Похорон тоталітаризму. Як Литва захищає європейську демократію

Цей закон створює правові засади для демонтажу відповідних пам’ятників і меморіалів, зміни назв вулиць та площ, що є символами та згадкою про тоталітаризм та авторитаризм, в громадських місцях країни, що має власний і, на жаль, кривавий досвід перебування під контролем радянського режиму.

Законом, що набуде чинності з 1 травня 2023 р., забороняється згадувати осіб, які були чи є зараз учасниками різних структур, пов’язаних з окупаційною владою; забороняються символи першої та другої радянської окупації Литви (1940-1941 та 1944-1990 рр.) і нацистської окупації (1939-1944 рр.), а також символи військової агресії таких режимів проти інших країн (йдеться, звісно, про сучасну Росію та її Z-символіку).

Влада Литви вирішила остаточно покінчити із політико-ідеологічною екосистемою, яка постійно нагадувала литовцям про дійсно темні часи окупації, що було майстерно зображено в книзі Річардаса Ґавяліса "Вільнюський покер". Але водночас литовська влада не знищує повністю цей період історії, власне залишаючи його саме в форматі історичного дослідження та осмислення в музеях, архівах, бібліотеках або ж під час заходів, ініційованих з метою донести правду про авторитарні та тоталітарні режими.

І цю практику, що не є наступом на свободу слова, якої, до речі, в тоталітарних та авторитарних суспільствах не існує в принципі, варто поширити на весь Європейський союз, бо наслідки режимів відчуваються і сьогодні, і оскільки, як зазначають автори законопроекту, "тоталітарні та авторитарні режими, що діяли в Європі, прагнули залучити окуповані суспільства на підтримку і поширення ідей режиму, у зв'язку з чим здійснювали масову ідеологічну обробку громадян окупованих країн, часто через громадські установи". Тобто, простіше кажучи, режими настільки сильно і надовго влізали в голови європейцям, що нині, у часи демократії, досі є нагальна потреба у лікуванні від тих наративів.

Спадщина Третього Рейху та СРСР

Тоталітарні та авторитарні режими, що зникли з теренів Європи відносно нещодавно, понині мають вплив на певні країни.

І варто завважити, що поряд із радянським та нацистським режимами в Європі функціонували інші – деякі цілком незалежні, більшість існували після Другої Світової, але здебільшого вони дотичні вищезгаданих двох тоталітарних режимів.

Варто зазначити, що навіть в Німеччині, яка відома своїм комплексом провини, можна відчути відлуння тих кривавих, буремних років – часів Другої світової. Доказ тому – існування ультраправих на кшталт "Альтернатива для Німеччини", "ПЕДІГА" або "Рейхсбюргерів", частину з яких днями арештували за підготовку державного перевороту з метою захоплення влади у ФРН.

Та й в Італії, а саме на півночі країни є багато тих, хто з теплотою згадує про Беніто Мусоліні. Вони відчувають тугу за "порядком" ("потяги ходили вчасно") і "силою" країни тих часів. Що також забезпечує стійкі рейтинги ультра- та правих партій, рухів, організацій. Нехай зараз Рим, попри те, що при владі праві, є проукраїнським і виступає проти російської агресії, але ще кілька років тому, на тлі міграційної кризи, яка посилила ультраправих, в Італії фіксувалися неоднозначні процеси певної дедемократизації.

Проте левова частка нових тоталітарних і авторитарних режимів в Європі з’явилася після поразки режиму Гітлера, що зумовила стрімке посилення впливу не менш людожерского режиму – сталінського; та інших радянських вождів. Вони вигодували низку комуністичних урядів в країнах, що або не було захоплено Совітами, або ця окупація була тимчасової – до становлення лояльних до Москви режимів.

Ходжа, Броз та інші

У 1939 р. фашистська Італія захопила Албанію. Спротив за підтримки Москви та Лондону чинили партизани під керівництвом комуніста і колишнього вчителя Енвера Ходжи. Проте разом з ним діяли і некомуністичні партизанські загони, як наприклад "Балі кобмтар", але владу після звільнення вже від німецької окупації, коли Італія зазнала невдачі, отримав Ходжа, що мав повну підтримку СРСР.

Саме ця підтримка допомогла Ходжі вибудувати дійсно авторитарний режим з такими класичними ознаками як "націоналізація" іноземної власності, в тому числі підприємств, держконтроль на зовнішньою і внутрішньою торгівлею, тотальним стеженням спецслужб за кожним кроком громадян, цензурою, пропагандою і звісно культом особи Енвера Ходжи – типового автократа, який, як згадує в книзі Вітольда Шабловського "Як нагодувати диктатора" кухар албанського правителя, пан К., міг прокинутися "в поганому настрої і наказати нас, вислати до табору або вбити".

З часом режим Ходжи переметнувся до візаві СРСР на комуністичного фронту – Китаю. Процес прискорило вторгнення Совєтів до Чехословаччини у 1968 р., через що Албанія вийшла з Організації Варшавського договору, а сам Ходжа обрав для себе принцип "фортеця в облозі". Той самий, яким сьогодні керується Путін. Та й взагалі, за час перебування при владі Ходжа встиг посваритися і помиритися з Китаєм, СРСР і Югославією, оскільки постійно шукав способи підтримувати свою владу.

Сьогодні Албанія – демократична країна, яка прагне стати членом ЄС. Культ Ходжі фактично під забороною – його присутність в пам’ятниках та інших меморіалах знищено. Що, варто зазначити, у 90-х збурило албанців здебільшого з півдня країни, де було чимало прихильників покійного диктатора. Та й сьогодні в країні, передусім серед бідних верств населення, спостерігається схожа на італійську ностальгія за "порядком" часів Ходжи.

До речі, про Югославію, з якою сварився албанський автократ. Доля цієї вже неіснуючої держави теж вельми цікава.

Югославія утворилася після Першої світової війни, тобто після розпаду Австро-Угорської імперії. До складу королівства ввійшли Сербія, Чорногорія, Боснія, Хорватія, Словенія.

На федеративну республіку вона перетворилася завдяки активному втручанню комуністів – як з СРСР, так і місцевих на чолі з Йосипом Брозом ("Тіто"), очільника антинімецького повстання, з яким конкурували монархісти.

Тіто набрався ідей від більшовиків під час Першої світової у російського полоні, куди потрапив після битви на Буковині. В Росії він жив до 1920 р. і трансформувався у комуніста. Через що, повернувшись додому, потрапив до в’язниці на шість років.

Броз як і тодішня компартія Югославії була повністю підконтрольна Москві, яка допомогла йому у війні проти Третього Рейху. І саме Сталін домігся того, щоб в Югославії після Другої світової не було поновлено монархію, а Броз очолив країну. Ставка була зрозуміла: Сталін розраховував на повну лояльність Тіто, але той вирішив йти своїм шляхом. Броз, який займав пост президента з 1953 по 1980 р., будував свій власний соціалістичний режим, хоча і вільніший у порівнянні із СРСР. Югославія навіть не входила до складу Варшавського договору. Через спротив Тіто Сталін навіть готував вторгнення до Югославії, і перший обіцяв другому війну тривалістю у років 20 в разі вторгнення. Потеплішання почалося після смерті Сталіна, але Югославія все ж трималася осторонь від СРСР до самого свого розпаду. 

Хоча, за деякими даними, Тіто прагнув поглинути Албанію і Грецію разом з Болгарією, що не сподобалося Сталіну, який мав домовленість з британцями щодо Греції та не хотів допустити створення нового великого південного союзу Югославії та Болгарії. 

Остання, нагадаємо, спочатку воювала на боці Осі, хоча була єдиною, хто не воював проти СРСР. Проте вже 1944 р. війна прийшла до Болгарії в особі Червоної армії, а разом з нею і державний переворот, внаслідок якого було знищено представників пронімецького режиму, а на зміну їм прийшов уряд Кімона Георгієва, який вже проголосив війну Третьому Рейху.

Після війни Болгарію у 1946 р. очолив близький друг Сталіна Георгій Димитров, але найдовше – 33 роки – протримався Тодор Живков. Болгарія на довгі роки потрапила у тенета Кремля. Настільки сильно, що повстання у Польщі і в Угорщині у 1956 р. її ані скільки не зачепили. Навпаки, Болгарія навіть брала участь у вторгнення СРСР до Чехословаччини у 1968 р.

Лише у 1990 р. Болгарія позбулася тоталітарного комуністичного ярма, хоча і сьогодні в країні, на жаль, діє дуже потужна мережа кремлівської агентури.

Якщо вже згадали про Чехословаччину, то слід зазначити, що і ця, як й Югославія, вже неіснуюча держава, теж стала жертвою політичних потрясінь Другої світової війни, і також потрапила під контроль Москви, після окупації Червоною армією у 1944-1945 рр.

Процес інтеграції до прорадянського блоку було завершено у 1948 р. через державний переворот, який вчинила місцева компартія. Як і усюди, в Чехословаччині розпочалася колективізація, репресії, переслідування, концтабори, тощо.

За 20 років уряд Александера Дубчека запустив демократичні реформи ("Празька весна"), під час яких Чехо-Словацьку Соціалістичну республіку було перетворено на федерацію двох народів, але Москва не могла дозволити, щоб країна в серці Європи вийшла з-під її контроля і тоді, як нам всім відомо, і відбулося збройне вторгнення сил СРСР та деяких країн Варшавського договору. На чолі країни поставили слухняних маріонеток, і Чехословаччина до Оксамитової революції 1989 р. була однією з найбільше контрольованих Кремлем держав радянського блоку.

Схожі процеси відбувалися і в Польщі, де у 1949 р. теж було встановлено авторитарний режим під контролем СРСР разом із, звичайно ж, арештами, репресіями и колективізацією.

Перші спроби спротиву у Польській народній республіці відбулися у 1956 р. Стимулом для поляків стала смерть Сталіна. Тоді заворушення в тій же Познані було придушено, але комуністи діяли хитріше, аніж в Чехословаччини – зімітували певне послаблення, але водночас зберегли всі вектор діяльності режиму.

1968 р. – нові протести, придушені військом. Але ненадовго. Вже 1980 р. профспілкове об’єднання "Солідарність" на чолі з Лехом Валенсою стало обличчям протесту та змін в країні, які ж знов-таки комуністи під керівництвом Войцеха Ярузельского через воєнний стан та з використанням армії придушили. Лише у 1989 р. Польща позбулася комуністичного ярма і контролю з боку Москви.

Травма на роки

Це лише кілька прикладів цілком дієздатних колись і абсолютно типових тоталітарних режимів. А ще ж були режими Франсіско Франко в Іспанії, окуповані, окрім Литви, Латвія та Естонія, режим Ніколае Чаушеску в Румунії. Окремо варто згадати про Угорщину, що як і Німеччина важко переживала і переживає понині травму Першої світової, коли позбулася купи територій згідно Тріанонського договору; і яка як і Болгарія була союзницею Третього Рейху, а потім теж потрапила під контроль Москви, і (як і Чехословаччина) має досвід збройного вторгнення СРСР задля придушення повстання 1956 р. Не слід забувати і про НДР, Німецьку демократичну республіку, що була під ковпаком Союзу до 90-х, і досі там мешкають дуже багато людей, які прихильно ставляться до Москви.

Станом на сьогодні деякі режими зникли номінально – обмежилися лише зміною назв (держави, органів влади, тощо) та імітацією руху до демократії. Йдеться, звісно ж, про Росію.

Деякі країни після стрімкого демократичного стрибка, навпаки, відкотилися назад. Яскравий приклад – нинішня Угорщина, де Віктор Орбан, політико-ідеологічний флюгер і колись критик усього радянського, як констатують більшість аналітиків, після бурхливого розвитку і реформування країни в 90-х використав Тріанонський реваншизм (до того ж Угорщина на відміну від Німеччини не пройшла процес покаяння за участь у війні на стороні Третього Рейху), щоб вибудувати фактично автократичний режим із корупцією, наступом на права та свободи громадян, а також на верховенства право, із контролем над ЗМІ і лише з кількома ознаками демократичної країни.

І приклади Росії, Угорщини, частково Італії і Німеччини (колишньої НДР передусім), де є ностальгія за "старими добрими часами", – найкращі докази на користь необхідності всеосяжної боротьби зі спадщиною тоталітаризму та авторитаризму. Литва зробила ще один важливий крок у цьому напрямку, і важливий для всієї Європи, бо чудово розуміє, які загрози несе спотворена ностальгія, що роздмухується так і не знищеним повністю тоталітарним московським режимом, що ввібрав в себе все найгірше з історії попередніх імперій – Московського царства, Російської Імперії та СРСР.