Від воріт поворот. На чому саме Мінськ крутить Москви

Скоро рік з того моменту, як Росія почала "нову інтеграційну політику" щодо Білорусі, пов'язавши продовження фінансування білоруської економіки з відновленням інтеграції в рамках договору про створення Союзної держави. Тобто за фактом з відмовою Білорусі від власного суверенітету.

Сказати, що цей рік був дуже нервовим для білоруського керівництва, — нічого не сказати. Такий частоти зустрічей Лукашенка з Путіним не було ніколи раніше, так і білоруське уряд працювало "в аварійному режимі". Це був, мабуть, самий сильний "шторм" в білорусько-російських відносинах після 1991 р. Але цей шторм в підсумку все одно звівся лише до млявого колисання болота — одвічного символу Білорусі.

Повз Союзу

Це стало зрозуміло 21 червня, в день, коли білоруська і російська сторони повинні були, нарешті, остаточно узгодити дорожню карту виконання договору про Союзну державу (СГ). Здавалося, так і буде — всі попередні тижні в Мінську і Москві багато міркували про інтеграцію, про те, на скільки відсотків вже узгоджені позиції (називалися цифри від 70 до 90%), про світле майбутнє братніх народів у Союзній державі...

Але коли в п'ятницю Дмитро Медведєв прибув до Мінська, замість підписання хоч якихось інтеграційних домовленостей він отримав ввічливу, але жорстку відсіч: "Спочатку дайте грошей, а потім поговоримо про інтеграцію". Білоруська сторона просто озвучила добре знайомі хотілки на адресу РФ, які не змінюються вже багато років поспіль. Причому спікером став "головний інтегратор" з боку Мінська — посол Білорусі в Росії і віце-прем'єр білоруського уряду з питань інтеграції Володимир Семашко.

Спершу він нагадав, що Мінськ чекає компенсації прибутку, яку НПЗ країни недоотримають з-за російського податкового маневру. "Білоруська сторона продовжує розраховувати на компенсацію Росією наслідків проведеного маневру. Ми приступили до обговорення компенсаційних механізмів, — зазначив Володимир Семашко. — Вони можуть бути як у вигляді міжбюджетних трансферів, так і у вигляді зміни формули ціни нафти, внесення до неї спеціальної знижки. Розмір компенсації очевидний для двох сторін: повинна бути відшкодована різниця в вивізних мита, помножена на обсяг нафти, що поставляється".

Мінськ вважає себе потерпілим, так як російський податковий маневр позбавляє його надприбутків, раніше достававшихся Білорусі завдяки тому, що вона отримувала російську нафту без мит (це 30% від вартості нафти). Володимир Семашко навів розрахунки, за яким на першому етапі маневру Білорусь втратила $3,6 млрд. "Якщо все залишити так, як є, то за час, що залишився до завершення податкового маневру час Білорусь втратить ще $10,6 млрд. А потім білоруські НПЗ будуть повністю виведені на світову ціну нафти, в результаті чого Білорусь щорічно переплачує Росії за $3 млрд", — заявив він.

Інший "наїзд" був таким же традиційним: мовляв, часте введення Россільгоспнаглядом обмежувальних заходів до білоруським підприємствам не пов'язано з якістю продукції, а має політичний сенс. "До якості білоруської молочки не тільки у російських споживачів, але й у європейських немає претензій, наша продукція пізнавана і улюблена жителями всіх регіонів Росії, країн СНД і ЄС, — зазначив Володимир Семашко. — Тому введення Россільгоспнаглядом обмежувальних заходів до білоруським підприємствам не пов'язано з якістю продукції. Відбувається несумлінне, упереджене витіснення наших виробників з російського ринку".

Єдиної валюти теж не буде. Володимир Семашко зазначив, що валютна сфера — це насамперед елемент суверенітету будь-якої держави. А валютна інтеграція в збиток суверенних прав партнерів неможлива, підкреслив він.

Загалом, 21 червня білоруський і російський прем'єри не змогли ухвалити документ про інтеграцію, до питання було вирішено повернутися в листопаді. Дмитро Медведєв визнав, що неузгодженими залишилися самі складні — політичні питання, вирішувати які доведеться особисто Путіна та Лукашенка.

Єдине позитивне, що зміг видавити Дмитро Анатолійович в Мінську, — сказав, що переговори щодо інтеграції "пішли на одній мові". Ну так, вражаючий прогрес: через 20 років після підписання договору про створення Союзної держави сторони почали розуміти один одного. Такими темпами є шанси, що Білорусь і Росія все ж таки встигнуть об'єднатися до того, як згасне Сонце.

Примітно, що білоруська сторона продовжує висувати претензії по грошах. Це при тому, що попереду переговори за ціною на газ на найближчі роки, тобто Мінськ теоретично мав би бути згідливішим. Але білоруси ведуть переговори практично з позиції сили: ставлять умови і самі визначають терміни. Чи це блеф, на який чомусь купується Росія, то у Олександра Лукашенка є якісь козирі, які він не виносить на публіку, але які змушені враховувати в Москві.

Білоруський прем'єр Сергій Румас "добив" російського колегу, вимагаючи рівних цін на енергоносії для суб'єктів господарювання двох країн. Тобто білоруській стороні мало отримувати російський газ за найнижчою ціною серед зарубіжних покупців ($129). Мінськ хоче мати газ по внутрішньоросійської ціною, по ціні Смоленська ($70), аргументуючи це тим, що саме Союзна держава, то й умови для роботи заводів повинні бути однакові. А тоді можна і про інтеграцію поговорити.

У що вперлася інтеграція

Об'єднанням в одну державу Білорусь і Росія як би займаються з грудня 1999 р., але досі не виконали лише небагато з Союзного договору. Все впирається в одне питання: хто головний?

У договорі про Союзну державу (СГ) сказано про єдину валюту (ст. 22) і єдину грошово-кредитну політику (ст. 17), але вона неможлива без єдиного органу — союзного Центробанку (він же — єдиний емісійний центр). Без нього не буде єдиних ставок рефінансування та норм банківських резервів (ст. 25). Сюди ж — єдина податкова політика (ст. 17), вона неможлива без союзного мінфіну та податкового відомства.

Питання громадянства СГ (ст. 14) можна вирішувати без союзного МВС або хоча б управління по громадянству і міграції. Єдина цінова політика (ст. 23) не вийде без союзного міністерства торгівлі. Нарешті, Союзній державі не можна обійтися без союзних законів, які має ухвалити союзний парламент, а за дотриманням яких повинен стежити союзний суд. Це єдине цивільне законодавство (ст. 20), спільний ринок цінних паперів (ст. 24), законодавство про зовнішній борг (ст. 26) і т. д.

Зараз офіційний Мінськ гальмує інтеграцію одним простим вимогою: щоб Білорусь і Росія як братські країни все робили на рівних. У тому числі створювали союзні МВС, Центробанк, емісійний центр, мінфін і мінторг. Але така модель дає маленькій Білорусі владу над величезною Росією: уявіть, наприклад, Лукашенко, вирішального, яким повинен бути обсяг емісії російського рубля. Або що з главою Генштабу ЗС Білорусі потрібно узгоджувати перекидання російських дивізій з Камчатки ближче до китайської кордоні. Смішно і безглуздо...

У Москві логічно вказують на іншу модель інтеграції: пропорційно населенню та/або економічного вазі двох країн. Але тоді Мінськ буде змушений підкорятися союзним органам, які буде контролювати Москва з її правом вирішального голосу, як було в СРСР. Складно уявити, що Лукашенко погодиться на такий варіант.

Тобто вся величезна машина інтеграції вперлася в небажання як Мінська, так і Москви ділитися один з одним владою.

Але давайте подивимося не з точки зору білорусько-російського міжсобойчика, а з позиції всього пострадянського простору. Досвід Грузії показує, що можна проводити скільки завгодно правильні економічні реформи, вводити низькі податки, справедливі суди, вчити всіх англійської, а все одно поки в 50 км від твоєї столиці стоять російські танки — твоя країна занадто ризикована для іноземних інвестицій.

Навіть у балтів поки немає залізної впевненості, що американські солдати будуть готові віддати життя за свободу Естонії або Литви. Тому там, м'яко кажучи, не Польща за рівнем і динаміці розвитку. Не тільки Україна, але і всі пострадянські незалежні країни приречені вести антиросійську політику, так як для них бурхливе зростання стане можливим лише тоді, коли Росія буде в принципі нездатна вести агресивну політику. І це не русофобія, це закладено географічно.

У цьому плані досвід Білорусі, яка чверть століття грала з росіянами в "дружбу", поки ті не стали підозрювати, що "щось тут не те", виглядає по-єзуїтськи правильним і передовим. Лукашенко, при всій його одіозності, 25 років свого правління крутить Кремль на тому самому місці, яке на картинах прийнято прикривати кленовим листком. Досвід, гідний вивчення.