Чому Брекзит перестає виглядати катастрофою
Нещодавню обіцянку Терези Мей перетворити Брекзит в успіх, сприймається нині як політичне кредо, було, швидше за все, покликане затушувати кілька скандальне намір прем'єра обійти головний законодавчий орган Сполученого Королівства в питанні запуску процесу виходу з ЄС. Разом з тим перспективи, про яких говорить Мей, можуть виявитися зовсім не примарними. Справа в тому, що "колективний Захід", судячи з усього, переживає важливу трансформацію — спрямовану на створення більш керованого, збалансованого політичного організму.
Тут, однак, слід брати до уваги, що "Захід" певною мірою є абстракцією або, точніше, таким заходом він бачиться ззовні. Адже в самому широкому сенсі, будучи побічним продуктом епохи модерну, на Захід належав і тоталітарний СРСР. Майже в тому ж значенні, в силу в чому успішної побудови ринкового капіталізму — до західної цивілізації можна легко віднести і сучасний Китай. Тим більше що КНР важко назвати і тоталітарною країною в тому сенсі, який вкладав в це визначення в ХХ ст. (більш того, Китаєм не керує диктатор). Але в наш час, набула риси етапного кризи глобалізації, такі розширювальні трактування "заходу" викликають закономірне роздратування у обивателя і виборця західноєвропейських держав, до яких, принаймні географічно, все ще відноситься і Великобританія.
І тут Терези Мей доведеться зіграти дуже тонку гру: з одного боку, "приголубити" традиційний острівний ізоляціонізм (зіграв настільки драматичну роль у долі ЄС), а з іншого — не втратити тих вигод, які приносив і приносить Великобританії статус одного з центрів глобальної економіки, а також інформаційного і культурного виробництва. І кращою формою такого балансу представляється гра в імперію — нехай і до зрозумілою ступеня "постмодерністська" або імітаційна.
Основою для такої гри Лондон має — це величезна Британську співдружність. Елемент "окремо" полягає в британському стандарті, зокрема, в освіті, фінансових практиках і навіть у спорті, який і сьогодні частково протиставлений "континентального" і американського.
Проте руки Лондона в цьому відношенні тепер і справді розв'язані. Програма переозброєння, в свою чергу, спрямована у тому числі і на оптимізацію відносин зі Сполученими Штатами, незалежно від того, хто очолить Білий дім у січні 2017 р. В той же час демонтаж залишків соціальної держави Тоні Блера — тих його елементів, які не встиг зруйнувати Девід Кемерон, — потенційно зможе зробити Великобританії більш конкурентоспроможною. Що, по-перше, було б неможливо здійснити в рамках глибоко соціалістичного по своїй "зрівняльної" філософії ЄС. А по-друге, офіційно, звичайно, не проголошується прем'єром Мей — її риторику, навпаки, вважають сьогодні вкрай лівацької (навіть для лейбористів), просто подається під соусом острівної консерватизму.
Однак тут важливо інше — Британія дещо несподівано, якщо згадати интеграционизм лейбористських урядів і кон'юнктурний характер ізоляціонізму уряду самого Кемерона (подібні погляди поділяють не більше кількох десятків "аутсайдерів" серед парламентаріїв-торі), почала претендувати на роль самостійного внутризападного полюси сили. І якщо подивитися на цей дизайн технічно, вісь Вашингтон-Лондон-Брюссель (Берлін) виглядає цілком гармонійно.
За США у такій тріаді зберігається провідна військово-політична (як домінанти НАТО, і в будь-якому випадку "західної півкулі"), економічна та технологічна роль. За ЄС — роль експерименту зі створення суспільства соціальної гармонії, яке транслювало свою "м'яку силу" на Схід, підриває мафіозний і мілітаризований російський деспотизм.
Лондон, в свою чергу, не тільки здатний збалансувати ці два полюси, представляючи собою в соціально-економічному відношенні щось середнє, але також: а) зберігати під прапором Заходу величезний блок країн і б) забезпечувати англокультурное домінування у всій цій конструкції, ненав'язливо фіксуючи франкофонію і германофонию з усіма їхніми амбіціями на других ролях.
Нарешті, в стратегічному відношенні (в першу чергу військово-політичному, враховуючи явну відсутність бажання британської еліти, так і суспільства воювати на Близькому Сході і в недоброї пам'яті для самих англійців Центральної Азії) ця оновлена Великобританія могла б взяти на себе своєрідне "шефство" над Центральною та Східною ("Нової", згідно Дональду Рамсфельду) Європою, чиї відносини зі Старою все більш охолоджуються, причому з цілком об'єктивних причин.
Таким чином, Брекзит більше неконструктивно сприймати як якусь катастрофу, тим більше, що як мінімум офіційна лінія Лондона по відношенню до Москви після зміни уряду не дає підстав говорити про зміни, несприятливих для зовнішньополітичних інтересів української держави. Швидше — навпаки.
