Особливе партнерство. Що дасть Україні статус союзника США поза НАТО
Внесення в Конгрес законопроекту, що передбачає надання Україні статусу основного союзника поза межами НАТО (MNNA), викликало резонанс у нашій країні, ймовірно, в силу такого зовнішньополітичного ландшафту, який став характеризуватися спробами Росії пробити ізоляцію і слабшанням українських зовнішніх контурів. Варто згадати, що в 2014 р. тодішній президент Порошенко вже звертався до тодішнього президента США Бараку Обамі з проханням поширити на Україну цей статус, але Білий дім відмовив.
Зміст союзництва
У 2014 р. в Конгрес теж вносили законопроект, згідно з яким цей статус міг бути надано також Грузії, Молдові та Україні (так що це вже криза жанру). Обама не хотів дратувати Росію (так і брудні гроші російського криміналітету підкорювали американські простори), а також перебував у полоні різного роду лівих зовнішньополітичних ілюзій з розряду непротивлення злу насильством.
У 2017 р., при новому президентові Трампа, вже український парламент відправив США відповідне звернення, однак і вона, треба думати, залишилося без відповіді. Так що реєстрацію законопроекту можна вважати певною еволюцією в цьому напрямку. Хоча насправді статус основного союзника поза межами НАТО бессистемен і туманний. Сьогодні їм можуть похвалитися 18 країн, причому президент Трамп запропонував включити в цей перелік і Бразилію. Боляче вже сподобалась йому відвертість нинішнього лідера Бразилії Жаїра Болсонару, а також, мабуть, плани закупок і рішучість у протистоянні злу міграції та комунізму.
І потім фактично тільки Бразилія і Колумбія можуть провести гуманітарне вторгнення до Венесуели. До речі, як не дивно, Колумбія, трансформація якої була запущена в свій час титанічними зусиллями ФБР і інших американських спецслужб, статусу MNNA не має.
У Латинській Америці цим статусом за рішенням Білла Клінтона двадцятирічної давності користується чомусь тільки Аргентина, країна, як відомо, надзвичайно войовнича. Але якщо серйозно, то статус союзника поза межами НАТО передбачає перетин двох важливих ліній процесу прийняття рішень: країна важлива для США в першу чергу економічно і ідеологічно, проте в Північноатлантичному альянсі з якихось причин не складається.
Так, практично всі члени альянсу поза НАТО досить віддалені від Євроатлантики, при цьому Туніс знаходиться в Африці (чи не тому його полюбив Обама, що він не перетворився в Лівії?). Очевидно, що з більшими підставами міг би претендувати на членство в НАТО Ізраїль, підноситься бастіон європейської цивілізації на Близькому Сході. Але колективна безпека ізраїльтянам не по душі, а їх відносини з великим заокеанським братом набагато тісніше, ніж у інших конфедерацій. Так що якоїсь особливої системи у присвоєнні MNNA немає.
Крім згаданих, з часів Рейгана і Буша цим статусом володіють Австралія, Єгипет, Японія та Південна Корея. В трьох останніх випадках все прозоро: в Японії і Південній Кореї розміщуються американські військові бази, Єгипет, принаймні до Обами, був надійним і системним партнером у боротьбі проти ісламістів. Білл Клінтон згадав про Нової Зеландії, яка без пакета з Австралією може бути проковтну могутнім супротивником (за іронією долі, коли Клінтон наділяв новозеландців цим статусом, такий противник ще не видно, а сьогодні це очевидним чином Китай).
Буш-молодший, воюючи по всьому світу з тероризмом і за високі нафтові ціни, створив цілий загін союзників і Бахрейн (там знаходиться ключова авіабаза ВПС США), і гостинні Філіппіни з Таїландом (в будь-якому випадку відновний потенціал курортного сектору цих країн важко переоцінити). Той же Буш-молодший ввів у коло союзників Пакистан, який заступник держсекретаря Річард Армитедж обіцяв вбомбить в кам'яний вік. Це частково визнаний Тайвань (Китайська Республіка), Кувейт (ще одна база) і чомусь Марокко. При Обамі в цю групу також потрапив Афганістан — цікаво, хто весь час збиває з істинного шляху американських президентів, переконуючи їх, що вони можуть то перемогти в Афганістані, то вийти звідти без втрати обличчя? Адже це поки що нікому не вдавалося.
Сам же статус основного союзника поза межами НАТО, загалом, зручний, має як сильні, так і слабкі сторони.
Справа в тому, що MNNA виник у 1989 р. завдяки розділу 2350a, доданого американським сенатором Самюелем Нанном (також співавтором програми Нанна–Лугара з утилізації боєприпасів) до 10 розділу Кодексу США. Наявність статусу не визначається участю відповідних країн в тих чи інших військових блоках: союзники в даному статусі взагалі затверджуються розпорядженням міністра оборони США (за наявності згоди держсекретаря). Так що якщо в адміністрації Трампа зацікавлені в цьому, то це питання для України можна вирішити клацанням пальця. Правда, з тих пір процедура дещо змінилася, можливо, заради цього і знадобився законопроект.
Спочатку статус MNNA мали Австралія, Єгипет, Ізраїль, Південна Корея і Японія. Але в 1996 р., у часи клінтонівського бюджетного профіциту і незаперечною гегемонії США, основні союзники Америки поза НАТО отримали додаткові військові і фінансові вигоди. У 22 параграф (зовнішньоекономічні зв'язки) Кодексу США був доданий розділ 2321k (також відомий як розділ 517 закону США "Про іноземну допомогу": його перша редакція набрала чинності ще в 1961 р.); крім цього, вони були звільнені від обмежень, що накладаються Актом про експортний контроль над озброєннями (англ. Arms Export Control Act). Президент США тепер може призначити держава основним союзником протягом 30 днів після повідомлення з боку Конгресу.
Таким чином, ми вже бачимо, що серед основних союзників є і реальні військові союзники США, і формально дружні США країни, але ряд з них глибоко ненадійний (з тим же Пакистаном поки не змогли впоратися ні Буш, ні Обама, ні Трамп). У поточному році такий же статус отримає член БРІКС (Бразилія, але рада вона однакового статусу з зруйнованим Афганістаном?
Зручний статус
Тут варто зазначити, що колективна безпека від індивідуального союзництва відрізняється досить сильно.
З одного боку, статус важливого союзника поза межами НАТО ще не дає його власникові гарантій безпеки, тобто не накладає на США договірних зобов'язань його захищати в разі нападу третіх країн.
З іншого боку, цей статус відкриває дуже широкі можливості для закупівлі або навіть безоплатного отримання американської зброї і військової техніки з так званого "наявності" міністерства оборони США. Зазвичай у американців в цьому загашнику є все, що може знадобитися стурбованої обороною країні: бойові кораблі, вертольоти, автомобілі, міномети, кулемети, стрілецька зброя, протитанкові боєприпаси з необогащенным ураном, обмундирування і навіть продовольчі пайки. Все це знаходиться в цілком робочому стані і дуже придалося б абсолютній більшості важливих союзників поза рамками НАТО.
При цьому варто враховувати, що передбачувані статусом важливого союзника поза межами НАТО полегшені процедури отримання американської зброї — це все одно процедури, а їх доведення до кінця залежить від конкретних політичних обставин, як внутрішніх американських, так і міжнародних. Руки США в даному випадку нічим не пов'язані.
Але припустимо, що цей закон прийнятий і підписаний президентом Трампом, хоча на сьогоднішній момент це здається фантастикою хоча б з-за крайньої символічності такого кроку, різного роду подарунки нинішній Білий дім любить робити лише Ізраїлю та деяких нафтоносних королівств.
Скажімо, Трамп перейнявся симпатією до Зеленському і запропонував разом зіграти в "Підмайстер", а сумніви і коливання молодого українського президента щодо НАТО, навіяні зі сходу, могли б припасти до душі американському колезі. Той не шанує Альянс тому, що на його зміст треба виділяти значні кошти, при цьому воювати за Нарву Трамп не готовий (тут би свій гольф-клуб вберегти від проникнення китайських агентів).
Тому питання про те, чим є статус важливого союзника поза межами НАТО — кроком до прийому до Альянсу або способом його відкласти на невизначений час, — відкритий.
Навколо цієї проблематики з часом розвинувся історично обумовлений казус. Поняття MNNA було засновано, коли СРСР хоч і тріщав, але існував, а питання про розширення НАТО ще не стояв. Коли ж у 1994 р. була запущена програма "Партнерство заради миру", її головне завдання бачилася керівництву Альянсу в тому, щоб забезпечити "інклюзивний" процес зближення з НАТО всіх пострадянських країн. Включаючи, треба сказати, Росію, щодо якої і Буш-старший, і Клінтон вважали, що з неї може вийти толк.
Але сьогодні, з урахуванням як у цілому успішного досвіду прийому в Альянс країн Східної Європи і Балтії, так і різкої активізації імперіалістичних амбіцій Росії членство в НАТО перетворилося в чи не єдину гарантію безпеки країн, яким ці амбіції реально загрожують. Тобто Україні, Грузії, Молдові (якої, втім, не в останню чергу загрожує її нинішня влада), а в майбутньому — Азербайджану, Казахстану, Білорусі.
Перспектива членства?
В цих умовах програма "Партнерство в ім'я світу" поступово знецінюється - під "партнерством" і "світом" Путін має на увазі щось зовсім інше, а саме спільну кримінальну діяльність при власному незаперечній авторитеті. Крім того, співпраця з Росією призвело лише до інфільтрації дипломатичного, оборонного, політичного й інформаційного секторів країн Заходу мережами шпигунства і диверсій.
Тому значення статусу важливого союзника поза межами НАТО об'єктивно зростає, зате питання про те, чи відкриває він шлях до членства в Альянсі або блокує його, по суті, втрачає свою актуальність. Так що надання конкретній державі статусу важливого союзника поза межами НАТО дозволяє оперативно надати йому необхідну військову допомогу, але не знімає питання про його прийняття в Альянс. Особливо у випадку України — країни, на відміну від нинішніх союзників, безсумнівно, розташованої в Євроатлантиці.
У цілому надання Україні статусу важливого союзника поза межами НАТО, безсумнівно, було б великим кроком у потрібному напрямку. При цьому українська тематика продовжує залишатися чи не єдиною, в якій обидві американські партії зберігають єдність. Але не можна скидати з рахунків злопам'ятність Трампа, сьогодні приваживающего Зеленського, щоб вдарити по своєму конкуренту Байдену новими снарядами українського компромату.
Співавторами цього законопроекту виступили керівники Комітету у закордонних справах конгресмен-демократ Еліот Енгеля і республіканець Майкл Маккол, а також голова та співголова підкомітету по Європі, Євразії, енергетики та навколишнього середовища даного комітету демократ Білл Кітінг і республіканець, підполковник ВПС Адам Кинзингер. І тут потрібно звернути увагу на три речі.
По-перше, термін "енергетика" зустрічається все частіше в офіційному інформаційному потоці американо-українських відносин — так, на інавгурації Зеленського був присутній впливовий міністр енергетики США Вільям Перрі. Помітно, що США розраховують на Україну, замахуючись на отруйний тіло Європи російський газопровід "Північний потік-2". Є, мабуть, і ряд інших причин з тієї ж площини.
По-друге, у цього двопартійного законопроекту є шанси на прийняття у Трампа теж є плани на Україну через згаданих причин внутрішньополітичного характеру. Правда, те, що він зустрінеться з Путіним раніше, ніж із Зеленським, все-таки викликає певне занепокоєння.
Нарешті, по-третє, без усякого відмови від перспективи членства в НАТО Україна буде здатна підняти свій статус на міжнародній арені та підвищити ставки в протистоянні з РФ. Але і Росія не упустить можливості відповісти — хоча б давно очікуваним присвоєнням окупованим територіям статусу признанности", нехай лише і з боку самої РФ. Втім, смикати цього кота за вуса і наступати йому на хвіст необхідно, тому що сам він ніколи не піде. Тому ініціатива конгресменів — річ потрібна. Питання подальшої мотивації Дональда Трампа або її відсутності.
