Світовий холдем. Як Рада Безпеки ООН перетворилася на покерний клуб

Не стало винятком і засідання РБ ООН в останній день січня, до порядку денного якого з ініціативи США було внесено питання про російські маневри поблизу кордонів України та про загрозу нової російської агресії. За його розгляд проголосували десять учасників РБ, проти — двоє, Росія і Китай, троє утрималися. Цей розклад добре відобразив загальне співвідношення сил у рамках Організації [дуже слабо] Об'єднаних Націй.

Дебати, цілком очікувано, також не зблизили позицій їхніх учасників і не виявили нових аргументів. Усі виступаючі повторили те, що вже неодноразово було озвучено.

Представник РФ в ООН Василь Небензя, виступаючи у звичайному для нього амплуа хама і скандаліста, усіма силами намагався перетворити обговорення на сварку, звинувачуючи США у провокаціях, що сприяють загостренню ситуації в регіоні, а також у тому, що з їхньої вини в Україні тепер керують "нацисти", а Захід "намагається героїзувати тих, хто бився на боці Гітлера". Виваливши це, Небензя втік із засідання під приводом термінової зустрічі з генсеком ООН Антоніо Гутеррішем у зв'язку з російським головуванням у РБ ООН починаючи з 1 лютого і перед виступом представника України Сергія Кислиці.

Єдиним важливим моментом у цій рутинній сварці стала демонстрація засобів тиску, які має кожна зі сторін.

Історичні паралелі

Найрішучіше налаштовані США та Великобританія, що зумовлено їх сильними позиціями і стратегічним баченням ситуації. Будучи, по суті, основними емітентами світових грошей і відіграючи вирішальну роль у роботі глобальної фінансової системи, обидві ці країни навіть окремо, а разом — тим паче, здатні цілком мирними засобами створити Москві безліч мирних, але дуже важких проблем. Так, за день до засідання РБ Великобританія підтвердила запровадження нових санкцій проти Росії за нарощування військового угруповання поблизу українських кордонів. Глава британського МЗС Елізабет Трасс пообіцяла, що олігархам з ближнього оточення Путіна "ніде буде сховатися" і що санкції можуть торкнутися не тільки особисто їх, а й їхньої найближчої рідні, тому переписати гроші та майно на дружин, дітей або людей похилого віку їм не вдасться. Це негайно викликало істерику на російських пропагандистських шоу – погроза, безперечно, потрапила в ціль.

Президент США Джо Байден також вкотре заявив у понеділок, що Росії загрожують "швидкі і суворі наслідки", якщо вона наважиться напасти на Україну.

Удавшись до покерної термінології, можна сказати, що на руках у США і Великобританія по сильному стріт-флешу. Але це все ж таки не роял-флеш, що дає гарантовану перевагу, і Москві в цій грі теж є чим відповісти.

По-перше, Росія – не тільки постачальник енергоносіїв, а й унікальний сировинний хаб, постачання з якого мають найширшу номенклатуру і глобальний характер. Це, у карткових термінах, менш сильна комбінація, ніж у двох головних опонентів Кремля, але також досить серйозна. Вона серед іншого породжує у великої групи країн бажання знайти тактичний компроміс з Москвою, виходячи з короткочасного, в межах однієї-двох каденцій, планування. Але такий компроміс у будь-якому разі означатиме поступки Москві, більші чи менші. Захід уже намагався йти таким шляхом, коли у 2008 р. пробачив Кремлю агресію проти Грузії і цим дав старт для підготовки наступної агресії проти України. Такий шлях веде у безвихідь, і це хоч і не відразу, але вже усвідомили і в США, і у Великій Британії. Однак не всі країни мислять настільки глобально і відповідально. Про проросійську позицію Німеччини не згадував в останні дні лише лінивий, Франція теж воліла б заговорити проблему, втопивши її в безнадійному "нормандському форматі", а прем'єр Угорщини Віктор Орбан, який відвідав Москву 1 лютого, висловив надію не лише на збільшення експорту російського газу до Угорщини, але і на співпрацю з Путіним протягом ще багатьох років, що передбачає незмінюваність як Путіна, так і Орбана.

Ця капітулянтська периферія, що склалася на Заході, повторює політичну архітектуру кінця 30-х, коли багато хто з європейських країн побачив у співпраці з Гітлером більше позитивних, ніж негативних сторін. Звичайно, на той час спрацював і фактор лещат двох агресивних режимів, Третього Рейху і СРСР, які буквально розчавили Європу Інтербеллума. Але список країн, які жорстко опонували наступу диктатора, і тоді був таким самим: Великобританія і США. Утім, і тоді, як і зараз, їм потрібен час, щоб зрозуміти: тривалий компроміс із Гітлером/Путіним неможливий, а тимчасовий, навіть якщо принесе тактичні вигоди, обернеться потім стратегічним програшем. Продовжуючи історичні паралелі, можна порівняти січень 2022 р. з червнем 1939-го: Гітлер уже готується до нападу на Польщу; у ролі Італії Муссоліні — Білорусь Лукашенка, а Франція й Угорщина, за такого порівняння, здебільшого повторюють самих себе.

Утім, прихильники дружби з Путіним і визнання в ньому "сильного лідера" є по всьому світу, тож карикатура, яка днями вийшла у Financial Times, не вичерпує увесь їх список. Як мінімум її автор випустив з уваги Німеччину і Францію. Якщо хтось не впізнав, то зліва направо: Нетаньягу, Орбан, Фарадж, Сальвіні та… Ну, ви й самі, напевно, дізналися, хто п'ятий. До речі, Трамп зараз намагається вибудувати собі образ політика, при якому такої фігні не було Путіна вдавалося ефективно утихомирювати.

Політичний покер

Але повернемося до карткових аналогій. Крім сильної сировинної комбінації, Москва має і джокер – її непередбачуваність. Диктатор, одержимий містичними видіннями, завжди дещо ірраціональний, через що його кроки буває складно прорахувати. Схильність до містицизму і окультизму у Росії не лише досягла рівня Третього Рейху, а й перевершила його. Обидва режими взагалі дуже схожі, їхня головна відмінність — в інстинктивному бажанні російської верхівки втекти з накраденим на комфортабельний Захід. Усе ж таки ні Гітлер, ні його рідня чи найближче оточення не скуповували нерухомість у Лондоні, задираючи ціни на місцевому ринку. Але навіть бажання "втекти зі скарбницею" не до кінця врівноважує фактор містечково-містичної невизначеності кремлівської політики.

Зараз в оточенні Путіна борються дві групи, одна з яких схильна до компромісу із Заходом, а друга готова підвищувати ставки до нескінченності, розраховуючи, що Захід спасує. Про те, що ставки вже піднято до краю, сказала і Томас-Грінфілд. Гра ж із надмірно високими ставками загрожує виходом з-під контролю. Тут можна згадати, що хоча 1СВ і була подією більш ніж назрілою, оскільки у світі накопичилося дуже багато нерозв'язних мирним шляхом суперечностей, починати її після сараївського вбивства ніхто, взагалі-то, не хотів. Усі грали на підвищення, розраховуючи зламати супротивників і змусити їх відступити. Сьогодні ситуація у світі дуже схожа: великої війни не було вже дуже давно, суперечностей, нерозв'язних мирним шляхом, накопичилося дуже багато, а ставки у протистоянні, що виникло, стрімко зростають. У результаті Кремль може уявити, що здатний переграти Захід, маючи на руках сильніші карти, і ризикнути на широкомасштабний збройний конфлікт або навіть локальний, який потім, вийшовши з-під контролю, переросте у глобальний.

Звичайно, раз і назавжди закрити таким чином питання з Росією було б спокусливим, а те, що Москва врешті-решт буде розгромлена, поза всяким сумнівом. Але витрати такої перемоги можуть бути дуже великі, і відповідальна частина Заходу в особі Великобританії і США всіма силами намагається уникнути силового сценарію.

До того ж протиріччя в сучасному світі не обмежуються лише Європою і лінією Росія – Захід з Україною, затиснутою між ними. Китай, який видко виріс і уперся в найвищу точку зростання, претендує на більший вплив і хотів би потіснити США з позицій країни номер один, ставши щонайменше урівень з ними.

Досі Китай зазвичай обережно-нейтрально коментував українсько-російське протистояння. У принципі такі ж обережні позиції висловив його представник і зараз, за кілька днів до зустрічі Сі Цзіньпіна з Путіним, який відвідає Пекін 4 лютого, у день відкриття Олімпійських ігор. Це буде перший після тривалої перерви міжнародний візит Путіна, і з Пекіна йому явно надіслали підбадьорливий сигнал, підтримавши Росію у голосуванні проти включення питання про Україну до порядку денного РБ. Звичайно, така підтримка мала суто моральний характер — співвідношення сил не залишало шансів на те, що питання вдасться викинути з порядку денного. Але для Путіна, що втомився бути ізгоєм, це, напевно, стало зеленим сигналом світлофора, що запалився в кінці тунелю.

Пекін у цій ситуації цинічно-раціональний. Об'єктивно йому був би вигідний воєнний конфлікт в Україні – і каміння санкцій, що звалилося слідом за ним на голову Путіна, – до того ж двічі. По-перше, забитий санкціями Путін ще щільніше притиснувся б до Сі Цзіньпіна на китайських умовах. А по-друге, зв'язавши США війною у Європі, Китай міг би зайнятися Тайванем. Навряд чи дійшло б до війни, але прогнути Тайбей на якісь поступки, нехай невеликі, але які б позначили курс на подальшу гонконгізацію, Пекін у такій ситуації, ймовірно, зміг би. При цьому Китай посилає сигнал і США: давайте домовлятися, ви зробите Тайвань зговірливішим, а ми стримаємо амбіції Москви, посприявши пошуку компромісу. Але, як уже сказано, будь-який компроміс із Путіним – погана ідея.

Позиції України у цьому розкладі виглядають середньо: вони не надто сильні, але й не безнадійні. Звертаючись до покерної термінології, у нас на руках сет, три карти одного рангу і дві непов'язані: зміцнілу армію, зрослу мотивацію громадян і підтримку союзників послаблюють потужна п'ята колона Росії й управлінський хаос. Утім, останній нерідко розладнує і російські плани.

Чим може відповісти Україна

Прикуповувати! Якщо ми поки що не можемо перемогти у прямому військовому протистоянні з Росією, а довготривалий мир чи компроміс із нею неможливий, ми повинні збільшувати кількість площин протистояння, частина з яких для нас виявиться більш сприятливою. Будь-яка, нехай навіть спочатку і невелика шкода, завдана Кремлю, змушеному відбиватися на фронті, що знову відкрився, піде на користь Україні.

Як найбільш очевидні напрями можна вказати два. По-перше, це заперечення правомочності передачі РФ місця СРСР в ООН і Раді Безпеки ООН. Першим кроком тут могло б стати відкликання підпису України під рішенням Ради керівників держав СНД від 21 грудня 1991 р. про підтримку РФ "у тому, щоб вона продовжила членство СРСР в ООН, включаючи постійне членство в Раді Безпеки та інших міжнародних організаціях", з подальшим внесенням на обговорення чергової Генасамблеї питання юридичної нікчемності такого визнання як такого, що прямо порушує Статут ООН. Це трохи відвернуло б Небензю, Лаврова і штатних російських пропагандистів від міркувань про "нацистський режим" у Києві.

А по-друге, щоб росіянам стало ще цікавіше обговорювати нацистську тему, можна було б на базі вже існуючих організацій, тієї ж Кримської платформи, підключивши до процесу юристів й істориків, зайнятися підготовкою майбутнього Міжнародного трибуналу над Росією на кшталт Нюрнберзького. Так, сьогодні такий суд неможливий. Але можна і потрібно продекларувати, що цей крок – заділ на майбутнє і водночас майданчик для широкого міжнародного співробітництва. Навіть якщо такий трибунал відбудеться лише через 10, 20, 50 років, він рано чи пізно все одно має відбутися. І навіть якщо багато злочинців не доживуть до суду, повинно йтися про визнання злочинним самого російського режиму, безперервного у своїй суті з часів Івана III Романова до Володимира I Путіна. Режиму, що виглядає у наш час ще більш огидним і злочинним анахронізмом, ніж був навіть гітлерівський Рейх, і який був цілком прийнятний у ранньому Середньовіччі, але, безумовно, злочинний у XX столітті. І щоб злочинний московський режим не уникнув відповідальності, сховавшись за давністю років, його фінал, включаючи підготовку доказової бази, потрібно готувати вже сьогодні.

Утім, такий крок – це вже окрема гра, з окремою роздачею. Але така гра могла б дуже вплинути на інші ігри, включаючи дипломатичні маневри навколо російських військових приготувань.