Відстояти Ідліб. Ердоган всіх переграв в Сирії і чому це добре для України

Судячи з прес-конференції, що послідувала за російсько-ірано-турецьких самітом щодо Сирії, які відбулися в Анкарі, гостям не вдалося домогтися від господаря заходи згоди на знищення міста Ідліб разом з розташованої навколо нього останньою, що залишилася в Сирії "зоною деескалації". Це видно і по іранській критиці торішнього турецько-російської угоди про її тимчасове (як тоді здавалося) збереження, і по тому, що президенти Рухани і (особливо) Путін замість розповіді про успіхи переговорів були змушені розважати глядачів відвертим тролінгом американців і постраждалих від атаки дронів на нафтопереробні заводи саудитів.

Безсилий троль

Пропозиція купити російські С-300 або С-400 для захисту аравійського неба — типовий приклад гопницької політики Кремля, коли лоху спочатку створюють неприємності, а потім пропонують їх вирішити за певну мзду. Втім, на те він і лох, щоб набиватися до нього в рішали навіть там, де це вище твоїх сил. Адже єдине, що Кремль в даній ситуації зможе зробити, це отримати посередництво, а вплинути на ситуацію — навряд чи. Від нього вже і в Сирії залежить куди менше, ніж це намагаються показати російські ЗМІ, і роль Москви продовжує знижуватися.

Що спроби примусити Туреччину дозволити зачистити останню сирійську "зону деескалації" в Ідлібі провалилися, стало ясно, коли з'ясувалося, що двостороння зустріч між Ердоганом і Путіним тривала вдвічі довше, ніж тристоронній саміт. Хоча провал цих спроб був очевидний ще раніше — коли Ердоган заявив про можливе проведення у жовтні в тій же Анкарі нового саміту, тепер вже за участю Туреччини, Росії, Німеччини та Франції. Про що б Ердоган став говорити з Макроном і Меркель через місяць, якщо б зараз дозволив Путіну, Рухани і Асаду стерти Ідліб з лиця землі, як вони це зробили, наприклад, з Алеппо?

В цілому в Анкарі багато в чому повторилася торішня зустріч в Тегерані "астанінської трійки", про яку "ДС" тоді детально писала. З тією лише різницею, що Москву і Тегеран (і не представлений на зустрічі Дамаск, звичайно ж) вже дуже сильно дратувало те, що Анкара виступає проти зачистки Ідліб, але в той же час постійно говорить про бажання зачистити від курдів північ Сирії. Це вже виглядало не просто подвійні стандарти, а як черчиллевское "не смійте перебивати мене, коли я перебиваю вас".

Ряд оглядачів тоді припустили, що Ердоган подібними прийомами тягнув час, маючи намір дочекатися, коли Росія і Іран через брак грошей згорнуть свою присутність в Сирії, і просто анексувати Ідліб і прилеглі до нього території. Однак плани у турецького президента, схоже, більше і грандіозніше. І затіяне їм не тільки в околицях Ідліб, але і по всій (як мінімум) Північної Сирії, ще доставить Кремлю багато неприємних моментів.

Тому не дарма викликала сміх чергова російська перемога ротом Сергія Лаврова, який заявив, що війна в Сирії закінчена. В кінці минулого тижня глава МЗС РФ в інтерв'ю газеті "Труд" сказав буквально наступне: "Війна в Сирії дійсно закінчилася. Країна поступово повертається до нормального, мирного життя". Так що тепер, за його словами, першочерговими завданнями в цій країні є надання гуманітарної допомоги "підтримка політичного процесу з врегулювання кризи". І це навіть незважаючи на наявність визнаних самим же Лавровим "вогнищ напруженості" — непідконтрольних асадовскому уряду територій в тій же провінції Ідліб і в районі східного берега річки Євфрат.

Навіть серед російських журналістів і "експертів" настільки бадьорі реляції міністра викликали досить неоднозначну реакцію. Тут показові слова досі стабільно "колебавшегося у відповідності з лінією партії" любителя поміркувати про провали США і "громадянської війни в Україні" головного редактора ІА "Реаліст" Саркіса Цатуряна: "За словами міністра, країна повертається до нормального життя. Але яка країна? Під країною Лавров має на увазі Алавистан? Насправді конфлікт триває, оскільки Туреччина, США і сирійські курди досі не можуть поділити між собою північ Сирії. Дамаску, Тегерану і Москві ще належить очистити САР від окупаційних сил. Якщо Росія говорить, що війна закінчилася, значить, вона визнає Сирію в нових усічених кордонах. А Дамаск в курсі такого визнання? Навіщо Росія вступала в сирійський конфлікт? Щоб узаконити владу Туреччини і США над північчю САР?"

У Кремлі цієї думки напевно не почують. Хоча воно прямо вказує на територію, де, швидше за все, і буде вимальовуватися майбутнє Сирії, а можливо, і всього Близького Сходу, що, в свою чергу, може вплинути і на загальносвітові процеси.

До речі, про курдів

В той же день, що і заяву Лаврова, з'явилася інформація про можливе розширення американцями своєї присутності вздовж сирійсько-турецького кордону. Згідно з повідомленнями CNN і New York Times Пентагон готується додати ще близько 150 військовослужбовців до тим силам, які вже розміщені на північному сході Сирії в складі спільних з турецькими військами наземних патрулів. Ця новина, по-перше, зовсім не відповідає намірам Дональда Трампа вивести війська з САР, про які він заявив в грудні минулого року, спровокувавши відставку міністра оборони Джеймса Мэттиса. А по-друге, свідчить про наближення (або навіть уже наявності) якогось американо-турецького компромісу з приводу створення в Північній Сирії буферної зони, яку Туреччина вважає життєво необхідною для безпеки свого південного кордону. Мовляв, вона забезпечить безпеку турецьких територій від курдських збройних формувань, які в Анкарі вважають терористичними.

У Вашингтоні ж вважати курдські "Сирійські демократичні сили" (СДС) терористами ніколи не бажали і, навпаки, були їм вдячні за розгром формувань ИГИЛ у Східній Сирії. Тому й чинили так довго намірам свого самого східного союзника по НАТО провести "остаточне рішення курдського питання" за допомогою військової операції, подібної минулорічної "Оливкової гілки", про яку "ДС" детально писала. Але, мабуть, Анкара вже зовсім близько підійшла до початку самостійної кампанії проти СДС, що загрожувало б не тільки гуманітарною катастрофою в Сирійському Курдистані, але і можливою зміною розкладу сил у всій Сирії. Адже Москва і Дамаск дуже б хотіли, щоб Туреччина зчепилася з проамериканськими курдами (млява реакція Кремля на "Оливкову гілку", за яку курди звинуватили його в зраді, тому підтвердження).

Залишившись один на один проти турків, курди могли б навіть замиритися з Башаром Асадом, щоб уникнути розгрому. Або як мінімум відтягнути сили з південної частини свого анклаву — з тих самих нафтових полів, з-за яких в лютому минулого року безславно полягло кілька сотень пригожинских "ихтамнетов" (втім, інтереси там, судячи за повідомленнями російських ЗМІ, має не тільки путінський "кухар", але і його секретар пітерських часів — глава "Роснафти" Ігор Сєчін). А це дуже допомогло б відчуває дефіцит і вуглеводнів, та грошей, які можна було б виручити за них, Дамаску і опікаючої його Москві реалізувати ті плани, які зірвали американці, покришивши ПВК Вагнера.

Так що Вашингтону довелося докласти зусиль, щоб умовити курдів пустити силовиків Анкари на контрольовану ними територію, зокрема, в містечко Телль-Абьяд, з якого на початку вересня і почалося спільне американо-турецьке наземне патрулювання. Чи стане це початком створення 30-40-кілометрової буферної зони, про необхідність якої так довго говорили турки, поки можна лише гадати. Цілком можливо, що американцям доведеться жорстко поставити курдів перед фактом створення такої, посилаючись на упертість або навіть упоротость Ердогана в даному питанні. І курдам доведеться погодитися на віддачу під турецький протекторат частини своєї території, щоб не втратити все. Адже без американської підтримки ні проти турків, не проти асадовскіх сил, які підтримує російська авіація, у них шансів немає.

Але, можливо, знайдеться й інше рішення, при якому будуть "і турки ситі, і курди цілі". Воно може виражатися в тому, що "буферність" 40-кілометрової смуги сирійської території вздовж кордону з Туреччиною буде забезпечуватися не стільки наявністю там силовиків Анкари, скільки сильним розбавленням місцевого курдського населення арабами і туркоманами, нині перебувають на турецькій території в якості біженців або ж готуються стати такими у випадку можливого сирійсько-ірано-російського наступу на Ідліб.

Зрозуміло, що курдам цього не особливо хотілося б, тим більше що серед переселенців виявиться чимало представників турецьких "проксі", які воювали проти ісламістів і асадистов на заході країни (особливо якщо Анкарі в силу яких-небудь причин не вдасться-таки запобігти знищення Ідліб). Але все ж це не буде практично пряма окупація частини підконтрольної їм території Туреччиною. Так і схиляти їх до "гуманітарних міркувань" будуть, швидше за все, не тільки американці, але і німці з французами, про більш активну участь яких у вирішенні сирійської кризи останнім часом говорять все частіше. Фінансування відновлення зруйнованого війною з боку Вашингтона, Берліна і Парижа укупі з їх гарантіями (швидше за все, підкріпленими військовим присутністю), що протурецькі прибульці не стануть вирізати курдів, зможуть переконати останніх "потіснитися". Тим більше, що зроблено це буде для недавніх як би товаришів по зброї, які воювали проти тих же ворогів, — Асада і ИГИЛ.

Чий парасолька більше

Риторика Ердогана, недавно (вже після початку спільного з американцями патрулювання) звинуватив США у продовженні співпраці з курдськими Загонами народної самооборони (частина СДС), які Анкара вважає підрозділом названої нею терористичної Робочої партії Курдистану, начебто робить реалізацію цього сценарію малоймовірною. Але іноді на слова політика, який думає про наступні вибори, слід звертати менше уваги, ніж на слова державних ЗМІ. А центральні турецькі телеканали не тільки транслювали в прямому ефірі перше спільне американо-турецьке патрулювання півночі Сирії, але і переконати глядача в тому, що воно є частиною дипломатичної перемоги президента Ердогана. З чого можна зробити висновок, що в Анкарі як мінімум змирилися з спільним з американцями і європейцями контролем над Північною Сирією. А може, і цілком раді йому, особливо якщо щедрі фінансові вливання Вашингтона, Берліна і Парижа допоможуть випхати на ці території більшу частину з майже чотиримільйонним армії біженців, створюють досить відчутні незручності для не особливо здорової турецької економіки.

На користь можливості "великої угоди" між Вашингтоном і Анкарою щодо Сирії кажуть і що з'явилися недавно повідомлення про прийдешнє потепління відносин між цими двома столицями. Нібито Ердоган під час нещодавньої телефонної розмови з Трампом сказав, що рішення США вивести Туреччину з програми F-35 стало дуже неприємним для його країни, і висловив зацікавленість у купівлі американських систем ППО Patriot. На що Трамп, як повідомляють турецькі ЗМІ, відповів: "Якщо ви придбаєте Patriot, то питання з винищувачами F-35 буде вирішено. Але для цього вам доведеться просто не витягувати З-400 з упаковки".

Що відповів своєму американському колезі Ердоган, не повідомляється, але послідувало незабаром його заяву про те, що "Туреччина не має наміру відмовлятися від наших союзників і від членства в НАТО", говорить саме за себе. Навряд чи, звичайно, російські ракети залишаться нераспакованными. Швидше їх чекатиме доля С-300, проданих Росією Греції, а згодом досконало вивчених американцями та ізраїльтянами.

Кремль, звичайно ж, в черговий раз відчує турецький "ніж у спину", але вважатиме за краще особливо не обурюватися і з-за "Турецького потоку", і можливостей Туреччини створити проблеми і Дамаску, і Москві. Адже і так реалізація домовленостей Анкари з Заходом курдам відрізає Дамаск від родовищ корисних копалин північної і східної частин Сирії, вішаючи зміст залишилася під владою Асада території на російський бюджет (що не може не радувати Україну: чим більше московських грошей піде на Близький Схід, тим менше дістанеться терористам з ЛДНР). А можливості впливати на частину антиасадовских сил в Ідлібі може відтягнути або взагалі зробити неможливим встановлення контролю над Дамаском ще зайнятими опозиціонерами і ісламістами територіями, з яких хто-то з них до того ж запускав атаки дронів на російські військові об'єкти. Ну а розраховувати від турків на щось більше, ніж нейтралітет, Кремлю не доводиться. Недавній американський авіа - або ракетний удар по табору "Аль-Каїди" в Ідлібі, вироблений без попередження росіян, які при цьому ніяк не змогли йому перешкодити, показав Ердогану, чия палиця довші і парасолька більше. Не дарма ж за ним пішли й сентенції турецького президента про вірність НАТО.