Блаженні миротворці. Як заспокоїти Папу Римського

Як українцям правильно відповісти на миротворчі заклики з Ватикану? Як і у випадку з Ілоном Маском, потрібно, перш за все, зрозуміти мотиви, які спонукають Франциска до таких заяв

А що трапилось? Нічого особливого: в інтерв'ю La Stampa, яке в короткому переказі наведено на сайті Ватикану, Папа Франциск вкотре заявив, що "Ватикан готовий виступити посередником, щоб зупинити конфлікт в Україні". На пряме питання про те, чи вірить він у можливість успіху таких переговорів, понтифік відповів у дусі ордена єзуїтів, вихідцем з якого і є – мовляв, все непросто, але "кожен має присвятити себе демілітаризації сердець, починаючи зі свого власного, а потім знешкоджуючи, обеззброюючи насильство ".

Папські прагнення

Цю заяву, як казав в інших, але подібних обставинах фельдкурат Отто Кац із роману Гашека, ще можна було б витерпіти. Тим більше, що з пропозиціями про посередництво Святий Престол регулярно виступає з 24 лютого, і до них уже всі звикли. Ну, належить Папі щось говорити про війну в Європі, а про "боротьбу за мир" можна сказати завжди, нічим не ризикуючи.

Але одними закликами до миру та пропозиціями про посередництво Франциск не обмежується. Він розвиває тему "миру та братерства" між російським та українським народами вглуп і вшир. Так, спілкуючись із журналістами на борту літака в ході повернення з Бахрейну, Папа, зокрема, заявив, що, хоча його вражає жорстокість російських військових, вона "не притаманна російському народу", тому що "російський народ — це великий народ". Намагаючись зняти цю суперечність Франциск припустив, що воєнні злочини, скоєні росіянами в Україні, — це поведінка "найманців, солдатів, які йдуть на війну як на пригоду".

волію думати так, тому що відчуваю велику повагу до російського народу, до російського гуманізму", — підсумував Папа, згадавши Федора Достоєвського, який, на його думку, досі "надихає християн на осмислення християнства".

Хороша новина у тому, що російська сторона не намагається скористатися посередництвом Папи, і його заклики повисають у повітрі. Телефонна розмова Франциска з патріархом Кирилом 16 березня стала діалогом глухих. Коли через півтора місяці, в інтерв'ю Corriere della Sera, Франциск розповів про розмову з Кирилом, він повідомив, що їхнє спілкування розпочалося з двадцятихвилинної лекції патріарха про причини війни.

"Він зачитував з аркуша, який тримав у руці, всі виправдання російського вторгнення. Я його вислухав і відповів: я нічого цього не розумію. Брате, ми не державні чиновники, ми повинні говорити не мовою політики, а мовою Ісуса. Ми пастирі одного і того ж святого народу Божого, тому ми повинні шукати шляхи миру, щоб покласти край війні".

Потім діалог, вочевидь, почав розпалюватися, тож Франциск не лише закликав Кирила "не бути вівтарником Путіна", а й процитував це у своєму інтерв'ю. У відповідь на сайті РПЦ з'явилася заява, в якій наводилася московська версія розмови, зі звинуваченням у всьому НАТО, а Папі закидали виборі "неправильного тону для передачі змісту цієї бесіди". Словом, посередництво у Франциска, як то кажуть, не йде.

З іншого боку, навряд чи у Ватикані розраховували на успіх. Тема посередництва розкручується з іншими цілями, але активність Франциска не можна ігнорувати. Тим більше, що він звертається не лише до патріарха Кирила, а й до президента Зеленського. І оскільки Папа робить заяви про миротворчість публічно, то і відповідати йому потрібно публічно, роз'яснюючи нашу позицію. Причому не так навіть особисто Папі, як тим, на кого він транслює свої заклики. Отже, треба розуміти, на кого і з якою метою він їх транслює.

У будь-якому разі заклики Папи до переговорів з Кремлем, які за замовчуванням передбачають можливість компромісу з ним, посилюють у західній свідомості нерозуміння екзистенційної суті конфлікту. Це нерозуміння почасти пов'язане з особистістю понтифіка. Але, разом із тим, Папою та його оточенням рухають міркування суто прагматичні. Уся ситуація загалом багато в чому повторює історію з Ілоном Маском.

Як і у випадку з Маском, можна, звичайно, почати лаятись у відповідь, і пошукати в біографії Папи темні плями. Але такі дії не принесуть користі Україні та не послаблять позиції Папи – там, де його слова мають реальну вагу. Вони лише поставлять українських опонентів Франциска на одну дошку із російськими гопниками з РПЦ ФСБ.

Для кого Папа говорить про мир?

Будь-яка церква є комерційним підприємством, яке обмінює обіцянки на реальні цінності. З цієї точки зору Папа є одночасно і фронтменом, і топ-менеджером Ecclesia Catholica — найбільшої християнської церкви у світі, яка налічує понад 1,34 мільярди послідовників/клієнтів. Нагадаю, що населення всього світу становить сьогодні 8 млрд., ЄС – 0, 45 млрд. Причому в ЄС далеко не всі – католики. Інакше кажучи, центр інтересів Ватикану давно змістився за межі Європи.

Дві тисячі років успішної торгівлі впливом, ідеологією та картиною світу передбачають уміння чуйно відгукуватися на поточні запити пастви. А принцип "клієнт завжди правий" у комерції ніхто і ніколи не скасує.

Основний оплот католицизму сьогодні – Латинська Америка. Зростання громад з хорошими перспективами є в Африці, і в Китаї. Легко побачити загальну закономірність: більше лібералізму – менше католицизму. "Більше лібералізму" означає, серед іншого, найкращий рівень технологій, освіти та життя в цілому. Отже, в ЄС "вага" католиків знижуватиметься. У перспективі він почне знижуватися і в Латинській Америці з тих самих причин. Майбутнє для католицизму – це Африка та Китай, частково Індія. Там, де менше свобод і можливостей розпоряджатися своєю долею, де більше обмежень, з боку влади чи відсталого соціуму, люди завжди активніше шукатимуть новий вимір для своєї соціалізації та самовираження. Важливо вчасно зробити їм гарну пропозицію, яка їх привабить, оскільки конкуренти теж не сплять. А отже, церкві потрібно якнайточніше потрапляти в цих регіонах в актуальний порядок денний.

В Африці сьогодні зацікавлені у якнайшвидшому закінченні війни в Україні, оскільки через неї зростають ціни на продовольство. Як саме закінчиться війна, африканців не цікавить, вони слабо розуміються на європейській політиці. У КНР, на рівні пересічних вірян, Україна є чистою абстракцією. Але влада КНР і верхівка КПК (це одне й теж) не були б собою, якби не запхали між китайськими католиками та Ватиканом свою прокладку. У 1957 році в КНР була створена Китайська католицька асоціація під керівництвом КПК, яка довго не визнавалася Ватиканом. Влада КНР, у свою чергу, не визнавала приходів, які не увійшли до асоціації. Нарешті, з 2018 року Ватикан та уряд КНР дійшли згоди про спільне призначення єпископів у китайських єпархіях.

Так от, КНР на державному рівні зацікавлена у тому, щоб війна в Україні була заморожена, зі збереженням окупації частини українських територій та нескінченними переговорами ні про що. Це дозволить утримати при владі режим, що існує в Кремлі, а Росію — під санкціями, зміцнивши її залежність від Китаю.

І в ЄС є великий пласт громадян, які хочуть, щоб війна в Україні закінчилася якнайшвидше. І теж не має значення, як саме. А якщо таких громадян багато, є й політики, які виражають їхню думку. І серед них також є католики.

Ось на ці групи: на голодних негрів в Африці, на функціонерів КПК, стурбованих контролем над китайцями, які піддалися чужому впливу Ватикану, і на європейських путінферштеєрів, що втомилися від війни, Папа і транслює свою миротворчість. Винятково заради рейтингу — як свого, так і католицької церкви загалом.

У Латинській Америці, де сильні позиції різних ліваків, ідея "миру за будь-яку ціну" теж знаходить широкий відгук. Ідея чисто лівацька: просте рішення (просто перестати стріляти!), без спроб побачити його наслідки більш ніж на крок уперед. За визначенням воно передбачає готовність до прагматичного компромісу/союзу з будь-ким. Щоправда, у ліваків це виходить чомусь виключно із Сатаною. Походження цієї ідеї легко простежується до більшовиків, з їх "миром без анексій і контрибуцій", і щоб "ні миру, ні війни, а армію розпустити".

А Папа Франциск за своїми поглядами — американський лівак. Ну, так склалося, що тепер робити? Потрібно працювати з тим Папою, який є.

Кризовий Папа

В історії появи Франциска на папському престолі є багато незвичайного. Він перший Папа з Нового Світу, перший за понад 1200 років, після сирійця Григорія III, Папа не з Європи; перший Папа-єзуїт, перший Папа-монах із часів Григорія XVI. Він був обраний за живого попередника, Бенедикта XVI, чого не траплялося шістсот років, після відходу з папського престолу Григорія XII. Щоправда, зараз усе було не настільки драматично, як шістсот років тому, і Бенедикт XVI попросив спокою за станом здоров'я, але це офіційна версія.

Перелік незвичайних обставин, що передували і супроводжували інтронізацію Франциска, великий, а їх загальний вектор вказує на кризу в католицькій церкві, яка зажадала нових людей, рішень і підходів. І аргентинець Хорхе Маріо Бергольйо, який узяв собі, і теж вперше в історії папства, ім'я Франциск, на честь св. Франциска Асизького — містика, засновника франсисканського ордену, що культивує бідність, і однієї з найшанованіших постатей у католицтві, — типовий кризовий менеджер. І природа кризи зрозуміла: популярність католицизму в традиційно католицьких країнах знижується, цьому потрібно якось протистояти, а також освоювати країни, де на католицизм зростає соціальний попит.

Кризове призначення пояснює ліві погляди Франциска. Звісно, в особистому плані, вони, ймовірно, склалися, під впливом батька, італійського комуніста, який емігрував до Аргентини від репресій при Муссоліні. Але ж чи не всі сини італійських емігрантів стають главами католицької церкви? Натомість католицьку паству в Аргентині часів сходження Бергольо кар'єрними сходами робила лівою сама логіка подій, а священики, щоб зберегти вплив, повинні були слідувати за парафіянами.

Популярність лівих поглядів у католицькій церкві в Європі сьогодні теж є закономірною. Після відокремлення від держави церква майже повсюдно перестала бути інструментом заможних класів. Авторитарний Китай не береться до уваги, але це все-таки виняток. А в основному церква була залишена державами без нагляду і почала претендувати на роль захисниці парафіян від свавілля можновладців – їй більше не було куди подітися. І кожна деталь в образі Франциска, сформованому на момент інтронізації, вказувала на те, що в ході його папства на чільне місце буде висунута проблема соціальної справедливості.

Але захист соціальної справедливості має відбуватися на зрозумілому прихожанам рівні. А оскільки до церкви в наші дні ходять, здебільшого, люди бідні та погано освічені, то і вона, вся, аж до Папи, має оперувати простими гаслами, закликаючи до простих рішень.

Як Україні налагодити діалог із Ватиканом?

Сам Франциск, безумовно, не шанувальник Путіна, не прихильник кремлівської агресії та не ворог України. Навпаки, він постійно виступає на нашу підтримку. Вже через це йти з ним на конфлікт нераціонально. Єдина причина розбіжностей – позиція Папи щодо можливості переговорів. Але переговори не зможуть припинити війну проти України; вони зможуть лише призупинити її, давши Путіну дуже потрібний перепочинок. Конфлікт із Росією нерозв'язний, допоки в Кремлі не зміниться режим. А доти Україну може влаштувати тільки капітуляція Москви, хоч би як її назвали для внутрішньоросійського вживання кремлівські пропагандисти. "Зберегти обличчя Путіна", давши йому можливість вийти переможцем, хоча б в очах обдурених росіян, вочевидь, не вийде.

Тим часом, низка західних політиків надала б перевагу саме такому фіналу, і Папа своєю позицією підіграЄ їм. Швидше за все, він робить це мимоволі, внаслідок лівої політики католицької церкви та власних лівих поглядів. І це ще один аргумент проти конфлікту та за діалог.

Діалог, безумовно, необхідний. Отже, потрібний майданчик для обговорення з Ватиканом того, який мир може бути укладено з Росією. Це цілком логічно: якщо Папа хоче бути миротворцем, то чому б представникам України не обговорити з ним контури можливого — і неможливого — світу? Звісно, поки що без Росії, але вона і не прагне діалогу з Папою.

І от на цей майданчик потрібно витягнути, до того ж, максимально публічно, такі теми:

  • Про глибоку соціальну несправедливість російського режиму, який вчинив і чинить численні злочини проти власного народу. Чи гідно християнина продовжувати існування такого режиму?
  • Про антихристиянську сутність сучасної РПЦ МП, яка, по суті, є симуляцією церкви російськими спецслужбами – і про те, що ця ситуація існує, як мінімум, починаючи з Архієрейського собору РПЦ 1943 року. І те, що РПЦ МП визнали тоді за церкву і увійшли з нею до церковних зносин, не означає, що таке рішення не може бути переглянуте. Особливо на тлі змін, яких РПЦ зазнала за Кирила.
  • Про те, чи можна християнину вести переговори з безумовним Злом і йти на поступки Злу задля ухилення від битви з ним, мирячись із збереженням Зла в його нинішньому вигляді.
  • І, нарешті: припустімо, що у Ватикані готові розпочатися мирні переговори між Москвою та Києвом. Які умови перемир'я, за наслідками обговорення попередніх тем, вважав би прийнятними сам Франциск?

Папа – лівих поглядів, відкритий для діалогу як з іншими конфесіями, так і з мирянами? Добре, почнімо такий діалог! Чи нам, тим, хто стоїть на боці Добра і Світла, боятися голосно заявити про свою позицію?

А якщо Ватикан ухилиться від відкритої дискусії з представниками українського суспільства та українських конфесій, що, найімовірніше, і станеться, це теж стане нашою перемогою, закривши тему посередництва Франциска між Києвом та Москвою.