Польський легіон Кисельова. Які інформаційні підкопи роблять поляки в тилу України
"Навіть турки це зрозуміли, а ви ніяк", - прокоментував мені польський журналіст у внутрішній переписці факт обстрілу турецьким військовим у січні 2016 р. польського ж репортера Томаша Мацейчука і його колеги; в турецьких ЗМІ поляків назвали російськими шпигунами. У квітні 2016-го Мацейчук отримав від українського СБУ п'ятирічна заборона на в'їзд в Україну "за проросійську пропаганду". У російських ЗМІ цей факт отримав гучний супровід, мовляв, Україна цензурує, невигідні публікації колють очі і т. п.
Польський легіон Кисельова
Чим займався Мацейчук? Від висвітлення конфлікту на сході з української сторони до різкої критики націоналістичних елементів на цій війні, для чого приплетал також історичні рахунки поляків з українцями з часів Другої світової: "війна війною, а за Волинь треба відповідати!". Вів відверту агітацію проти України під час референдуму в Нідерландах, вихваляв демократичні принципи на російському телебаченні, зате український канал Ukraine Today вважав пропагандистським, а полонених на території України офіцерів ГРУ "такими ж, як Савченко". Називав себе фрілансером, хоча навряд чи за одні багатослівні пости в Facebook можна було мати достатньо коштів на тривалі відрядження на український Донбас.
25-річний Мацейчук з Познані - досить цікавий приклад, якщо дивитися на його "багаторівневу" діяльність. Є ще кілька прикладів, що вказують на всеїдність російського агітпропу щодо використання "корисних ідіотів" з паспортом Євросоюзу. Класичним є візит "відомих польських журналістів" у Крим у січні 2016-го. Організував його Юрій Бондаренко з Російсько-польського центру діалогу та згоди в Москві, створеного в 2011 р. одночасно з Польсько-російського центром діалогу та згоди у Варшаві (останній зараз з московським братом родичатися не поспішає).
Бондаренко привіз в Сімферополь трьох поляків: Матеуша Піскорського, Яна Всула та Войцеха Гжималу. Піскорський аж ніяк не журналіст, а лідер проросійської партії "Зміна", в офісі якої у травні 2016-го пройшли обшуки, а сам він був заарештований Агентством внутрішньої безпеки Польщі. Піскорський давно має заборону на в'їзд в Україну за висловлювання з приводу анексії Криму, де він також був під час "референдуму": "[росіяни] не хочуть конфлікту, але вимагають поваги до своєї держави, яке втілює в життя амбітний проект євразійської інтеграції". Він бував і на прийомах у лідерів так званих ДНР і ЛНР. А двоє інших - це просто "особи з польським паспортом": Всул живе в Норвегії і видає невелику газету для місцевої діаспори в двох округах, про Гжимале розслідувачі з ФБ-сторінки "Російська п'ята колона в Польщі" (Rosyjska V kolumna w Polsce) не змогли знайти жодної інформації. Трійця їздила в Крим, а потім давала прес-конференцію в агенції ТАСС, від якого так люблять брати новини українські журналісти.
Цікавіше почитати, як коментувала інший такий приїзд пропаганда окупаційних властей Криму. Надавши слово Бондаренко, "журналістці" по імені Дорота без зазначення прізвища та Павлу Жеминскому з неназваною "громадської організації", Перший кримський канал робить висновок: 87% кримчан довіряють Аксьонову, 90% довіряють Путіну, є "правильні" кримські татари, які можуть почастувати і показати місце будівництва великої мечеті (всі прекрасно з правами нацменшин), а якщо б кримчани не підтримали анексію, то було б як з "безчинствами бандерівців під час Великої Вітчизняної війни", про що "поляки пам'ятають". Адже нинішні українські радикали ще гірше.
Десант з Білостока
Співпрацюючи з Російським культурно-освітнім товариством з Білостока (керівник Анджей Романчук, він також член ради Радіо Білосток), у вересні 2015 р. Бондаренко привіз групу випускниць ліцеїв і студенток у Крим нібито за перемогу в конкурсі знань про Росії. Дев'ять дівчат повинні були їхати в Петербург, однак полетіли в Крим, де їм організували зустріч з "владою", а російські РИА Новости, Russia Today і "Супутник", звичайно ж, подали це під соусом, що приєднання Криму до РФ не викликає побоювань у Польщі.
Білосток - столиця Підляського воєводства, де проживають також православні білоруси і українці. Тому не виключено, що дівчата були представницями цих національних меншин, що також не може не хвилювати через розмивання солідарності щодо подій в Україні. Романчук, незважаючи на українське звучання прізвища, був організатором і учасником кількох антиукраїнських акцій перед посольством України, також був у Криму під час "референдуму" разом з лідером партії "Зміна" Піскорським (і сам є її членом), а також відвідував парад в Москві 9 травня 2015 р. Офіційний Київ відреагував тільки протестом на візит лицеисток, назвавши його нелегальним.
Бондаренко зіграв також на релігійних нотах. З Москви координував збір коштів для закупівлі продукції "гуманітарного характеру" для "населення територій, охоплених громадянською війною" (термін російської пропаганди), який нібито вело Братство Кирила і Мефодія Польської автокефальної православної церкви безпосередньо в головному православному храмі на Волі у Варшаві. Збором у Варшаві керувала російськомовна громадянка Польщі Лілія Мошечкова, яка народилася в Донецьку, член партії "Корвін", очолюваної одіозним політиком Янушем Корвином-Мікке, для якого головним ворогом Польщі є не Росія, а Німеччина і Україна.
Лілія їздила з Янушем в Крим в грудні 2015-го, про що поспішив повідомити канал Polit Russia, нагадавши, що для Корвіна-Мікке нинішні "бандерівці" в Україні - така ж недооцінена загроза, який був Гітлер. Мошечкова в Криму розповіла, що у Польщі готуються до реституції майна в Західній Україні. Це заяву агентство "Новоросія" піднесло як територіальні претензії і намір повернути Західну Україну. Засоби для Донбасу Мошечкова нібито зібрала і "відправила конвоєм" через Росію, щоб не "через хунту". Про це повідомили польськомовний сайт сепаратистів і Братство у Варшаві. Одну третину вантажу складали... хірургічні рукавички.
Волинський фронт
Теми бандерівців і Волині-1943 ідеально лягають у канву побудови образу "правильних" поляків, які не люблять Україну, а повинні любити Росію і її чини. Прийняття Сеймом резолюції про визнання 11 липня днем мучеництва кресовян (жителів східних районів Другої Речі Посполитої) від рук українських націоналістів в Росії повинні були розцінити як особисту перемогу, тому що серед альтернативних пропозицій було 17 вересня 1939 р.) - наступ Червоної Армії як удар у спину Польщі, з якого, власне, і почалося пекло Кресів. Зате з радянсько-російської точки зору 17 вересня - це допомога "правильним" братам українцям та білорусам, які мучилися під гнітом польського пана. Якби сучасні польські політики прийняли постанову про дату 17 вересня, то тим самим серйозно зіпсували б плани по дискредитації нинішніх "бандерівців", які нібито захопили владу в Києві і воюють з "правильними" українцями на сході. Однак польський Сейм вирішив зробити подарунок Москві. Наступний подарунок - підготовлюваний вихід на екрани в жовтні 2016-го фільму Войцеха Смаржовского "Волинь", і нам слід очікувати чергових прикладів "російсько-польського порозуміння" на цьому ґрунті.
Потрібно пам'ятати, що росіяни готують два типи пропагандистської продукції - для внутрішнього і зовнішнього вжитку. Тема "нациков-бандерівців" підходить для обох, тільки під різним соусом. Ось, наприклад, як пояснює російські розклади по висвітленню теми проведення Прайду рівності 2016 р. в Києві Моніка Андрушівська. Для внутрішньоросійської пропаганди: "Бачите, Україна пішла в Європу і має паради педерастів, тому треба їхати на Донбас, щоб захищати Росію від того ж". Для зовнішнього вживання: "Погані бандерівці розігнали парад, вони нацисти". І зрозуміло, що в тій же Польщі при всьому консерватизмі зачіпка на "бандерівців" спрацює швидше і дасть раша-пропаганді свій фідбек у вигляді зруйнованих на кордоні пам'ятників на могилах воїнів УПА, поставлених польськими українцями. А якщо ще там буде написано "за Донбас", то сам Бог велів.
Як русинів російськими роблять
Ще однією ідеальною для агітпропу як на експорт, так і для простого "російської людини" є тема русинів. На експорт вона ідеальна тому, що Україна випадає з європейського тренда: мовляв, не поважає малі народи, що не визнає права на культурне самовизначення (знали б в Євросоюзі, як лунали паспорта Підкарпатської Русі у Москві членам російського земляцтва), тоталітарними методами пригнічує самобутність (ймовірно, величезний храм Христа Спасителя з російськими "цибулинами" посеред Ужгорода, збудований лідером русинських сепаратистів отцем Димитрієм Сидором, повинен був свідчити про страшні знущання над згаданої самобутністю).
Однак Україні варто було б розібратися, чому сусідні країни можуть погоджуватися з поширюваної Кремлем точкою зору про етноцид русинів. Та тому, що вони самі заробляють на "унікальності" тих частин українського етносу, який опинився на їх території. Приміром, коли Польща влаштовувала у Празі виставку про лемків (поляками депортованих і принижених), культура цієї фолькгурту подавалася як цілком окреме польське явище (Боже збав згадати, що це північні брати словацьких руснаків, яких так багато в Празі на заробітках, а щоб сказати, що лемки мають щось спільне з Україною, то собі ж нашкодити). У Словаччині українізація пряшевских русинів асоціюється з епохою комунізму, а визнати їх українськість означає породити меншість, рівнозначне угорцям, які не раз Братиславі псували нерви. Україна, якщо б хотіла очолити цей процес, повинна була б сама проводити транскордонні фестивалі з культурно-діалектичними слэмами, які показували б єдність груп у трьох країнах, але під українським прапором. Поки ж акції руснаків на Пряшівщині активно спонсорує російське посольство.
Для внутрішнього споживача в Росії тема русинів - це тема приниження такого ж "російської людини", як і все в Росії, тільки він живе за Карпатами і хоче залишатися "російським", всіма силами намагається відірватися від "насильницької галичанизации", тотожною українізації. І клюють на приманку тієї "російськості" не тільки жителі рязанської глибинки, але і цілком шановні московські інтелігенти. Читаючи замітку в одному імперсько-ностальгічно орієнтованому журналі в середині 1990-х, зустрів статтю історика Олега Неменского про Пряшівщині в єлейно-сільських тонах, про церковці "майже як у нас" і "милих серцю" назвах кирилицею. Тільки, розумієте, у Словаччині русинів поважають і носять на руках (так, що в Пряшеві і говірки не почуєш. - Авт.), а в Закарпатті утискають.
По цій темі Україні також потрібно буде розробляти власну стратегію перманентного реагування. Намагався коли-небудь пересічний росіянин зрозуміти хоч який-небудь із закарпатських діалектів, які і для наддніпрянців-українців далекі від розуміння? Навряд чи. Тим не менше цей пересічний росіянин хоче того лемка з Перечина, бойка-верховинця з Міжгір'я або долинянина з Іршави "захистити". Так, може, організувати популяризацію цих говірок в інтернеті, щоб "російська людина" обережніше до того ставився? Тепер же російська мережа ВКонтакте засновує власний профіль на "русинською мовою", де закарпатці можуть реєструватися і говорити по-своєму. Цікаво, чи знайдуться відповідні "фахівці".
Дражливі теми російська пропаганда буде використовувати до тих пір, поки Україна дозволяє їх активно підгодовувати як всередині країни, так і за кордоном. Причому Москва без особливих складнощів буде залучати спільників серед наших сусідів, про що красномовно свідчать наведені приклади. Знайти адекватні відповіді - це половина проблеми, а далі - точкове і адекватне поширення інформації. Поки ми цього не зробимо, Росія буде копати нам яму не тільки на сході, але і в глибокому тилу.