Чому Башару Асаду не варто боятися вторгнення
Переговори про перемир'я між сирійською опозицією і представниками режиму Башара Асада продовжилися в Женеві, незважаючи на недільний потрійний теракт в Дамаску, відповідальність за який узяла на себе Ісламська Держава. І хоча сторони не контактують безпосередньо, спецпредставник ООН по сирійському питанню Стеффан де Містура висловлює стриманий оптимізм. Про яких би то не було перспективи переговорів говорити передчасно, але факт їх продовження, можливо, вказує на те, що примітивна демонстрація сили Халіфатом виявилася менш переконливою, ніж дипломатичні загрози зовнішніх гравців.
Зокрема, тут доречно згадати, що 23 січня за підсумками переговорів з турецьким прем'єр-міністром Ахметом Давутоглу віце-президент Джо Байден заявив про готовність США почати наземну операцію в Сирії - у разі провалу політичного врегулювання. У свою чергу, британська газета The Times написала про те, що Москва і Вашингтон приступили до створення авіабаз на північному сході Сирії на відстані 50 кілометрів один від одного. До січневих заявами про готовність США до проведення наземної операції проти ІГА, з урахуванням характерних особливостей того зовнішньополітичного курсу, який проводить нинішній Білий дім, слід ставитися з великою обережністю. Розтиражоване повідомлення Байдена невіддільне від контексту американо-турецького військово-політичного співробітництва, адже в ході цих переговорів було також сказано, що США вважають "Робочу партію Курдистану" терористичною організацією поряд з ІГ. Тому мова швидше за все йде про розширення гарантій допомогою турецької армії, яку, незважаючи на що мали місце зусилля Вашингтона і провокації з боку як недружніх Анкарі курдських угрупувань, так і Москви, поки не вдається масштабно залучити в сирійський конфлікт.
Іншими словами, турецька політика в Сирії, а частково і в Іраку, як і раніше полягає в реалізації обмеженою стратегії, яка грунтується на стримуванні курдського державного будівництва на території цих країн, недопущення розширення простору дестабілізації на власне турецьку територію, на протистоянні ІГ, а також на сприяння поступового демонтажу режиму Башара Асада. Тим не менш, схоже, що Вашингтон і справді розглядає можливість збільшення своєї прямої військової присутності в Сирії. На це вказує, зокрема, повідомлення компанії Stratfor, що Пентагон приступив до створення першої авіабази в місті Рмейлан, на підконтрольній курдам території на північному сході Сирії. До речі, ще наприкінці жовтня минулого року міністр оборони США Ештон Картер, виступаючи перед комісією Сенату з питань збройних сил, також заявляв про те, що Пентагон готовий як посилювати повітряні удари по позиціях ІГ, так і проводити наземні військові дії.
Однак слід звернути увагу й на іншу обставину. Позиція Білого дому цілком узгоджується з думкою, яка висловила Financial Times: Росія зазнала фіаско, намагаючись переконати президента Асада покинути Сирію. Саме про це могла йти мова на коротких зустрічах між Обамою, Керрі, Путіним і Лавровим наприкінці минулого року - на це натякав і Байден. Ймовірно, росіяни взяли на себе якісь зобов'язання в цьому відношенні і поки з ними не справляються.
Більш того, "сирійський кіно" вже сильно набридло російському телеглядачеві - каскадерів МО РФ, по всій видимості, тепер слід очікувати в Лівії, на афганському кордоні і навіть в Арктиці, де російському солдатові повинні протистояти канадські і американські війська. Але, на жаль - з сирійського капкана так просто не вибратися, а нетерпіння Вашингтона зростає.
З тактичної точки зору у внутрішній політиці сирійський питання Обамі непогано б "передати у спадок" наступної адміністрації, в особливості, якщо її очолить республіканець - але тут вступає в гру інша обставина. Теперішній президент США хотів би рассмативать себе як президент, який закінчив війни в Іраку і Афганістані, і в сенсі радикального скорочення американського військового контингенту в цих країнах він, безсумнівно, досяг успіху. Але нинішній - його останній рік в Білому домі ризикує знову-таки запам'ятатися як року незавершених воєн, на цей раз в Сирії та Україні, хоча американських контингентів у цих двох країнах і немає.
У грудні сенатор від Південної Кароліни Ліндсі Грем звинуватив Пентагон у "половинчастих мірах" і додав, що США фактично не діють в Сирії і не намагаються змінити політичний режим Башара Асада. Голова Об'єднаного комітету начальників штабів генерал Джозеф Данфорд, в свою чергу, констатував, що "баланс сил змістився в бік Асада". У зв'язку з явним відсутністю прогресу в Сирії висловлювала стурбованість навіть адміністрація президента. Радники з нацбезпеки пропонували Обамі розширити військову присутність в Іраку і Сирії для надання допомоги помірної опозиції в боротьбі з ІГ.
Між тим, незважаючи на багаторазові запевнення російського Міноборони в тому, що між США і Росією існує координація дій в Сирії, багато інциденти 2015 року демонструють, що росіяни видають бажане за дійсне. А відповідно, розширення американської військової присутності, по суті, підвищить ризик зіткнень на території близькосхідної держави, де так і з деяких пір мало місця. Справа, зокрема, і в тому, що масована пропаганда ненависті до США і біснування, спрямоване на розпалювання конфлікту скоріше спрямовані на внутрішню російську аудиторію, в той час як заподіяння США реального військового шкоди на території Сирії обернеться для изобличенной на весь світ російської клептократії болючими контрударами. У цьому ключі слід сприймати та затвердження керівника фінансової розвідки США Адама Шубіна про глибокої корумпованості російського президента в нещодавно представленому BBC фільмі-розслідуванні. Варто звернути увагу і на грізну заяву британського прем'єра Девіда Кемерона за підсумками розслідування вбивства Олександра Литвиненка, яка містила натяк на "тихі санкції" проти російських керівників, які організували в центрі Лондона ядерний теракт - а конкретніше на те, що на наступний день британський прем'єр пом'якшив свою філіпіку нагадуванням про те, що від Росії чекають співпраці в питанні сирійського врегулювання.
При цьому показово, що російські військові давно перестали повідомляти навіть про вигадані успіхи в Сирії, у той час як європейські коментатори вважають, що коаліція, очолювана США (головним чином, в Іраку) вже знищила до двох третин мобілізаційного потенціалу ІГ. Іншими словами, інтенсифікація американського військово-політичного уваги до Сирії (у зв'язці з турецькими інтересами) служить завуальованим ультиматумом Москві - оскільки очевидно, що РФ здатна лише на ешелоновану охорону Башара Асада, а все інше вимагає значно більших зусиль. Правда, і американо-турецький альянс "вібрує". США витримують чітку лінію на підтримку "помірних" курдів як на території Сирії, так і на території Іраку, ймовірно, з довгостроковим заділом на формування вірного держави-сателіта. У той же час, в самій Туреччині відносини з найбільшим меншістю загострилися. Не в останню чергу через зростання курдофобии у керівництва країни в громаді турецьких курдів відбувається зміна політичних поколінь - молодь більш радикальною, і з сумнівом відноситься до угодовству і "парламентського діалогу".
Зрозуміло, етнополітична нестабільність в курдському питанні є слабкою стороною Туреччини - але курдське питання в різній мірі терзає Сирію, Ірак та Іран. А це означає, що в осяжній перспективі особливі американо-курдські відносини можуть послужити інструментом управління конфліктом на Великому Близькому Сході. В принципі, всі учасники сирійської війни давно готові до розчленування колишньої арабської республіки - але легалізація такого ходу подій, при всій його об'єктивності, вимагатиме багатьох років міжнародно-правового процесу, і першим же перешкодою на його шляху стане статус тих, хто оформить доконаний факт. У той же час, очевидно, що, як мінімум, до кінця президентства Барака Обами США продовжать утримуватися від масштабного одностороннього залучення в сирійський конфлікт, оскільки на даний момент будь-його результат породжує значно більше ризиків, ніж ситуація, що склалася на території цього глибоко розколотого держави. Так що Асаду навряд чи варто чекати масованого вторгнення.
