Розминка перед Вашингтоном. Як Зеленський у Берліні став американофилом
Перше офіційне турне президента Зеленського по Західній Європі (в першу чергу в столиці нормандського формату і мінського процесу - Париж і Берлін) якщо і не викликало відчуття повного дежавю таких же орієнтаційних поїздок всіх попередніх українських президентів, то виявилося досить традиційним.
Французьке щастя
Для початку треба розуміти, чого хочуть від нас (та й від усіх інших) західні європейці. І що може в принципі отримати від них Україна, а що дати взамін.
Озираючись назад, можна помітити, що у випадку президент Франції Франсуа Олланд зробив для України більше, ніж президент Еммануель Макрон (хоча тут можна зробити скидку на "проходження" умовно гострої фази конфлікту при попереднику). Олланд впевнено підтримував політику санкцій, заморозив операцію з вертолетоносцам "Містраль", довів до логічного завершення політику підтримки асоціації України з ЄС, незважаючи на шалений опір місцевих лобістів, тісно пов'язаних з Росією.
У разі Макрона Україні трохи пощастило з тим, що Росія сприйняла відкинули саму його кандидатуру і впевнено наслідила в кампанії протидії його переїзду в Єлисейський палац. Разом з тим Макрон продовжує намагатися знайти якісь підходи до Путіна, ймовірно, не дуже розуміючи, що з кожним разом все більше його ображає (то запрошенням до королівський палац, читанням листів Достоєвського в Петербурзі, то торішнім запрошенням до Нормандії, де низькорослий російський правитель був змушений пройти "коридор ганьби", формально колишній почесною вартою). Тепер ось французькі компанії вимагають компенсацій за зіпсовану нафту, залившую їх переробні комбінати в Німеччині. Так що дружити з Росією все складніше. А з Україною?
Під час візиту до Франції президент, як водиться, зустрівся з флагманами місцевого бізнесу, пообіцяв захистити їх інвестиції, закликав створювати робочі місця і проводити локалізацію.
Хочеться вірити, що розмова йшла зі знанням справи, оскільки французькі економічні інтереси в Україні стають все ширше. Це експансія сучасних торговельних мереж та сільське господарство (правда, Зеленський оголосив, що концентруватися тільки на ньому не варто), це енергетика (роль французів як у межах об'єкта "Укриття", так і в розвитку нової галузі альтернативної енергетики вельми помітна) і масштабний вертолітний контракт МВС. Відвідав президент і гордість Макрона - величезний бізнес-парк в сфері IT Station F, що відповідає його власної внутрішньополітичної порядку денному. З практичного паралельно можна відзначити хіба те, що український міністр внутрішніх справ обговорив з главою французького мінфіну перспективи спільного виробництва патрульних катерів.
З одного боку, візит Зеленського в Париж, звичайно, швидше ознайомчий, але з іншого - про якісь виграші, які можна "помацати", говорити не доводиться. При тому що ще рік тому обговорення можливостей збірки в Україні французьких автомобілів проходило на повному серйозі. Але, очевидно, що діловий Париж вичікує, як саме Україна впорається з ризиками, пов'язаними з відсутністю у цьому році фінансування з боку МВФ (а таким чином, і будь-якого іншого пов'язаного фінансування - умови, скажімо, ЄС все ті ж). І це - як мінімум.
На політичному фронті були вимовлені всі ритуальні фрази, які звучать з часів підписання Мінських угод. Про небажання європейських партнерів бачити Україну пороховою бочкою і так все відомо. Звичайно, Парижу хочеться відновити зустрічі у нормандському форматі, адже це частина його зовнішньополітичного рейтингу. Крім того, це шанс "легально" побачитися з Путіним, обговорити сторонні, але нагальні питання. Про нафту, про який став токсичним з-за позиції Трампа газопровід "Північний потік-2", про французького громадянина з Baring Vostok, перебуває у в'язниці. Не все ж на G20 або в ООН бачитися. Так що м'яке схиляння до якоїсь формі перезапуску переговорів, звичайно, мало місце, але будь-які поступки чреваті для Зеленського не менше, ніж для його попередника Порошенко.
Ми вже мали можливість переконатися, що якогось суперплана для рестарту мінського процесу не існує, хіба що Кучма запропонував зняти блокаду ОРДЛО в обмін на повернення захоплених українських підприємств (або, м'якше, їх повернення в українське правове поле). Так що благі побажання французького лідера, схоже, пішли тим же шляхом, яким ідуть всі не підкріплені реальними діями благі побажання європейців ось вже багато років - світ на Донбасі точно не залежить від України.
Німецька втому
Проте головну роль в процесі співіснування України з Росією і Росії з Європою сьогодні все-таки грає Німеччина, куди і вирушив з Франції президент Зеленський. З примітного можна згадати хіба що незвичну для німців різкість у формулюваннях українського лідера - мовляв, погляди у нас на "Північний потік-2" протилежні. Це варто зарахувати в певний позитив. Причому з двох причин.
Перша - необхідно, щоб Берлін постійно чув цей чіткий сигнал і не міг посилатися на глухоту в даному питанні.
Друга - це показує, що, незважаючи на низку непорозумінь у відносинах з Вашингтоном, Київ і при Зеленском має намір дотримуватися американської лінії. І, може бути, навіть більш жорстко, ніж раніше. Триває атака США на СП-2 в наших безпосередніх інтересах, а команда, яка сьогодні займається Україною - Вільям Тейлор, Курт Волкер і Джон Болтон (у Пентагону знову немає начальства), мабуть, найбільш оптимальна з можливих при Трампа.
Однак слід зрозуміти - втомлена Ангела Меркель йде, але все ніяк не може піти: після важких для ХДС виборів у Європарламент канцлер почала сумніватися у своїй сменщице. Очевидно, що незабаром суспільство і частина політичних партій почнуть вимагати перевиборів. А українська чи російська - проблема вперто не вирішується.
Тому, загалом, логічно, що в Німеччині Зеленський окремо зустрівся з представниками ХДС та "Зелених". Ці політичні сили, незважаючи на те, що "Зелені" хотіли б повністю позбутися від шкідливих типів енергетики, і найдешевший шлях до цього - газовий, продовжують щиро і впевнено підтримувати нашу країну.
Поки рано говорити про те, чи призведе цей візит до якихось практичних наслідків як у діловому, так і в політичному плані. Мова знову йшла про реконструкцію Донбасу (яка, зокрема, і на німецькі гроші, на контрольованій Україною території обох областей і без того проводиться досить успішно) та інвестиційному форумі з цією метою. Що ж, на форум не з'їздити гріх. Ось тільки в будь-якому випадку до формування хоч якого-небудь уряду в Україні, оскільки саме в руках кабінету зосереджені всі господарські функції, всі подібні обговорення є не більш ніж струсом повітря. Втім, у Берліні з цікавістю подивилися на нового українського президента. Зрештою, Меркель чи, або її партійними наступникам якийсь час доведеться з ним працювати. Ймовірно, знову на якийсь період буде заповнена бурхливою діяльністю призабута посаду спеціального представника німецького по Україні.
Але суттєво, швидше, те, що німці не могли не почути в риториці Зеленського американофильских ноток. При цьому така ситуація є досить звичною для більшої частини країн Нової Європи, до яких Україна вже п'ятий рік як належить. Відрізняє Київ у цьому сенсі лише відсутність повноцінного членства в Союзі і стан збройного конфлікту з Росією. І якщо перша характеристика цілком залежна від німців, так само як і від французів - навряд чи реально говорити про їх вплив на припинення війни.
Путін, наприклад, в ході своєї прямої лінії назвав заяви Зеленського на тему Донбасу "вже не смішними". Точно так само пропагандистська машина на окупованих територіях нещодавно отримала нові темники - "Зеленський нічим не відрізняється від Порошенка". Та і з самого початку відносини "не склалися", попри сподівання чималої частини виборців нинішнього президента і частини російського владного істеблішменту. Пред'явлення звинувачень першим підозрюваним у Нідерландах теж не додало Москві бажання змінити атмосферу тупикових мінських переговорів, на яких вона вже який рік робить вигляд, що не розуміє - втілення домовленостей починається з визволення всіх полонених і виведення російських військ. Навряд чи всього цього, а саме відмороженого поведінки путінського режиму - не розуміють в Парижі та Берліні, але і спроби нав'язати Україні часткову капітуляцію не сприймаються як українським суспільством, так і (що більш важливо) в Північній Америці.
Насправді не звучить і ніяких інших пропозицій, крім тих, які вже давно вкрилися пилом на столах мінських переговорів - старий план впихнути ОРДЛО в Україну на конфедеративних правах з можливістю визначати зовнішню політику країни ніхто не відміняв. Захід не справляє на Росію достатнього тиску, а українська влада традиційно не проявляють достатньої жорсткості для того, щоб стимулювати Москви змістовно змінити лінію поведінки. Тому ніякі нові мінські переговори щодо існуючих документів, так і яких-небудь нових, не зрушать процес ні на міліметр - хіба що до визнання Росією суверенітету" ДНР і ЛНР. Адже на тій же прямій лінії Путін заявив, що санкції проти РФ вводять, тому що бояться її сили, і в рамках логіки Кремля це так і є.
Звідси і політична безплідність вояжів українських лідерів по Європі, незалежно від їх прізвища. Воєнні дії на території України так чи інакше можуть завершитися тільки в Москві. Небажання європейців воювати, навіть виходячи з інстинкту самозбереження, недвозначно визначає їх роль в конструкції конфлікту - фінансова допомога одній, або іншій, або обом сторонам. А питання безпеки і оборони України, а також миру і війни, з зовнішньої точки зору вирішуються у Вашингтоні (і в якійсь зростаючій мірі - в Оттаві та Лондоні). Куди президента Зеленського вже начебто запросив президент Трамп.
