Беззуба дипломатія. Чому російська політика Заходу провальна

Автор The Atlantic Енн Епплбаум у своєму есе пише про те, чому вважає провальною та беззубою дипломатію країн Заходу щодо Росії.

О, як я заздрю Ліз Трасс та її можливостям! І, о, як я жалкую, що вона ними не скористалася! Для тих, хто ніколи про неї не чув, Трасс — британська легковажна міністерка закордонних справ, яка цього тижня побувала у Москві, щоб сказати своєму російському колезі Сергію Лаврову, що його країна не повинна вторгатися в Україну. Візит не увінчався успіхом. На вкрай прохолодній пресконференції він порівняв їхні переговори з розмовою "німого" з "глухим"; пізніше злив той факт, що вона сплутала деякі російські регіони з українськими.

Лавров чинив так багато разів. Минулого року він погано поводився щодо голови зовнішньополітичного відомства Європейського Союзу Жозепа Борреля. Він неприємний під час міжнародних конференцій та грубий із журналістами. Його поведінці є пояснення. Лавров, як і президент Росії Володимир Путін, використовує агресію та сарказм, щоб продемонструвати свою зневагу до співрозмовника, виставити переговори як марні ще до початку, спровокувати страх і апатію. Весь сенс у тому, щоб змусити інших дипломатів оборонятися або змусити їх з огидою здатися.

Але те, що Лавров поводиться неповажно і неприємно, це давно відомо. Як і той факт, що Путін годинами читає нотації іноземним лідерам про свої особисті та політичні образи. Він зробив так при першій зустрічі з президентом Бараком Обамою понад десять років тому; минулого тижня – з президентом Франції Емманюелем Макроном. І Трасс мала це знати. Замість порожніх розмов про правила та цінності вона могла б розпочати пресконференцію так:

"Доброго вечора, пані та панове журналісти. Я рада приєднатися до вас після зустрічі з моїм російським колегою Сергієм Лавровим. Цього разу ми не обговорювали угоди, яких він не дотримуватиметься, і обіцянки, яких він не виконає. Натомість ми сказали йому, що вторгнення в Україну обійдеться дуже і дуже дорого — дорожче, ніж він може собі уявити. Зараз ми плануємо повністю заборонити експорт російського газу — Європа знайде собі енергоносії в іншому місці. Також ми готові допомагати Україні, якщо буде потрібно, наступні 10 років. Ми вчетверо збільшуємо нашу підтримку російської опозиції, а також російських ЗМІ. Ми хочемо переконатися в тому, що росіяни почнуть все ж таки чути правду про це вторгнення. І якщо ви хочете повалити владу в Україні, ми візьмемося за зміну режиму в Росії".

Трасс, а до неї Боррель, могли б привнести трохи особистих образ у стилі Лаврова та публічно поцікавитись, як виходить, що Лаврову вистачає офіційної зарплати на розкішну нерухомість, якою користується його родина у Лондоні. Вона могла б назвати імена багатьох інших російських державних службовців, які відправляють своїх дітей у школи Парижі чи Лугано. Вона могла б сказати, що ці діти зараз, усі вони, повертаються додому разом із своїми батьками: у Швейцарії більше немає Американської Школи! У Найтсбріджі більше немає pied-à-terres! Жодних більше середземноморських яхт!

Звичайно, Трасс, як і Боррель, як Макрон, як і канцлер Німеччини, який також прибув до Москви, ніколи нічого подібного не сказали. Навіть віч-на-віч. На жаль, західні лідери та дипломати, які зараз намагаються не допустити російського вторгнення в Україну, все ще думають, що живуть у світі, де працюють правила, де є користь від дипломатичного протоколу, де цінується ввічливе спілкування. Усі вони думають, що коли їдуть до Росії, то розмовляють із людьми, чию думку можна змінити дискусією чи дебатами. Вони вважають, що російську еліту турбують такі речі, як "репутація". Це не так.

Насправді, спілкуючись із новим поколінням автократів, чи то в Росії, Китаї, Венесуелі чи Ірані, ми маємо справу з чимось зовсім іншим – з людьми, яких не цікавлять домовленості та документи, з людьми, які поважають лише силу. Росія порушує підписаний 1994 р. Будапештський меморандум, який гарантує безпеку України. Ви колись чули, щоб Путін говорив про це? Звичайно, ні. Його не турбує його погана репутація. Завдяки брехні він тримає супротивників у напрузі. І Лавров не проти, якщо його ненавидять, бо ненависть оточує його аурою сили.

Їхні наміри відрізняють від наших. Ціль Путіна — не квітуча, мирна, процвітаюча Росія, а Росія, в якій він при владі. Мета Лаврова зберегти свої позиції в каламутній воді російської еліти і, звичайно ж, зберегти свої гроші. Те, що ми маємо на увазі під "інтересами", і те, що вони мають на увазі під "інтересами", — дві різні речі. Коли вони слухають наших дипломатів, вони не чують нічого, що справді загрожувало б їх становищу, їхній владі, їхньому особистому стану.

Незважаючи на всі наші дискусії, ніхто ніколи всерйоз не намагався покласти край, а не просто обмежити відмивання російських грошей на Заході чи російський політичний чи фінансовий вплив на Заході. Ніхто не сприйняв всерйоз ідею про те, що німці мають все ж таки стати незалежними від російського газу, або що Франція має заборонити політичні партії, що існують на російські гроші, або що Великобританія та США мають завадити російським олігархам купувати нерухомість у Лондоні чи Маямі. Ніхто не думав, що правильною відповіддю на інформаційну війну Путіна проти нашої політичної системи буде інформаційна війна проти нього самого.

Наразі ми перебуваємо на межі того, що може стати катастрофічним конфліктом. Американське, британське та європейське посольства в Україні евакуюються; громадянам рекомендували виїхати. Але ця жахлива ситуація – це не лише провал дипломатії; вона також показує нам проблеми з уявою на Заході, відмову поколінь дипломатів, політиків, журналістів та інтелектуалів розуміти, якою державою стає Росія, і підготуватися відповідним чином. Ми відмовилися бачити представників цієї держави такими, якими вони є. Ми відмовилися говорити з ними так, щоб був результат. І тепер може бути надто пізно для цього.