Лаври миротворця. Що обіцяє Києву посередництво Ердогана у переговорах із Москвою

Поки "нормандський формат" та ТКГ у Мінську пробуксовують у питаннях вирішення конфлікту між Україною та Росією, з Півдня прийшли новини, які можуть ознаменувати створення альтернативного переговорного майданчика.

29 листопада, під час поїздки президента Туреччини Реджепа Таїпа Ердогана на саміт Організації економічного співробітництва в Ашхабаді, він, коментуючи повідомлення про скупчення російських військ біля кордонів України, заявив журналістам про готовність виступити у ролі посередника між Києвом та Москвою.

"Туреччина виступає за забезпечення миру з акцентом на становище кримських татар", — заявив турецький лідер, додавши, що такий варіант Анкара вже обговорила з Україною.

Голова української дипломатії Дмитро Кулеба, у свою чергу, того ж дня під час брифінгу підтвердив слова Ердогана про контакти між країнами з цього питання.

Український міністр зазначив, що Київ не цурається "Нормандії", але також "із задоволенням" відгукується на пропозиції інших партнерів допомогти розібратися з цією проблемою. Головне — щоб жодних рішень не ухвалювали без України, недвозначно підкреслив Кулеба.

Зовнішньополітична соломинка

Зауваження міністра — важливе, оскільки говорить про те, що в Києві не мають ілюзій щодо цілей і причин, які спонукали Ердогана розширити рамки поточної політичної, економічної та військово-політичної співпраці між Україною та Туреччиною.

Справа в тому, що президент Туреччини, який на муніципальних виборах у 2019 р. вже зіткнувся з тенденцією до зниження популярності та впливу, сьогодні опинився перед ще більшою політичною кризою.

В її основі економіка. Сьогодні вона переживає не найкращі часи. Турецька ліра демонструє рекордне за 20 років падіння (на 45%), що, природно, спричиняє масу різнорівневих проблем в інших сферах та галузях, включаючи різке зростання безробіття.

Як наслідок, на вулицях турецьких міст дедалі багатолюдніше — і протестні настрої продовжують зростати.

Відповідно, і рейтинги правлячої партії "Партії справедливості та розвитку" та особисто Ердогана опинилися хоч і в пологому, але затяжному піку. Рівень схвалення президента Туреччини, згідно з останнім опитуванням центру Metropoll, знизився до 39,3% при 54,5% респондентів, які не схвалюють його дії.

І, зазначимо, ці дані оприлюднили до рекордного зниження ліри. Отже, рейтинг Ердогана, очевидно, просів ще більше. Погана новина для такого амбітного лідера, особливо якщо врахувати, що до наступних президентських виборів залишився рік.

Йому потрібно терміново щось робити. Потрібні швидкі та гучні перемоги. Однак у стислий термін і, що дуже важливо, з довготривалим ефектом підвищення курсу ліри, приміром, уряд Ердогана забезпечити не зможе.

У ситуаціях, аналогічних до цієї, лідери (неважливо: автократичні, демократичні з імперським бекграундом) часто залучають класичну, перевірену схему — накачати рейтинг зовнішньополітичним тріумфом або його видимістю за допомогою або маленької переможної війни, або грою у миротворчість.

Тюркський світ

Для Ердогана посередництво між Україною та Росією якраз і є шансом зіграти у миротворця. Причому який не вимагає, принаймні поки що, особливих витрат.

І ініціатива матиме ефект незалежно від того, чи буде створено новий переговорний формат. З тієї причини, що Анкарі та особисто Ердогану Крим цікавий у рамках комбінації неоосманської політики та пантюркізму — двох стовпів зовнішньополітичних ігор нинішнього турецького керівництва.

Саме ці концепції є основою для розширення впливу нинішньої турецької влади на країни і території, що колись входили до складу Блискучої Порти, або тісно пов'язані з нею. Тому Анкара працює відразу за декількома напрямками: в Африці, на Близькому Сході та Кавказі, а також у Центральній Азії.

Під прапором пантюркизму Туреччина просуває такі геополітичні формати, як бізнес-форум тюркомовних країн, що пройшов 10 листопада у Стамбулі за участю делегацій з Киргизстану, Казахстану, Узбекистану, Азербайджану, Туреччини та Угорщини.

Делегації з Києва не було, хоча Україні — країні з корінним тюркомовним населенням, загалом, була б вигідна участь в ініціативах, що розширюють політичну та економічну співпрацю в регіоні.

Підводні камені

Втім, турецько-українське партнерство справді переживає бум. Насамперед у військово-технічній сфері.

Про це добре, навіть надто добре, відомо Москві. У зв'язку з чим ініціативу Ердогана щодо надання посередницьких послуг слід розглянути з різних боків.

Наприклад, чи погодиться Москва допомогти Анкарі з поліпшенням іміджу президента через миротворчість? І що важливіше, які умови вона може висунути Туреччині? Чи не вимагатиме Кремль, наприклад, від Туреччини відмовитися від постачання в Україну безпілотників Bayraktar, які добре зарекомендували себе як термінатор російської військової техніки в Лівії та Нагірному Карабаху?

Потрібно бути готовими до того, що такі умови можуть бути озвучені, оскільки в сьогоднішньому світі мірилом союзництва — особливо новоствореного — є вигода, а не принципи.

Отже, інтерес Росії до запропонованого Ердоганом формату з точки зору ситуативних союзів чи поглибленого співробітництва буде мінімальним. Навіщо Москві вплутуватися в цю політичну авантюру, якщо арбітр схильний і вміє швидко змінювати галс, до того ж тісно співпрацює із суперником Росії?

Також треба задуматися над тим, чи такий формат не розмиває існуючі переговорні процеси за участю Європи та США.

З одного боку, "Нормандія" перебуває у комі. Чи вийде — стане зрозумілішим після президентських виборів у Франції.

Водночас кожна зі сторін, які так чи інакше підтримують Україну, веде свою гру: США, Німеччина, Франція, ЄС. Чи погодяться ці гравці на те, щоб Ердоган запустив новий переговорний формат з огляду на те, що європейці вважають регіон своєю зоною відповідальності?

Вашингтон, швидше за все, заперечуватиме, оскільки такий формат залучить до українського питання досить потужного актора з чималими амбіціями та досвідом у сплутуванні кремлівських карт.

До того ж, формат у перспективі може відкрити лазівку для групи "умиротворців Росії" у Білому домі на чолі з радником із нацбезпеки Джейком Салліваном, щоб згорнути або суттєво скоротити свою залученість до українського питання.

Такі варіанти, судячи з статті позаштатного радника Саллівана Самюеля Чарапа у Politico, якщо не розглядаються, то принаймні перевіряються у мас-медіа на життєздатність.

Але повернемось до Туреччини. Її відносини із Росією не назвати простими. Це дві найсильніші у Чорноморському регіоні у військовому відношенні держави. У них накопичилося багато конфліктних точок — у Лівії, Сирії, на Південному Кавказі, а також у Центральній Азії.

Це точно вплине на потенційний переговорний формат. І невідомо, чи обернеться воно подальшим загостренням відносин — чи спробою налагодити їх за рахунок України.

У будь-якому випадку це буде чудовий піар для Ердогана. Нехай такий формат і корисний Києву в контексті диверсифікації переговорних процесів та збереження актуальності теми війни та Криму на міжнародному порядку денному, він напевне малоефективний. Втім, із тих самих причин він вигідний і Росії.