Росія не Казахстан. Чому Путін не зможе піти з влади живим
У Кремлі пильно спостерігають за "трансфертом" влади в Казахстані, намагаючись зрозуміти, чи зможуть самі провернути щось подібне. Звісно, Володимир Путін ще не просидів у влади і 30 років, а деякі правителі настільки, скажімо так, віддані ідеї служіння своєму народові, що готові правити їм навіть зі стану коми, ось як донедавна в Алжирі.
Разом з тим представляється, що російському автократові не вдасться піти подібним комфортним чином. Адже, якщо поглянути на той недосконалий і все ж політичний діалог, який вівся в російському істеблішменті останні роки, можна помітити — на даний момент всі плани транзиту Путіна на яку-небудь почесну, нехай навіть і в значній мірі контролює посаду відкладені в довгий ящик. Ніякої лібералізації теж не передбачається — Кремль, нерідко, до речі, використовується втемну угрупованнями силовиків та їх клієнтами з бізнесу, добиває залишки іноземних інвестицій в країну. При цьому так звані "системні ліберали", особливо ті з них, хто займає формальні державні посади (такі як Сергій Кирієнко, Антон Силуанов, Ельвіра Набіулліна), перестали чимось відрізнятися від умовних консерваторів, а часто перебувають у підпорядкованій ролі.
Цим і багатьом іншим Росія відрізняється від Казахстану, причому нерідко самим парадоксальним чином. Зокрема, тим, що РФ набагато менш ефективна, ніж Казахстан, навіть як авторитарну державу, хоча, здавалося б, з її традиціями реакції, десятиліттями знаходження у влади держиморд, вже в цьому повинна була б обставити свою колишню колонію, при всіх супутніх нагоди міфах держава досить юне. Як же так сталося і чому Путін і його оточення сприймають вчинок Назарбаєва без ентузіазму?
Перш за все варто нагадати, що з 2014 р. самі по собі відносини між Росією і Казахстаном циклічно охладевали. Як і Білорусь, а також інші країни так і не перетворився в Євразійський Союз Євразес, Казахстан не підтримав загарбницькі авантюри РФ. Більш того, агресія Москви і супутні заяви російських діячів з натяками в бік південного сусіда (мова, зрозуміло, про північних провінціях Казахстану) підштовхнули Астану до обережного пошуку шляхів виходу з-під сіни непередбачуваною і видавлюється в ізоляцію колишньої метрополії. Навряд чи в Кремлі забули про заяви Назарбаєва в ході заходів Тюркського ради про фактичну блокаду Астаною та Мінськом придбання Євразес політичного виміру (наділення наддержавних органів реальною владою). А особливо про яка обурила російських пропагандистів перехід на латиницю.
У свою чергу, в Казахстані стали серйозно ставитися до модернізації (читай, посиленню) збройних сил, а також почали довгостроковий флірт зі Сполученими Штатами для початку у сфері військової логістики. Між тим саме останнє (крім необхідності чимось поділитися з Іраном, засмикані зрадницьку по відношенню до союзнику політикою РФ в Сирії) змусило Москву на угоду по розділу Каспію, що обмежує можливості розміщення в приморському регіоні військових баз третіх країн. Втім, при відомій політико-дипломатичної спритності рук Астана і інші столиці прикаспійських країн аж ніяк не пов'язані цієї домовленості (і, до речі, вже можна відзначити появу американців навіть в абсолютно закритому Туркменістані, поки у сфері охорони здоров'я). Саме ж Євразес, у чому є плодом зусиль Нурсултана Назарбаєва, застигла у своєму розвитку до ступеня введення обмежують торгівлю заходів та актуалізації "союзної держави" з Білоруссю", притому що відносини Мінська і Москви стали розвиватися по кальці нагнітання напруги між Москвою і Києвом на початку нашого десятиліття.
Іншими словами, на відміну від Ірану Хаменеї або Венесуели Мадуро, Казахстан не викликає у кремлівської еліти якихось теплих почуттів, а своїм маневром Назарбаєв, швидше за все, додатково підкреслив відмінності, здатні придбати якість непереборних. Проте, здавалося б, чому Путіну не вчинити подібним чином, відступивши, в деякій формі, в тінь і заслуживши тим самим оплески наївною частини західних оглядачів і тих "російських лібералів", які все ніяк не можуть вибрати між севрюжиною і конституцією, так і самі обманюватися раді?
По-перше, в 2007-2008 рр. Володимир Володимирович, як подейкують, переконаний все ще впливовими представниками єльцинського клану (сьогодні їх вплив якщо не зведено до нуля, то помітно скоротилося), вже залишав президентську посаду. Зрозуміло, багато хто вважав і вважає тодішню рокіровку обманом простодушних, але це не зовсім так. Приміром, управління цілими секторами економіки виявилося поза досяжності Путіна, незважаючи на резервування за прем'єром суттєвих повноважень, у тому числі і в сфері контролю над силовиками. Скандал у міноборони навколо міністра Анатолія Сердюкова і його тодішньої коханки (з літа минулого року — дружини Євгенії Васильєвої, відала поставками відомства, якою міністр і справді зробив чимало для модернізації ЗС РФ, був інспірований як раз прихильниками повернення Путіна до влади. Деяка схильність Медведєва до співпраці із Заходом, поява навколо нього власної клиентелы (скажімо, фактичний союз з Владиславом Сурковим) і багато іншого налякало Путіна до ступеня зламу суспільної думки і повернення до влади через придушення протестів проти фальсифікації виборів до Держдуми. Ще один термін Медведєва, при всій карикатурності третього російського президента, явно завершував путінську епоху. Назарбаєв практично не стикався з подібними викликами, хоча й доводилося час від часу зі скандалом виганяє тих чи інших міністрів та інших чиновників, незважаючи на родинні зв'язки.
По-друге, незважаючи на те що тридцятиріччя правління Нурсултана Абішевича не було звільнився від проявів корупції у вищих ешелонах влади (те ж тягнуться роками двозначне справа Аблязова та інші випадки), він був і залишається рукопожатним в міжнародному співтоваристві. Як приклад, паралізували частину валютних резервів Казахстану справа молдавських бізнесменів Статі фактично було дозволено одним візитом Назарбаєва до президента Трампу.
Це не єдиний випадок. Назарбаєв, крім того, філігранно витримував баланс між Китаєм, США, Росією і Туреччиною навіть у найважчі моменти (девальвація національної валюти, масові протести проти потенційної скупки земель китайцями). У той же час Путін і його оточення служать сьогодні тривожним сигналом в будь-якому службовому повідомленні для фінансових і спеціальних служб всього світу. Навіть Європарламент раптово обурився вегетаріанським по своїй суті справою "Мийки Діалог", мабуть, тому, що використання російськими державними і корпоративними шахраями системи економічних свобод Заходу остаточно перейшло всякі межі. Видані недавно ордера на арешт російських, французьких і африканських корупціонерів, багато років компрометировавших Міжнародний олімпійський комітет і легкоатлетичну асоціацію, — ще один симптом відкликання у кремлівського керівництва імунітету. А простий службовий паспорт, як показав випадок Сулеймана Керімова (такий як раз міг бути екс-керівника ядерної держави чи функціонера нижче рангом), тепер не може служити гарантією безкарності. Путін, як і його фаворити, особливо відносно нові, цілком усвідомлює, що "накоїв справ", тому і тримається за владу мертвою хваткою. Інша справа, що не всі пальці в цій хватці сьогодні належать особисто йому, а той борт, за який він вчепився, є бортом корабля, який тоне. У цьому складаються, мабуть, найважливіші відмінності сучасної РФ від РК.
Тому, по-третє, стан здоров'я або вплив придворних угруповань з тією чи іншою економічною базою не могли б примусити Назарбаєва, нехай і в такій перехідній формі, як посаду керівника Ради безпеки, залишити владу. Назарбаєв, на відміну від Путіна, не арбітр казнокрадів, а реальний автократичний правитель зі схильністю до освіченого абсолютизму і з загостреним почуттям багатонаціональної реальності Казахстану. Порівняльний, в розрізі показників ВВП на душу населення, графік економічного розвитку Казахстану (давно вирвався вперед) і Росії демонструє явно більш здорову і гнучку економічну середу в РК, ніж в РФ.
Звертає на себе увагу фактична відсутність спадів з 1996 р., незважаючи на різкі падіння нафтових цін в 1998, 2008 і 2015 рр. Казахстан набагато м'якше пройшов велику приватизацію, Назарбаєв завжди з глибоким пієтетом ставився до інтелектуалів від економіки, не імітував, а старанно проводив соціально-економічну модернізацію країни, нехай і піддавався критиці за "роздачу видобутку в концесію", порушення політичних та соціальних прав громадян. Тим не менш Астана — ось вона, створений за моделлю ОАЕ британський арбітражний суд — ось він, промислові зони відомих (а не створених на тропічних островах) транснаціональних корпорацій — будь ласка, середній клас досить класичного виду, в декораціях Південно-Східної Азії — на місці. Тому, незважаючи на очевидні побоювання, пов'язані з мозаїкою ділових інтересів і амбіцій, а також міжетнічних розбіжностей і впливу зовнішніх гравців, Назарбаєв йде так, як йшли Ден Сяопін і Лі Куан Ю
Відзначимо, що в пострадянській Центральній Азії ще жодному автократові не вдавалося піти подібним чином. У Туркменістані одного автократа змінив інший. Іслам Карімов помер посеред деградації і занепаду, сьогодні Шавкат Мирзиеев намагається модернізувати країну за казахстанським зразком. Таджикистан давно перетворився в "ведмежий кут". Киргизстан пережив дві революції і лише нещодавно завдяки нормі про єдиному президентському терміні в державі сталася стандартна передача влади. Росія при Путіні розвивалася зигзагами і убожіє шостий рік поспіль (свіжий скандал з тотальною підробкою показників ВВП вкрай красномовний), середній клас, по суті, знищено, приватний бізнес репресований. Тому, крім потурання якимось дикостям, похвалитися Путіну і особливо нічим. Більше того, існують обтяжуючі обставини.
По-четверте, на відміну від Назарбаєва, закрывавшего очі на деякі речі, але не більше ніж в Китаї чи в інших по-справжньому країнах Азії, починаючи з 2012 р. Путін допустив виникнення в Росії не те що клептократії, а якийсь повальної клептоманії всього чиновництва і злився з ним бізнесу зверху вниз. Іншими словами, як, скажімо, на Гаїті часів Дювальє або в сучасній Венесуелі, в РФ керує криміналітет. Ця проблема не знайома Ірану, на який, мабуть, хотіли б рівнятися російські православні консерватори. Криміналізація російської влади ще менш прикрита, ніж у Венесуелі, — нинішнім фаворитом російського лідера є буквально судимий нальотчик, а бюджет розкрадається чи не повністю.
Головна стаття експорту Росії зовсім не нафта і газ, а кримінальна діяльність. Подібна реальність малознакома Казахстану Назарбаєва. В таких умовах догляд за прикладом Назарбаєва для Путіна неможливий — вирощені ним бандити з усією неминучістю негайно розірвуть свого "Біллі Бонса" на частини. Саме тому Росія знаходиться на швидкісному автобані дезінтеграції (безліч афер і скандалів у регіонах свідчать про фактичну втрату федеральним центром реального контролю над ситуацією), кримінальним відкупникам Путін цікавий тільки як носій нинішніх повноважень. Тому фантазії російських придворних лібералів так і залишаться фантазіями. А ось поняття "казахський шлях" тепер почне затверджуватися в політичному лексиконі пострадянського простору.
