Перший союзник. Чим Канада цінна для України, і навпаки

На тлі майже чвертьвіковий історії канадсько-українських відносин після набуття (або, з точки зору частини політичної еміграції, відновлення) нашою країною державного суверенітету у 1991 р. політика двох останніх урядів Канади - консервативного кабінету Стівена Харпера і нинішнього, ліберального кабінету Джастіна Трюдо, - придбала чіткий і системний проукраїнський відтінок. З чим це пов'язано?

Канадський націоналізм. Крім жартів

Зрозуміло, новий етап був ініційований Революцією гідності і збройною агресією Росії проти України. Це якісне оновлення відбувається відразу на двох рівнях. По-перше, на громадському (і іміджевому), адже оскільки, на відміну від подій 1990-1991 і 2004-2005 рр., революція носила відвертий буржуазно-націоналістичний відтінок, можна говорити про завершення процесу формування сучасної української нації, яка відчуває себе єдиним цілим з усього світу. Раніше в цьому контексті завжди існували фігури умовчання - приміром, Україна успадкувала від УРСР значну частину еліти, явищ та інститутів, які перетворилися в архаїку вже до середини 1990-х.

Наслідки ж Помаранчевої революції виявилися вкрай суперечливими - важко позбутися думки, що вона стала театральною декорацією для палацового перевороту. Крім того, події Евромайдана проходили міцної прив'язки до західного цивілізаційного і політико-економічним вибором, а відповідно, і остаточного розриву з авторитарною, корумпованої Росією, погрузившейся в вагітний тероризмом мракобісся.

У Канаді ж за довгий період прем'єрства Стівена Харпера (2003-2015 рр.) почала затверджуватися ідея про розвиток нової ролі країни у світовій політиці, яка грунтується на безсумнівних досягненнях північного сусіда США в економічній і соціальній політиці, сфері захисту прав людини, успішного (на відміну від західноєвропейських країн) розвитку мультикультуралізму.

Харпера навіть звинувачували в тому, що він сприяє якомусь "канадському націоналізму", та й він сам говорив щось подібне. Тут, мабуть, має місце поєднання двох факторів. Це спроби відмови Білого дому Обами від політики агресивного домінування у світі - з одного боку. А з іншого - успішне подолання глобальної фінансової кризи (Канада взагалі досить м'яко пройшла його) і швидке зростання рівня життя протягом останніх тридцяти років. Як можна побачити з прикладу сусідньої Польщі, довгострокове добробут - причому незалежно від його причин - поступово починає змінювати і подання політичної еліти про місце своєї країни в світі.

Гроші і космос

Якщо згадати, що за два роки з моменту падіння режиму Віктора Януковича Стівен Гарпер відвідав Україну чотири рази, а знаходиться в своєму кріслі менше півтора років Джастін Трюдо вже встиг побувати в нашій країні з великим державним візитом, у той час як Обама не знайшов потрібним приїхати в Київ на протязі всього свого восьмирічного правління, то можна зробити висновок: стратегічне партнерство між Україною і Канадою має реальний зміст.

Неважко помітити, що якщо угода про політичну асоціацію між Україною і ЄС все ще знаходиться на повторної ратифікації у верхній палаті нідерландського парламенту, то нехай і набагато більш скромне угоду про вільну торгівлю товарами між Україною і Канадою вже почала діяти.

Угода передбачає комплексний підхід до питання торгівлі між країнами. Документ надає безмитний доступ до 98% канадського ринку. Для сільськогосподарської продукції забезпечуються нульові тарифні ставки, за винятком 108 тарифних позицій, дозволених для безмитного експорту в рамках глобальних тарифних квот Канади. Вони включають в тому числі птицю (заморожене м'ясо, жир), молочні продукти (молоко, вершки, йогурт, масло), яйця і яєчні продукти, сири і цукор. Для промислових товарів винятком є автомобілі, для яких встановлюється семирічний перехідний період, в рамках якого будуть знижені мита до 0%.

Для Канади ситуація відрізняється: після вступу угоди в силу мито буде скасовано тільки для 72% канадських товарів. Для решти 27% мито буде поступово зменшуватися відповідно до положення про перехідні періоди - три, п'ять і сім років.

З одного боку, товарообіг між нашими країнами в минулому році склав всього $246 млн, а це самий скромний показник у розрізі української торгівлі з країнами "Великої сімки", що почасти пояснюється географією (хоча в нинішньому світі розвиненою логістики це пояснення скоро втратить свою актуальність). З іншого - з початку року, можливо, в зв'язку з загальним економічним пожвавленням, по цій лінії спостерігається зростання, так і важливий сам факт укладення такої угоди з розвиненою економікою. Адже в українській історії це перший такий договір (якщо не вважати рамкової угоди з країнами Європейської зони вільної торгівлі, EFTA, колись конкурента ЄС, куди входять Ісландія, Норвегія, Швейцарія і Ліхтенштейн, підписаного у 2011 р.).

Якщо поглянути на мозаїку подібних угод Канади, то, по-перше, проекти системних договорів, такі як тихоокеанська ЗВТ і СЕФТА (ЄС-Канада) забуксували і перспектива їх туманна. У випадку з канадсько-європейським договором боку, тривалі торг і напоровшиеся на несподіване й неприємне "валлонське вето" (в підсумку воно було знято, але пізно), після чого українка Христя Фріланд і пересіла з крісла міністра торгівлі в крісло міністра закордонних справ, чекають підсумків виборчих баталій у найбільших країнах ЄС.

Так, згідно з повідомленням CBC від 14 березня, компанія Maritime Launch Services, яка базується в Канаді і є спільним підприємством трьох американських фірм, побудує космодром у провінції Нова Шотландія (Канада). З нього будуть здійснюватися запуски українських ракет-носіїв "Циклон-4М".

В Києві теж чекають: певною мірою це можливість проникнути на європейський ринок надовго і офіційно, так сказати, з "чорного ходу". Але поки питання зависло, важливо розуміти, хто стане біля керма у Франції та Німеччині. Та й саме ключове північноамериканська угода - НАФТА - знаходиться під загрозою (хоча, можливо, все ж більше риторичної).

По-друге, є сенс перерахувати інших партнерів Канади в сфері вільної торгівлі. Серед країн першого світу це США (з якими існує і окрему двосторонню угоду), Ізраїль і Південна Корея, і все та ж EFTA. З числа країн, крім України, це Чилі, Перу, Колумбія, Коста-Ріка та Панама. Це означає, що північна сусідка США є досить-таки протекціоністським державою і Києву було зроблено чималий аванс.

Крім того, ще з 1995 р. між Канадою та Україною діє угода про сприяння і захист інвестицій, але таких договорів досить багато. Звичайно, прямі інвестиції з Канади складають сьогодні менше $100 млн, так що попереду дуже довга дорога, але, здається, по ній нарешті відкрито рух. Динамічний інвестиційний обмін, як правило, виникає в силу спекулятивного набігу (так званий carry-trade, щось подібне Україна вже переживала в 2005-2008 рр..), або появи спільних інфраструктурних проектів. Друге, як водиться, краще, оскільки значно ґрунтовніше.

За їх даними, будівництво обійдеться в 148 млн канадських доларів. Всього ж на будівництво, запуск першої ракети і розвиток проекту буде потрібно 304 млн канадських доларів.

Будівництво космодрому планують почати в 2018 р., а перший комерційний запуск повинен відбутися в 2020-м. Очікується, що до 2022 р. з космодрому будуть запускати вісім ракет щорічно. При цьому оператор проекту не потребуватиме дотацій від держави. А постачальники ракет-носіїв - КБ "Південне" і "Південмаш" (обидва - Дніпро) працюють вже 62 роки створили понад 400 ракет. "Ми отримали, ймовірно, найбільш на-дежную ракету, яка існує на сьогоднішній день", - вважає президент Maritime Launch Services Стів Матьє. Майданчик була обрана з 14 варіантів в Північній Америці.
Хвіртка в НАТО

Там, де з'являється співробітництво в ракетній галузі, хоча на дворі і не похмурі 70-80-ті роки минулого століття, так що ці галузі не переплетені настільки тісно, неминуча і військово-промислова кооперація, а також військово-політичне співробітництво. Адже мова йде про передачу технологій, нехай, на перший погляд, досить відомих, не нових і нешкідливих. Але в даному випадку ці сценарії все-таки розвиваються паралельно.

Натрапивши на специфічну політику Білого дому в 2014-2016 роках, розраховану на "збереження особи" Путіна і партнерство з його неадекватним режимом в Сирії (на жаль, відступ від власних "червоних ліній" згодом зобов'язує робити дивні вчинки), західні друзі України вирішили піти кружним шляхом. Після саміту НАТО у Варшаві робилися ставки, з якою з країн альянсу Україна підпише всеосяжна угода про оборонне співробітництво, враховуючи, що вся інфраструктура такого партнерства (щоб уникнути прямих правових зобов'язань, слова "союзництво" західні країни намагаються, зрозуміло, уникати). Цією країною стала Канада.

3 квітня в Оттаві міністр оборони Степан Полторак та його канадський колега Харджит Сейджан підписали домовленість про співпрацю у сфері оборони, яка дозволить закріпити військове партнерство між двома країнами і створити законодавче поле для більш щільного співробітництва між збройними силами. Саме по собі співпрацю, зрозуміло, ведеться досить давно - в Україні з 2015 р. присутній місія канадських військових інструкторів. Однак системний договір не тільки є знаковим, але і вперше легалізує поставки нашій країні сучасного летального зброї. Швидше за все, це просто збіг, але все-таки тільки після відходу з Білого дому лауреата Нобелівської премії миру - при тому, що саме моложавий Джастін Трюдо, можливо, на пару з утримавшись при владі Марком Рютте у Нідерландах нині уособлюють міжнародний лібералізм - це угода отримало путівку в життя. Хоча обговорювали цей документ як мінімум з минулого літа, та щось завадило Трюдо підписати під час візиту в Київ. Не Вашингтон чи? Однак часи змінилися.

За словами Степана Полторака, "підписання угоди є важливим для військового співробітництва та сприятиме налагодженню практичних контактів з представниками військової промисловості Канади. Це дозволить поліпшити забезпечення ЗС України сучасною військовою технікою і озброєнням".

Думається, цільовою аудиторією цієї заяви є не тільки алчущая іноземної зброї політизована частина українського суспільства, але в першу чергу Росія, чиї пропагандисти довго висміювали обережність Барака Обами. Але, як виявилося, в Росії, яку і Канада Харпера, і Канада Трюдо піддали помітно більш жорстким санкціям, ніж ЄС і США, забули про те, з ким вони безпосередньо межують в Арктиці.
За словами посла України в Канаді Андрія Шевченка, домовленість визначає п'ять пріоритетних напрямків співпраці: це оборонні дослідження, розробка і виробництво, матеріальне забезпечення, логістика, оборонна політика та військова освіта. На його думку, це логічна відповідь на агресію Росії в Україні.
Підписання договору відбулося в рамках більш широких переговорів між оборонними відомствами двох країн. Так, за інформацією українських дипломатів, військові обговорюють кілька конкретних нових шляхів співробітництва, зокрема, спільний аналіз українського досвіду гібридної війни і відновлення регулярних політично-військових консультацій.

З урахуванням вищесказаного не варто випускати з уваги ще один важливий фактор настільки інтенсивного канадсько-українського зближення. Це - Великобританія. Політична зв'язність обох країн, у яких формально один і той же глава держави (британський монарх), нерідко компенсує Канаді тотальну економічну взаємозалежність із Сполученими Штатами (більше 70% товарообігу). На рівні еліт ця зв'язність демонструється, наприклад, тим, що та ж Христя Фріланд, зробила журналістську кар'єру, отримала магістерський диплом по славістики в Оксфорді. Як минулий, так і чинний британський кабінет проводить по відношенню до російського міжнародного тероризму помітно більш впевнену лінію, ніж ряд інших західних союзників. Тому питання про інтеграцію України в домінуючий на планеті західний конгломерат "руками Канади" міг обговорюватися і в тих офісах, існування яких так люблять обговорювати конспірологи. Але в такому випадку саме це стратегічне партнерство точно приречена на успіх. На що всерйоз вказують, що склалися на сьогоднішній день об'єктивні та історичні умови.

Українська Канада

Вважається, що перші українці прибули до Канади ще під час війни 1812 р. у складі швейцарських загонів, які англійські колоніальні влади наймали для захисту північноамериканських володінь від американців, які намагалися розширити свою територію. Для США ця війна закінчилася в 1814 р. висадкою британських військ і спаленням Вашингтона.

Офіційне заселення українцями Канади почалося в 1891 р., коли вже незалежна до того часу домініон переселилися піонери Іван Пилипів і Василь Єленяк з села Небилів нині Рожнятинського району Івано-Франківської області, почали освоювати провінції Альберта.
Колонізація українцями Північної Америки здійснювалася як цілком раціональний, можна сказати, науково розрахований проект: перші 170 тис. наших співвітчизників з Галичини, Буковини, Закарпаття та Лемківщини переїхали в Канаду за призовом агронома Йосипа Олеськива освоювати цілину. Так у цій країні з'явилася українська етнічна група, регіональний варіант української мови та історико-політичне спорідненість.

Головною мотивацією першої хвилі еміграції стала безкоштовна роздача земельних ділянок в лісостеповій зоні і закріплення приватної власності на землю по закінченні трьох років. Нові хвилі вже прагнули не в прерію, а у великі міста. І були по-справжньому політизовані українською революцією 1917-1921 рр. і двома світовими війнами.

З середини ХХ ст. українська діаспора починає надавати все більш помітний вплив на канадську і українську внутрішню політику (незважаючи на антирадянський характер еміграції, вважається, що вона стояла біля витоків "канадського соціалізму", яким в країні пишаються), а також на планування та реалізацію стратегії стримування Заходом радянського блоку в холодній війні.

Українська нація в Канаді не просто пре-вратилась на головний біль КДБ. Незважаючи на те, що сьогодні концентрація українців в густозаселених східних регіонах країни вище, ніж у західних, саме на колишньому "дикому" Заході українці перетворилися на політичну третю силу, об'єднуючи вихідців зі Східної Європи. Тричі обирався мером Едмонтона Вільям Гавриляк, а Вінніпега — Степан Жуба, уряду Альберти і Саскачевану очолювали Едвард Стельмах і Рой Романів, нарешті, в 1990-1995 рр. вищу представницьку посаду в Канаді, пост генерал-губернатора, займав нащадок буковинських емігрантів Рамон Джон Гнатишин.