добре для пересічних росіян. 

Саме тому зараз ми спостерігаємо підвищену публічну активність президента РФ. Доволі незвичну після довгих місяців бункерного життя і постановочних заходів. Путін і його політтехнологі, вочевидь, роблять ставку на його персональний авторитет, як на де-факто останній стабільний маяк в бурхливому політичному морі. 

Чи цей маяк дійсно стабільний? Вочевидь, ні. Але іншого у Путіна особисто вже немає. Отже безпосередньо він формуватиме так би мовити "програму", "курс" і "ідеологію" на наступні вибори. 

Ще раз зазначимо, насправді Кремль вже почав передвиборчу кампанію. Одним з ключових етапів цієї кампанії обов’язково мало бути дійсно сакральне місце в сучасній державооб'єднавчій міфології режиму Путіна. Обрано було Волгоград і 80-річчя перемоги у Сталінградській битві. Задля участі у заходах до цієї дати, 2 лютого, Путін туди і приїхав. 

Сакральне це місце, звісно, суто в парадигмі "Великої вітчизняної війни" — єдиного ідеологічного клею, який все ще з'єднує Росію. Великою вітчизняною там оголошується кожна загарбницька війна, що пішла не так, ще від часів Олександра І, але завдяки пропагандистській накачці широкі народні маси асоціюють цей термін винятково із війною радянської та нацистської імперій. І тепер Путін конче потребує своєї "великої вітчизняної", оскільки лише вона здатна мобілізувати суспільство на довгу війну.

Йдеться про створений режимом наратив про "фортецю в облозі". Путін та його спікери ще кілька років тому почали монтувати в голови росіян нову-стару мислеформу: Колективний Захід (НАТО, США, навіть слабка Європа) прагнуть знищити Росію і вже оточили її з усіх боків, а порятунок можна віднайти лише в єднанні, самопожертві ("Вони просто сдохнуть, а ми в рай") і покірності лідерам ("Я не цікавлюсь політикою. Путіну краще знати"). 

Сьогодні ж, виходячи з поточної риторики російських пропагандистів різного штибу, триває війна вже повномасштабна. Згадуються заклики на кшталт: "Вставай, страна огромная". Тобто створюється вкрай фаталістична картинка для росіян, що ворог не просто взяв в облогу, а бої вже тривають на території Росії. 

Себто Росія — це один великий Сталінград, звідки, як і Сталін, Путін забороняє цивільним евакуюватися. "Сталінград", де і без того його жителі здебільшого думають лише про власне виживання. Чи взяв ворог цей "Сталінград" в облогу та чи зайшов до "міста"? Ну, країни НАТО дійсно посилили безпекові та оборонні можливості. Правда, вже після того, як Росія розпочала відкриту війну з Україною та погрожувала Альянсу ядерною зброєю. Що є наслідком, а не підставою для Путіна замкнутися самому і замкнути співгромадян у країні. 

Водночас, повертаючись до локації-старту передвиборчої кампанії, варто також зважити на непевність ситуації щодо Волгограду. Кампанія щодо "повернення місту історичної назви" — але не Царіцин (що було б логічно, оскільки назва попереднього татарського поселення невідома), а саме Сталінград — для посилення "скрєпності" — спочатку йшла форсованим темпом. Проте проект, що називається, не зайшов. І останніми днями відбувся кардинальний розворот — ідею перейменування каналізували відповідним соцопитуванням ВЦВГД (ВЦИОМ), згідно з яким більшість респондентів надають перевагу Волзі перед Сталіним. 

Кремлівські піарники опинились між двох вогнів. Завдати шкоди одному з ідеологічних стовпів режиму (героїзація всього, що пов’язано з Другою світовою) не можна, але при тому доводиться зменшити присутність в інформпросторі постаті Сталіна. 

І тут постає ще один важливий трек.

По-перше, за 23 роки правління, і найбільш інтенсивно за останні 16 років, Путін відбувся як новий російський "самодержець". Президент, цар, імператор — в Росії це лише назви "посади". І насправді Росія сьогодні асоціюється з цим невеличким, вже підстаркуватим чоловіком. 

Але цей образ "самодержця" є номінальним, вихолощеним. Він по суті не довершений і не має наповнення та контексту, оскільки підвладний ностальгії за радянськими часами чекіст Путін повсякчас свій образ формував з елементів образів інших російських правителів.

За всі роки свого правління ані Путін, ані його пропагандистська машина, не створили самодостатнього образу. Він постійно потребує порівнянь: як не з Петром І, так зі Сталіними. Він не має власної цінності. Не має унікальності. Це просто постмодерністський косплей усіх розкручених попередників-автократів. Зрештою, від порівнянь із Леніним його поки стримує недостатній рівень облисіння, але ознаки деменції цілком можуть стати основою для такого порівняння в майбутньому.

Відтак, косплей — це і є єдина путінська фішка. Слідом за Іваном Грізним він фактично створив опричину. Слідом за Петром І загрібав землі — та й обломався на Прутському (що гірше — київському) поході (і що ще гірше — відкупитись не вдасться). Слідом за Миколою І вліз у кримську авантюру — і не зумів з неї вилізти. Слідом за Сталіним відтворив поліцейську державу — але при тому так і не зумів її індустріалізувати.

То ким він є сьогодні? 

Збирач земель? Ні, в жодному разі.

Верховний головнокомандувач могутньої армії з надсучасним озброєнням? Теж ні.

Жах "боягузливої Європи"? Вже ні.

Батько нації, добрий цар? Так — поки вдається знаходити поганих бояр.

В цілому ж уся низка ідеологем, які він пропонував російській публіці, стрімко деградує: жандарм Європи, друга армія світу, вуглеводнева зброя, сучасні озброєння… 

За рік всі ці маркери величі було перекреслено, і зараз Путіну, який вимушений спиратися лише на "глибиний народ", треба цей "глибинний народ" накачати величчю. Чи хоча б правдоподібною обіцянкою величі. Але єдине її поки не вичерпане джерело, — міф про "Велику Перемогу". Відтак, єдина опція, що лишилась у Путіна — постійна актуалізація цього міфу.