Поки ЄС возиться. Чому Лондон не зраджує США дружбою з Китаєм

Автор книжки "Стронгмени: Європа зіткнулася із владою королів" Ганс Кріббе в своїй колонці для EUobserver пише про те, що Брюссель з полегшенням прийняв перемогу Джо Байдена на виборах президента США, але Євросоюз у той же час дуже сильно змінився за роки президентства Дональда Трампа .

У посттрамповській Європі, відзначає Кріббе, тепер більш обачливі і інтереси ЄС і США, що розходяться куди більше, ніж вважають більшість політиків.

І в цьому, згідно посилу закладеному автором, немає нічого поганого. Це нова реальність. Немає нічого поганого і в тому, що Брюссель зміцнює відносини з Китаєм, з яким протистояння Штатів при Байдені не ослабне.

Кріббе в доважок натякає на лицемірство Вашингтона, що має спільні з Пекіном домовленості, але при цьому вимагає від Євросоюзу не укладати торговельну угоду з Китаєм.

Загалом, автор радить адміністрації Байдена "не мріяти про Захід, яким він був колись", а підлаштовуватися під нові реалії в новому світі, де Китай відіграє не останню роль.

Байден, мовляв, цього ще не розуміє, на відміну від лідерів ЄС на зразок Ангели Меркель, Урсули фон дер Ляєн або Шарля Мішеля.

А в своїй статті для Politico, опублікованій 13 жовтня 2020 р., Кріббе аналізував поточний стан речей в ЄС і його вплив на міжнародній арені в тому контексті, що диктатори і стронгмени на кшталт Путіна, Трампа або Ердогана витирають ноги об Європу.

І Євросоюзу, на його думку, вже пора б перестати бути арбітром і перетворитися на повноцінного геополітичного гравця.

В іншому випадку ЄС чекає доля папи римського, якого через століття вже не визнають так, як визнавали в Середньовіччі.

Не сказати, що Кріббе озвучує якісь нові ідеї або думки. Сенсації як би немає.

Такого роду заклики до більшої незалежності від США, заяви про самостійність звучали і раніше — ще при Трампі. У тому числі про це прямо говорила та ж Меркель.

І ти, Бріт?

Так звідки такий інтерес до роздумів Ганса Кріббе?

Так, стаття відмінна, показова, але в ній немає новизни. Вона не задає тренд, а є його компонентом.

Або все ж задає?

Схоже на те. Підтвердженням тому є біографія автора.

Кріббе не тільки книжку про Сі Цзіньпіна, Трампа або Путіна написав, але він також є одним із засновників лобістського і аналітичного центру Shearwater Global, що працює в Лондоні, Брюсселі та Вашингтоні.

Центр як центр, якби не той факт, що головою міжнародної консультативної ради Shearwater Global є Джо Джонсон, британський депутат (2009-2010 рр.), міністр у трьох урядах Британії.

Але все ж головне — це те, що він брат чинного прем'єр-міністра Великобританії Бориса Джонсона.

Ця інформація дозволяє зрозуміти, звідки ноги ростуть у критичних випадів Кріббе на адресу адміністрації Байдена, адже відомо, що у Бориса Джонсона з Трампом були досить теплі відносини.

Однак образи — це не рівень політиків або експертів такого рівня, як брати Джонсони.

Тези, які обнародувано Shearwater Global, у більшій мірі відносяться до типової Realpolitik. Для британців вона полягає в тому, що після Brexit Лондон збільшує геополітичне охоплення і не проти співпрацювати і з Китаєм.

До того ж у Великобританії є успіхи в цьому напрямку. Діалог з Пекіном у Сполученого Королівства непогано складався ще з 2013 р., коли Піднебесна вирішила проінвестувати будівництво АЕС "Хінклі Пойнт С" на південному заході Англії.

Заради прожектів у британській ядерній енергетиці в 2015 р. у Британію навіть особисто приїжджав Сі Цзіньпін.

Однак формована Трампом кон'юнктура змусила найближчих його союзників — британців — згортати співпрацю з КНР.

Критикували, до слова, Лондон і в Брюсселі. А зараз виходить, що вже Євросоюз активно шукає точки дотику з Пекіном і реалізує різні економічні проєкти.

Лондон же, виходить, через публікацію Кріббе вколов Євросоюз за флюгерство і подвійні стандарти. Стаття, власне, і починається з того, що це не Борис Джонсон влаштував фурор, а Євросоюз — рішенням укласти торговельну угоду з Китаєм.

Утім, уряд Джонсона, виходячи з тієї ж статті, ЄС не засуджує. Це просто невелика помста.

Насправді в цьому у ЄС і Британії цілі схожі. Обидві сторони намагаються вийти з тіні Сполучених Штатів.

Великобританія для цього після Brexit, ще руками Терези Мей, запустила реалізацію концепції "Глобальна Британія", тобто створення своєї неоімперії, заснованої вже не на колоніалізмі, а на укладенні безлічі взаємовигідних союзів. У тому числі і з Україною, до слова.

Це не означає, що Лондон підступно загнав Штатам ніж під ребра.

Ні. Британці були і залишаються найнадійнішим союзником США. Просто паралельно здійснюють і стратегію розширення власного впливу.

На відміну від Лондона у того ж президента Франції Еммануеля Макрона, що претендує на лідерство в ЄС, чіткого бачення немає.

Його політика — це політика флюгера. Макрон то палає ненавистю до Путіна, то активно виступає за діалог із Москвою.

То він не проти "Північного потоку-2", нехай і "обміняв" його на прийняття директиви про авторське право ; то, коли в Берліні стартував процес передачі влади, різко перекваліфікувався в противники російської труби.

Якраз з тієї причини, що лідери ЄС не можуть виробити чітку стратегію розвитку, Лондон сьогодні їх в цьому випереджає.

Хто перший

Не факт, що зміцнення відносин між Сполученим Королівством та Китаєм стане серйозною проблемою для США.

Навіть якщо британці налагодять стосунки з Китаєм, не торкаючись пунктів, до яких Штати ставляться з особливим пієтетом, то в разі потреби зможуть виступити посередниками.

В умовах конфлікту (військового, торговельного, геополітичного) завжди потрібна нейтральна сторона, яка стане майданчиком для переговорів.

Так що в даному випадком ми говоримо про багатовекторність по-британськи — в тверезому розумі й твердій пам'яті.

Але ясно і те, що прагнення нового президента США Джо Байдена закрити пролом, який пробив Трамп у відносинах з Євросоюзом і Європою, в цілому не стане запорукою для успішного повернення до витоків цих відносин. Свого роду відкату може і не статися.

Зміни, спровоковані як егоцентричною політикою Трампа, так і євроскептичною хвилею в самій Європі, в тому числі виходом Британії з ЄС, вже незворотні.

Світ все так само близький до нового Віденського конгресу, концепцію якого ще в 2017 р. докладно описав голова Ради з міжнародних відносин Річард Хаас.

І, схоже, що саме Великобританія, відчувши вітер змін у повітрі, зараз на вістрі. Лондон поспішає адаптуватися раніше за інших, щоб зайняти найкраще місце під сонцем.