Смерть Путіна. Сценарії зміни влади

Український інститут майбутнього разом з Центром вивчення Росії та окупованих територій у спільній доповіді "Смерть Путіна" розповіли про майбутнє світу, Росії та України "після Путіна": про сценарії політичної конфігурації РФ, про те, що буде з Європою, Близьким Сходом і головне - з Донбасом та Кримом. "ДС" публікує цю доповідь. 

1. Вступ до дослідження

2. Розвінчання міфу про швидкий розпад Росії після смерті Путіна

3. Економіка РФ під санкціями: чому не обвалилась і що буде далі

4. Демографічні перспективи: як РФ перетворюється на азійську країну

5. Військова доктрина Росії: еволюція та аналіз загроз

6. Кандидати в наступники

Трохи про суть російської влади

Для того щоб розуміти, осмислювати й аналізувати логіку процесів, які можуть відбуватися у Російській Федерації після "зникнення Путіна", варто окремо зупинитися на системі влади в Росії. Почнемо з того, що уявлення про президента РФ як про диктатора з абсолютною владою дещо помилкове. Згідно з нормами російського законодавства, Путін дійсно має колосальні повноваження і величезні неформальні важелі впливу. Однак система влади не замикається на одній особі.

Президент РФ, природно, грає роль "обличчя держави": з ним населення ототожнює позиціонування країни на зовнішній арені. А ось на внутрішньому фронті його функція дещо інша. З одного боку, для населення він - персоналізована влада, не чиновник, в розумінні людей, які сприймають світ у традиціях європейських демократій, а в певному сенсі - сакральна постать, яка і є держава. Іншими словами, Володимир Путін (особливо протягом останніх кількох років) сприймається вже не як стандартний політичний лідер, а як державний інститут, без якого важко уявити сучасну Росію.

З іншого боку, він є арбітром, досить жорстким, але все ж лише арбітром, у постійній боротьбі груп впливу серед політичних еліт. І всі важливі стратегічні рішення тією чи іншою мірою ухвалюються колективно представниками таких груп. Тобто існує "колективний Путін", який реально контролює економічні, соціальні та політичні процеси у країні.

Дана група в новітній історії зазнала безліч змін і назв: від "сім'ї" (старої, єльцинської і нової), "клубу дачників", "олігархічного кола" і, нарешті, до "Політбюро 2.0" - так вище коло влади назвали аналітики російського агентства Minchenkoconsulting . Термін "політбюро" був узятий з радянської історії, але, якщо поглянути на систему більш ранніх часів, аналог існував приблизно з XVII століття - бояри і боярська дума.

Ще один елемент системи - механізми зворотного зв'язку і вирішення тактичних завдань. Ці функції виконують еліти регіонального рівня, суб'єктів федерації, а також федеральний уряд і Державна Дума. Всі вони, окрім іншого, наділені ще однією роллю - соціального ліфта для поновлення правлячого класу. "Чистка губернаторів" у Росії в 2017-2018 роках з подальшими кадровими перестановками в Адміністрації Президента і уряді - яскравий тому приклад.

При цьому персональний склад кожної з груп і рівень їхнього впливу не є константою. Йде постійна боротьба, зумовлена, з одного боку, природним бажанням посилити свої позиції, а з іншого - об'єктивними процесами навколо РФ і всередині неї.

Як приклад трансформації можна простежити історію приходу самого Володимира Путіна. Він був проектом старих еліт, які "виростили" фігуру, щоб позиціонувати її в якості контрасту зі старіючим Борисом Єльциним (починаючи від віку, закінчуючи стилем комунікації і ухвалення рішень). Після успішного транзиту почалася активна боротьба за перерозподіл сфер впливу. Проте, оскільки на той момент самого Путіна ще не сприймали як абсолютного арбітра у суперечках, дана боротьба могла закінчитися сценарієм "палацового перевороту". В результаті цього раунду боротьби свого впливу і місця у "Політбюро" позбулися відразу кілька груп. З іншого боку, частина старої "сім'ї Єльцина", яка намагалася зберегти (посилити) позиції, але при цьому не виступала за кардинальну перебудову системи, зберігала присутність у ближньому оточенні як мінімум до 2007-2008 років.

Аналогічна ситуація склалася з представниками регіональних еліт. Слабкі позиції центральної влади, зумовлені крахом СРСР і формуванням нової системи влади 1993-2000 років, змушували балансувати на користь регіональних гравців з метою недопущення дезінтеграції країни. Формування "Політбюро 2.0" і успішний запуск механізму "місцеблюстителя" за допомогою обрання Дмитра Медведєва дозволили істотно зменшити політичний вплив регіонів, зупинивши в деяких із них процес формування місцевих владних еліт. Як це сталося, наприклад, з Дагестаном і Тюменню.

Однак зміни в демографії, трансформація економіки, фундаментальні зрушення у світовій системі, пов'язані з ростом соціального розриву між елітами і населенням, а також недовіра до старих еліт, що приводять до влади позасистемні групи, запустили процес гри центру з регіонами. Частина місцевих еліт, що встигли оформитися структурно, були наближені до "Політбюро", хоча це, швидше, виключення. У більшості ж суб'єктів федерації спробували створити умови для встановлення прямого контролю з Москви.

Процес набрав приголомшливих масштабів, коли в 2018-2019 роках було організовано рекордну кількість губернаторських виборів - 39 електоральних кампаній, з яких 17 - дострокові. На 2020 рік заплановані ще 18 кампаній (одна дострокова). У багатьох випадках "висуванцями від влади" були абсолютно нові для регіону люди, не пов'язані зі старими місцевими економіко-політичними угрупованнями. З іншого боку, більшість таких "парашутистів" представляли ті чи інші групи впливу в "Політбюро Путіна". Невдачі в декількох регіонах, коли переможцем опинявся "позасистемний" кандидат, згодом визнаний "своїм" в Москві, не змінили загальної логіки процесів: місцеві еліти були обезголовлені у більшості ключових російських регіонів.

Друга особливість, що дає стійкість системі - імперський стиль мислення середньостатистичного росіянина. Для середньостатистичного європейця держава, як система, покликана забезпечувати комфортні умови життя, можливість самореалізації. Для громадянина РФ держава має сенс існування тоді і тільки тоді, коли демонструє силу, здатність до експансії, впливу на процеси в інших країнах. Простіше кажучи, російське держава повинна генерувати "гордість", якщо ця функція є, система залишається незмінною. Якщо немає - можливі соціальні потрясіння. Саме тому російські правителі, які схилялися до демократії або визнавали сильніші позиції інших країн, так чи інакше швидко закінчували політичну кар'єру (часто і життя).

Третя особливість - наявність постійного і чіткого образу ворога. Жодна експансіоністська, що має навіть регіональні, не кажучи вже про глобальні, амбіції, держава не може існувати без конкретного ворога. В даному випадку для Росії такий ворог - це США, конкуренція з якими повинна підштовхувати країну до "нових звершень", створюючи мотивацію для всіх діяти так, як буде краще державі (читай - правлячим елітам): чиновникам виконувати укази, виборцям ставити галочку там, де треба, військовослужбовцям - відправлятися воювати туди, куди скажуть. Єльцинська Росія була неймовірно слабка ідеологічно.

Позбавлена радянсько-комуністичного стрижня, вона не зуміла породити новий ціннісно-моральний набір, який ліг би в основу успішної ідеології, що замінює стару, дискредитовану. І на цьому тлі США на якийсь час перестали існувати як ворог, що мало деструктивні наслідки для всієї системи ухвалення рішень і державного управління.

Диспозиція або Політбюро 2020

Тут варто підійти до оцінки груп впливу в оточенні Путіна. Графічне відображення структури влади, яка за часів Єльцина описувалася як "вежі Кремля", сьогодні, за визначенням російського політолога Миколи Петрова , носить, швидше, планетарний характер. Є ядро, яке формує Путін і ближня орбіта, до якого входять групи:

• Медведєва-Патрушева-Собяніна, що контролюють питання зовнішньої політики, інфраструктурних проектів, частково силовиків і фінансів;
• Група ПЕК і фінансистів в особах Тимченко, Сєчина і Ротенберга, в зоні відповідальності яких вуглеводні, енергоресурси і загальний стан "фінансів держави". При цьому їхні інтереси (і відповідальність) перетинаються з зоною уваги групи Медведєва-Патрушева в області ПЕК, а так само з групою Ковальчука-Чемезова в області фінансів;
• Група Ковальчука-Чемезова-Шойгу, в зоні якої фінанси і розвиток нових технологій (в першу чергу ІТ і ВПК).

Більш далекі орбіти з угрупованням за сферами діяльності та інтересів можна представити у вигляді такої схеми:

Ключові групи в системі ухвалення стратегічних рішень - це "Силовики", "Держкорпорації" і "Приватний бізнес". У технократів двоїста функція. З одного боку їхня роль часто зводиться до розробки і реалізації найбільш ефективних стратегій в рамках обраного курсу. З іншого, як у випадку з реформами у РФ 2014-2019 років, вони задають рамки дій (в тому числі тимчасові) для виходу на нові політичні рішення. Якщо спростити, то це ТОП-управлінці великої корпорації "Росія": вони мають повноваження на вирішення тактичних завдань, розробку пропозицій про стратегію, але напрямок розвитку визначають акціонери - представники інших груп впливу.

Групи "Політика", "Ідеологія", "Зовнішня політика" виконують роль сервісної надбудови над іншою частиною "Політбюро". Вони не мають самостійного доступу до економічного і/або силового ресурсу, але надзвичайно важливі в питаннях комунікації з суспільством і конструювання зовнішньополітичних рамок, в яких можливий компроміс між іншими групами впливу.

Роль регіональних еліт, про які часто згадують за межами РФ, розмірковуючи про можливу кризу, яка почнеться через конфлікти суб'єктів федерації, надзвичайно сильно переоцінена. Їхній вплив був ключовим у період з 1996 по 2005 рік. В цей час рішення на рівні держави були неможливі без згоди ключових регіональних лідерів. Однак посилення центральної влади, перерозподіл фінансових потоків, посилення силового блоку призвели до того, що вже в 2013 році рівень впливу регіональних еліт впав нижче рівня федеральних політичних партій. Цей процес аналізувався у доповіді "Валдайського клубу" "Російська еліта 2020" .

Уже на той момент більшість регіональних кланів було обезголовлено, а процес виборів у суб'єктах Федерації поставлений під жорсткий контроль з центру. У 2014-2019 роках завершився другий етап, який звів роль і вплив регіональних груп до мінімуму. У найближчому колі впливу залишилися Р. Хабіров (Башкортостан), Р. Мінніханов (Татарстан) і Р. Кадиров (Чечня). Останній - лише тільки як частина системи контролю над Північним Кавказом, як частина прямого впливу групи силовиків, найбільш близьких до Путіна. Решта, перераховані в схемі, - Собянін, Бєглов, Воробйов, Трутнєв - є керівниками "столиць" або виконують роль представника президента в складному (економічно і політично) регіоні Росії.

Варто зазначити, що процес оновлення політичних еліт в Росії, який загальмувався після формування "Політбюро" зразка 2006-2009 років, активізувався на межі 2013-2015 років. Причина криється у зміні балансу сил (зменшення ролі регіональних еліт), природному старінні частини представників близької орбіти, трансформаціях у світовій економіці і початку процесу глобальної гри РФ щодо збереження за собою статусу супердержави.

Даний процес багато в чому відбувається у ручному режимі, по протекції членів близького кола із обов'язковим "випробувальним терміном" в одному з регіонів або на другорядних ролях у держкорпорації. Однак він має свої особливості. До процесу ухвалення рішень на середньому рівні активно залучаються вихідці з бізнесу. Після 2008 року частка таких у ключових фракціях Держдуми становить від 31% (Справедлива Росія) до 38% (ЕР). Аналогічний відсоток - 31% - в області прямої кооптації на ключові посади у виконавчих структурах влади в РФ. Такі дані в своєму дослідженні "Бізнес як джерело рекрутування еліти Росії" подає працівник НВСЦ РАН Борис Тев. Цей процес свідчить про спроби правлячих еліт забезпечити найбільш ефективне керівництво державою, без зайвої ідеологізації. Тобто умовна група "технократів" вже посилюється, і її роль зростатиме у найближчі кілька років.

Утім, оскільки "технократи" не визначають стратегію розвитку країни, варто звернути увагу на зміни впливу трьох ключових груп. Процеси останніх трьох років свідчать про істотне посилення силовиків. Так, за оцінками "Независимой Газеты", у рейтингу ТОП-100 найбільш впливових політиків Росії відразу четверо представників силової групи посилили свої позиції в 2019 році порівняно з оцінкою за 2018 рік . Це ж видання констатує поточне падіння впливу регіональних еліт. Тільки мер Москви Собянін (якого умовно можна віднести до "регіоналів") входить до першої двадцятки рейтингу. Решта займають місця - 54-е (Кадиров) і нижче. При цьому за рік позиції лідера Чечні істотно погіршилися.

Якщо ж дивитися в загальному, то система відтворення еліт в РФ має явно виражений мережевий характер, коли просування, кар'єрне зростання можливі за протекції одного або декількох вузлів ухвалення рішень при як мінімум згоді суміжних сегментів мережі. Детально механізм описує професор МДІМВ (У) МЗС Росії Олександр Соловйов у своїй статті: "Правляча меншість сучасної Росії: Камо Грядеши" .

Таким чином до 2020 року в Росії відтворена типова для цієї країни система влади, де ключові рішення ухвалюються групою еліт, взаємодію яких забезпечує арбітр, а виконання гарантується жорсткою вертикаллю влади з мінімальною самостійністю низових ланок. Тобто планетарна (або мережева) основа верхньої частини піраміди і вертикальне підпорядкування на нижньому рівні.

Виклики XXI століття

Створена система могла б залишатися незмінною і ефективною за умови збереження стабільного внутрішнього і зовнішнього середовища. Однак розпочата трансформація світової економіки вносить свої корективи. Як мінімум наступні особливості даного процесу є загрозою для існування Росії у її теперішньому вигляді:

• посилення ролі транснаціонального бізнесу "розмиває" межі держав і саме поняття "суверенітету";
• зростаючий вплив технологій створює передумови для переформатування ядра світової системи - у ньому опиняться держави, які мають технологічну, а не територіальну або ресурсну перевагу над іншими;
•  зміни укладу світової економіки вже в осяжній перспективі призведуть до зменшення ролі вуглеводнів як ключової сировини;
• зростаюча інформатизація, мобільність населення розмивають кордони "інформаційного суверенітету" держав і можуть обрушити здавалося б непорушні ідеологічні конструкції внутрішньої політики;
• зміни, що вже відбулися у світовій економіці, зруйнували систему, при якій статус супердержави закріплювався за державами, що забезпечують істотну частку світового ВВП і пропонували іншим своє бачення внутрішньополітичної організації.

Сьогодні Росія в системі світової політики - супердержава, однак, якщо оцінювати економічний потенціал, навіть близько не є такою. Більш того, якщо оцінювати технологічний потенціал РФ, то вона випадає навіть з напівпериферії світової системи, не кажучи вже про ядро. З іншого боку, зростання впливу КНР, Індії, Ірану, Туреччини, криза ідентичності в ЄС є рушійними силами процесів, здатних змінити світову політичну систему.

Зазначені зовнішньополітичні виклики накладаються на процеси у самій Росії. Зокрема, змінюється демографічний портрет населення: "слов'янська складова" стрімко вимирає або емігрує, а на зміну приходять вихідці з національних автономій або мігранти ззовні. Такий процес вимагає переосмислення ідеологеми "російський народ", поступового переходу від національного до політичного підходу при формуванні нації.

І, нарешті, процес кризи старих еліт, який появляється у всьому світі, коли до влади у державі можуть прийти сили, що знаходилися до цього в "маргінальній резервації" або взагалі сформувалися "з нуля" на основі горизонтальних систем координації в суспільстві. Останнє небезпечно для РФ, оскільки система мережевої координації в існуючій моделі можлива тільки у верхніх ешелонах влади. Внизу домінує вертикальний підхід до ухвалення та виконання рішень.

Отже, перед елітами стоїть завдання трансформації як системи управління державою, так і держави в цілому. Коротко послідовність цілей можна сформулювати таким чином:

 1. Стати одним із драйверів перерозподілу балансу сил у світі і трансформації системи міжнародних відносин. Мета - зберегти в майбутньому устрої за Росією статус супердержави, яка грає роль стабілізатора відразу декількох регіонів і має власну сферу домінуючого впливу;

2. Трансформувати правові основи національної економіки, зробивши її привабливою для транснаціонального бізнесу, в першу чергу технологічного, мінімізуючи при цьому вплив ТНК (не російських) на внутрішню політику. Мета - захистити представників своїх еліт, зробивши при цьому їх конкурентоспроможними на зовнішній арені;

3. За рахунок збереження за Росією статусу супердержави, вийти з режиму війни санкцій (або послабити його) і залучити інвестиції, технології, пропонуючи три конкурентні переваги: стабільність умов і захищеність (супердержава не є об'єктом атак), гарантований вихід на інші держави (супердержава має свою периферію) і стабільність бізнесу (супердержава більш стійка від внутрішніх потрясінь);

4. За рахунок пп. 2-3 вийти на режим модернізації країни.

Цією логікою і підпорядковані ініційовані Путіним зміни до Конституції РФ. Держрада з новими функціями - це формалізація в законі "колективного Путіна" або "Політбюро". Страховка у вигляді домінування Конституції над міжнародним правом і можливістю Конституційного Суду оцінювати законопроекти до підпису президента - гарантія незмінності системи і обмеження зовнішньополітичного маневру виконавчої влади. Наділення фінансовим ресурсом губернаторів (вони - члени Держдуми) і виведення з-під впливу регіональних еліт силового блоку - страховка від загроз дезінтеграції країни. І, нарешті, система "демократичних інститутів" у вигляді посиленої Держдуми, але які втратили частину впливу уряду і президента, буде відповідати відразу декільком завданням:

•  комунікації з суспільством - виконання старої функції зворотного зв'язку, вирішення тактичних завдань і перегляду кандидатів на включення до процесу зміни еліт;
• утилізації можливих протестних настроїв - гарантуючи прозорий демократичний процес, змінюваність влади, але при цьому без загрози верхівці піраміди;
• остаточне оформлення опозиції в якості частини системи управління державою, точніше частини системи комунікації із суспільством;
• запобігання прояву тренда на зміну еліт. Позасистемні партії і рухи можуть навіть отримати більшість в Думі, але вони не зможуть змінити системи ухвалення стратегічних рішень і механізмів існування правлячої еліти.

Створюється механізм, при якому за рахунок формалізації Держдуми забезпечується швидке ухвалення стратегічних рішень, їх виконання (оскільки члени Держдуми контролюють ресурси) і контроль (Держдума через своїх членів контролює силовий блок). Тактичні питання, зокрема й забезпечення умов для зростання рівня життя громадян, віддаються на відкуп нижчій ланці - "демократичній резервації". Крім того, система створює привабливу картину для "Великого Заходу", оскільки зв'язка Держдума-Уряд-Президент формується у філософії роботи демократичних інститутів. Створюється такий собі демократичний фасад Росії, який повинен продемонструвати нібито "лібералізацію" політичної системи країни в очах західноєвропейських і американських еліт.

Таким чином, правлячі еліти РФ завершують формування системи влади, при якій буде можливий транзит функцій арбітра без ризику дестабілізації ключових механізмів. Умовно кажучи, "колективний Путін" може створювати нового царя в будь-який потрібний момент. Однак на завершення процесу необхідно не менше 10 років: 5 років на формалізацію системи, заміну рядових виконавців нижчого рівня, ще 5 років - на внутрішні процеси перерозподілу сфер впливу в "Політбюро" і на відпрацювання системи оновлення еліт. У цей час Путін як особистість не тільки прийнятний, але і бажаний в якості арбітра.

У цьому ж десятилітті російська система влади буде найбільш вразливою з боку внутрішніх і зовнішніх викликів. Тому важливо буде оцінити, хто може стати новим президентом, хто може стати наступником Путіна у функції арбітра і центру ухвалювання стратегічних рішень у "Політбюро", вже формату 3.0.

Варіанти зміни влади

Спробуємо виділити ключові варіанти, які варто розглядати у разі можливої зміни влади в Росії у найближчі 10 років.

Варіант 1. "Транзит"

Це сценарій, який сьогодні починають реалізовувати у Російській Федерації. Транзит передбачає збереження реальних механізмів ухвалювання стратегічних рішень у руках Путіна та його оточення. При цьому роль президента на перехідному етапі не така важлива, як може здатися на перший погляд. Формальний керівник держави буде вибиратися виходячи із завдань, котрі стоятимуть перед ним у 2024-2030 роках. Це трансформація російської економіки, оформлення системи нового світопорядку, утилізація запитів на зміну системи всередині російського суспільства.

На даному етапі у РФ сформовано технократичний уряд М. Мішустіна, завдання якого зводиться до акумулювання державних ресурсів, оптимізації роботи бюрократичного урядового апарату, трансформації законодавчої бази, підготовки до "відкриття Росії" для іноземних гравців (послаблення "технологічного пакета" санкцій) і вибудовування антикризової інфраструктури на випадок потенційної хвилі світової фінансової кризи.

Варіант "Транзит" є найбільш бажаним для російських політичних еліт і водночас найнебезпечнішим для держав, що оточують РФ. Реалізація сценарію означає, що Кремль і далі буде проводити політику посилення російського впливу на політичні та економічні процеси у країнах-сусідах. Однак його реалізація залежить від конфігурації сил всередині "Політбюро" і успіхів на зовнішній арені. Тому варіант "Транзиту" можна розділити на два підсценарії.

• Ознаки настання (або настання) світової економічної кризи;
• Росія проводить подальше обговорення нової системи світопорядку, контурів "Великої угоди" з США, ЄС і КНР, але не підписує документів, чекаючи зміни балансу сил після кризи.

• Стабільна економічна ситуація або вихід на стабілізацію після світової кризи;
• Росія узгодила контури нової системи світопорядку, "Великої угоди" зі США, ЄС і КНР. Можливо, уклала перші угоди (як формальні, так і неформальні);
• Можливо, в рамках "Великої угоди", РФ втрачає контроль над частиною периферії.

• Частина приватного бізнесу (ПЕК) і силовиків;
•  Регіональні еліти, які прагнуть повернути вплив.

• Деякі представники приватного бізнесу;
• Частина регіональних еліт;
• Частина політичної групи, оскільки її очікує переформатування, і багато політиків втратять вплив.

• Посилення риторики проти Заходу;
• Човникова дипломатія з метою узгодити інтереси щодо конфліктних точок;
• Спроба виходу на глобальні угоди за допомогою обмеження спалаху протистояння в "гарячих точках" (Сирія, Лівія, Центральна Африка, Україна, Венесуела).

• Пом'якшення риторики на зовнішній арені (в тому числі щодо Заходу);
• Човникова дипломатія і бізнес-інтереси як пріоритет над ескалацією конфліктів;
• Закріплення глобального переросподілу світу за допомогою угоди з ключовими центрами сили;
• Можливо, повернення концепції до "інтеграції інтеграцій" - прагнення зблизити економічно орбіту РФ з ЄС і КНР (зберігаючи цілковитий контроль над своєю периферією).

• Продовження економічних реформ, створення умов для приватного бізнесу;
• Ревізія соціальної сфери; · Зменшення впливу регіонів, подальше знищення регіональних еліт; • Гуманітарні питання (національний міф) лежить поза сферою пріоритетів - тобто залишається сьогоднішнім.

• Продовження економічних реформ, створення умов для приватного бізнесу;
• Спроба виходу на новий концепт ідеології - громадянам необхідно пояснити поточні процеси в логіці відновлення сили імперії;
• Завершення переходу до політичного алгоритму формування нації (етнічний підхід відносять до минулого);
• М'яке обмеження впливу регіонів, створення системи, за якої регіональні еліти не можуть існувати інакше як складова частина федеральних політико-економічних груп.

• Посилення економічного тиску, спроба отримати контроль над ключовими галузями економіки;
• Розпалювання внутрішніх політичних конфліктів, послаблення інститутів держав-сусідів;
• Налагодження контактів і співпраці з частиною національних еліт з метою створити соціальну базу для роботи потужних проросійських політичних рухів;
• При цьому питання політичного характеру (політичне зближення, вектори розвитку) не виносяться у публічну площину.

• Посилення економічного тиску, спроба отримати контроль над ключовими галузями економіки;
• Концепція м'якої сили - гуманітарні, політичні та інші проекти. Обхід гострих кутів за рахунок концепції "інтеграції інтеграцій";
• Спроба не створювати соціальну базу для нових проросійських сил, а схиляти на свій бік частини національних еліт, із їхньою уже існуючою інфраструктурою і ресурсною базою.

Говорити про конкретні прізвища в обох підсценаріях поки, на наш погляд, нерозумно. Як показує досвід Путіна або вибір Медведєва в ролі "місцеблюстителя", на популяризацію наступника і створення необхідного іміджу необхідно 12-18 місяців. За цей час особистість стає впізнаваною, отримує ареол потрібної легенди, але не встигає дискредитувати себе помилками в комунікації.

Варіант 2. "Боярський бунт"

Даний варіант можливий у разі глобальної економічної кризи і великих зовнішньополітичних поразок Росії. Наприклад, втрати частини "периферії", невигідної угоди щодо формування нового світопорядку. Причому обидві події повинні настати паралельно, інакше йде реалізація варіанту 1.

"Боярський бунт" починається як реакція на невдоволення мас, які роздратовані одночасно погіршенням свого економічного становища і зовнішньополітичним фіаско імперії. При цьому самі "бояри" повинні відчувати нестачу ресурсів або бачити стрімке зменшення ресурсної бази в короткостроковій перспективі. Це можливо лише у форматі світової фінансової кризи та неспроможності центру з нею впоратися.

Суть механізму "боярського бунту" полягає у війні кількох правлячих груп за переросподіл політичного й економічного впливу з одночасною заміною частини виконавців. Оцінювати його хід і результати варто із урахуванням сьогоднішнього балансу сил у "Політбюро". Очевидно, що політична поразка послабить політико-ідеологічну групу, а світова криза зробить контроль над фінансовим блоком і ПЕК ключовим для перехоплення влади. У результаті маємо два можливих варіанти:

• Світова фінансова криза, що різко погіршує позиції Росії;
• Вихід одного або декількох ключових гравців з діалогу із нового світопорядку. Велика угода ризикує зірватися;
• Військова поразка Росії (проросійських сил) на одному із зовнішніх майданчиків;
• Ризик втрати контролю над однією або декількома державами, які в РФ вважають своєю периферією.

• Світова фінансова криза, що різко погіршує позиції Росії;
• Військово-політичні поразки РФ, що призводять до посилення санкцій і обмеження ринків збуту;
• Ризик втрати контролю над однією або декількома державами, які в РФ вважають своєю периферією.

• Силовики, позиції яких на тлі поразок будуть стрімко послаблюватися. Для цієї групи опонування бунту капіталу - необхідність для виживання;
• Політичний блок в разі успіху такого сценарію повністю переформатується (як винуватець політичної поразки). Для них зайняти позицію опонентів так само буде запорукою існування.

• Посилення риторики проти Заходу;
•  Човникова дипломатія з метою узгодити інтереси щодо конфліктних точок;
• Посилений тиск на суміжні держави, загроза застосування військової сили;
• Посилення позицій стосовно конфліктних майданчиків (Сирія, Лівія, ЦАР, Венесуела, Арктика) і експансія на інші напрямки (Алжир, Ємен, Прибалтика, М'янма, Кавказ, Центральна Азія, Афганістан).  

• Пом'якшення риторики на зовнішній арені (в тому числі щодо Заходу);
• Човникова дипломатія і бізнес-інтереси як пріоритет над ескалацією конфліктів;
• Спроба укласти швидку угоду про формати співіснування з ключовими гравцями (США, ЄС, КНР)
• Суттєве зменшення зовнішньополітичних амбіцій РФ, вихід відразу з декількох конфліктних майданчиків

• Робота на максимальну концентрацію державних ресурсів;
• Росія продовжує проводити економічні реформи, але меншими темпами;
• Країна "закривається в собі" на період від 2 до 5 років;
• Різке зменшення витрат на соціальну сферу; ·
• Переведення регіонів під де-факто пряме управління з єдиного центру;
• Підтримка гуманітарного міфу про російський мир і велику державу.

• Президент технократ, який прагне до швидких радикальних реформ в країні;
• Відкриття Росії для світового капіталу, прозорі та вигідні умови роботи ТНК;
• Різке зменшення витрат на соціальну сферу; • Спроба делегувати повноваження регіонам у питанні підтримки соціальної стабільності;
• Декларація про перехід до політичного алгоритму формування нації (етнічний підхід відносять до минулого).

• Максимальна дестабілізація суміжних держав без формального прямого втручання Росії;
• Активні інформаційні операції, спрямовані на дестабілізацію політичної ситуації;
• Застосування заходів економічного впливу, закриття ринків, яке буде пов'язуватися з політичними компромісами з боку сусідів;
• Агресивна входження в економіку сусідніх держав за ключовими для РФ напрямками - енергетика, ВПК, ПЕК.

• Відхід від прямого тиску на сусідні держави;
• Спроба зберегти свої позиції за рахунок економічних програм і реалізації концепції м'якої сили: гуманітарні, політичні та інші проекти. Обхід гострих кутів за рахунок концепції "інтеграції інтеграцій";

Варто зазначити, що варіант "Олігархічна революція" не є стабільним. Коли керівництво формується із числа технократів і бізнесменів з ідеями внутрішньої трансформації та модернізації РФ, виникає конфлікт із домінуючими настроями населення про "Росію - супердержаву". Очевидна слабкість нової влади у застосуванні силового ресурсу (силовики в опозиції) створює передумови для наростання невдоволення. У результаті такий період неминуче закінчується або змінами в політиці (задоволення запиту силовиків), або новим "палацовим переворотом" і поверненням до сценарію "перехоплення влади силовиками". Тому олігархічна революція, безсумнівно, буде ймовірним вікном можливостей для сусідів. На жаль, короткостроковим.

Варіант 3. Раптова смерть царя

Раптова смерть Володимира Путіна або його непрацездатність. У разі хвороби факт відсутності президента буде приховуватися "Політбюро" максимально довго. У разі смерті - інформація пройде. Однак за обох сценаріїв почнеться процес перерозподілу сфер впливу між групами в "Політбюро" і просування своїх ставлеників на роль арбітра. Якщо така подія відбудеться ДО оформлення змін у Конституції РФ, то алгоритм дій еліт буде дуже подібним до одного із підваріантів "Боярського бунту". У такому випадку Росія і сусіди отримають або більш агресивну політику РФ на зовнішньому полі відразу, або перехідний етап лібералізації, який триватиме не більше 2-3 років, оскільки механізм подальшого вибудовування владної системи вже визначений.

Короткочасна лібералізація з формуванням уряду бізнес-технократів можлива, у тому числі виходячи зі збереженої ресурсної бази регіональних еліт. Та їхня частина, яка була видавлена трансформацією влади 2017-2019 років, спробує повернути втрачені позиції. Однак, навіть тактичний успіх і розширення "Політбюро" за рахунок нових груп все одно поверне російські еліти до усвідомлення необхідності реалізації старого принципу "цар-бояри-дума".

Варіант 4. Повстання технократів

Суть даного процесу полягає в різкому посиленні позасистемних гравців, зокрема, прошарку середнього класу міст-регіональних центрів (передовсім це Москва, Петербург, Нижній Новгород, Єкатеринбург, Новосибірськ, Хабаровськ, Владивосток), які через масові протести, регіональні вибори і вибори до Держдуми формують впливову і консолідовану політичну групу в публічній політиці, взявши в якості ключових ідеї трансформації та модернізації Росії. У такому випадку є ймовірність зближення їх із групою технократів у "Політбюро", котра за сприяння фінансистів і приватного бізнесу вимагає більшого впливу на процес ухвалення рішень.

Виникає вісь протистояння у правлячих елітах, де з одного боку можуть виявитися силовики, політики-ідеологи, олігархи і частково бізнес (вихідці з олігархії), з іншого - технократи, фінансисти і той же бізнес, серед якого може бути низка представників держкорпорацій. Баланс сил приблизно рівний. Тому перемогу однієї зі сторін визначатиме позиція регіональних еліт. На цьому повертаємося до виборів у суб'єктах Федерації. Якщо позасистемні (вчора позасистемні) сили змогли взяти під контроль владу в ключових регіонах або вийшли на формат взаємодії зі старими регіональними елітами, варіант "повстання технократів" має шанси на успіх. Якщо ні - буде поразка зі скочуванням РФ до варіанту 2.1 - "Боярського бунту" із посиленням силовиків.

Але навіть успішне "повстання технократів" зі зміною верхівки еліт не гарантує відхід Росії від імперської моделі. Міста-мільйонники - далеко не вся РФ, і нова влада буде працювати на посилення внутрішньої легітимності, а також отримання під контроль економічних і силових ресурсів. Таке поки можливо лише в одному варіанті - використанні ідеологічних основ "імперськості", що неминуче призведе до повторного посилення силовиків і виробленню нових підходів до посилення впливу РФ на "свою периферію". В іншому випадку - контрреволюція, яка знову зведеться до варіанту 2.1 - "Боярський бунт" із посиленням силовиків.

Варіант 5. Російський бунт - безглуздий і нещадний

Найменш імовірний варіант - масові народні виступи, які призведуть до демонтажу існуючої системи влади в Росії і формування держави на принципово нових засадах. Проблема реалізації даного сценарію не в зростанні протестних настроїв, а в неоднорідності самої Російської Федерації. Виходячи з різного економічного і соціального укладу в суб'єктах Федерації та різних культурних рамок, формування загальноросійського руху з єдиними для всієї країни сприйняттями контурів "народної революції" - малоймовірне. Подібні масові протести несуть у собі ризики дезінтеграції Росії, що сприймають як загрозу більшість регіональних еліт, представників бізнесу, держкорпорацій і, що найважливіше, зовнішніх гравців, таких як США, ЄС, КНР та інших.

На цьому повертаємося до початкового пункту - зростання протестних настроїв. Він можливий при одночасному різкому погіршенні якості життя росіян, провалах РФ у зовнішній політиці і повній дискредитації старих еліт. Однак, оскільки у такому форматі велика ймовірність дезінтеграції країни, глобальні гравці будуть схильні надати необхідну фінансову та іншу допомогу для збереження керованості процесами. При цьому вони схильні будуть заплющити очі на порушення прав людини і/або силові методи повернення керованості суб'єктами Федерації. Таке вже двічі було у новітній історії РФ: в 1991-1994 і у 1998-2000 роках.

Таким чином, варіант "Російського бунту" малоймовірний, і якщо правлячі еліти допустять низку помилок, що роблять його можливим, зовнішні гравці, регіональні еліти в самій РФ зроблять усе можливе для відтворення існуючої сьогодні системи влади (нехай і з невеликими змінами).