Тимчасово автономний Крим. Як Путін посилив свій вплив в ООН
Примітна помилка вкралася в англомовну версію повідомлення про підсумки нічного голосування "кримської" резолюції Третього комітету Генасамблеї ООН Проект резолюції щодо ситуації з правами людини в тимчасово автономній Республіці Крим та місті Севастополі був прийнятий..."
Відсутність ключового моменту — згадки окупації — навряд чи варто списувати на злий умисел. Це швидше наслідок поспіху, втоми, недбалості і хіба мало чого ще. Фактом, однак, залишається те, що словосполучення "тимчасово окупована Автономна Республіка Крим" за два роки не стало настільки стійким фразеологизмом, щоб писати його автоматично і без помилок навіть серед персоналу ООН.
Тим важливіше, що резолюція все-таки була прийнята однією з ключових структур організації (компетенція Третього комітету — соціальні й гуманітарні питання, а також питання культури). І хоча голосування в Генасамблеї відбудеться лише через місяць, результат практично гарантовано буде тим же: відтепер Росія офіційно визнається державою-окупантом і, відповідно, несе всю відповідальність за будь-які порушення прав людини, включаючи катування, позасудові розправи і політично, етнічно або релігійно обумовлені переслідування в Криму. У той же час півострів залишається частиною міжнародно визнаної території України.
Це дійсно велика перемога: агресор названий агресором, потерпілий потерпілим. Перемога виявляється подвійний, якщо згадати позавчорашній звіт прокурора Міжнародного кримінального суду (він же Гаазький трибунал) Фату Бенсуда, що містить аналогічний висновок: ситуація в аннексированном Криму рівнозначна міжнародного збройного конфлікту між Україною і Росією, тобто знову-таки йдеться про окупацію.
Між тим плоди цих перемог будуть дуже скромними, принаймні, в найближчій перспективі. Ложкою дьогтю тут є те, що, крім недбалості якихось співробітників прес-служби ООН, існують банальна байдужість, страх і шкурний інтерес доброї половини світу, нехай навіть і не найвпливовішою. Поглянемо на результати голосування: 73 — за, 23 — проти, 76 — утрималися. А тепер порівняємо їх з результатами голосування по Резолюції Генасамблеї 68/262, що засудила анексію Криму у березні 2014-го: 100 — за, 11 — проти, 58 — утрималися. (Дивися повний список нових "друзів Путіна".)
Про що це свідчить? Насамперед про те, що кон'юнктура за ці два роки трохи змінилася. Західному світові вдалося зберегти єдність, незважаючи на зростаюче трансатлантичне напруження, Брекзит, внутрішньоєвропейські розбіжності в питаннях подальших взаємин з РФ і усобиці, в яких питання санкцій ставав предметом торгу. Однак проекція впливу цього колективного Заходу дещо ослабла. З одного боку, це дозволило ряду держав відчувати себе вільнішими у своїх уподобаннях.
З іншого — що теж цілком очевидно, правити за свою лояльність і підтримку ціну, вищу, ніж Захід готовий платити. Зовсім не секрет, що "резолюційна кухня" Генасамблеї виглядає так: країни, які в силу тих чи інших причин спочатку і добровільно її підтримують; країни, які в силу тих чи інших причин за замовчуванням її відкидають; країни, які не визначилися. Остання категорія найцікавіша в силу складності свого складу. Тут найширший спектр: ті, хто не хоче псувати відносини з об'єктом резолюції; ті, хто побоюється наслідків резолюції для себе; ті, хто выменивает свій голос на поступки і преференції від традиційних партнерів або їх опонентів; ті, кому абсолютно байдуже і хто готовий свій голос буквально продати (особливо цим грішать малі держави Африки і Океанії).
Так от, розширення цього "болота" утрималися означає, що опцій вигідно прилаштувати голос, так само як і ризиків від "помилкового" (не в абсолютних категоріях добра і зла, а в приземленому і прагматичному сенсі) голосування, стало більше. Та й Росія не витрачала часу дарма, що, загалом, очевидно. Тут достатньо відзначити, що в нинішньому списку "друзів Путіна" присутні всі ті десять (одинадцята — сама РФ), хто підтримав його в 2014-му, ще десять — ті, хто утримався в минулий раз і, нарешті, дві держави, які тоді взагалі не голосували.
У цьому контексті, до речі, мені жах як цікаво, які ставки ходили в кулуарах ООН і які пропозиції робили українські та дружні нам дипломати — зі свого боку, а російські — зі своєю мешканцям цього "болота". Але, боюся, про таких ласощів ми дізнаємось хіба що з мемуарів. А шкода, адже це в буквальному сенсі ціна перемоги. І з часом вона, гадаю, буде лише зростати, хоча б у силу того, що можливості робити пропозиції, від яких неможливо або як мінімум важко відмовитися, безпосередньо залежать від рівня і темпів розвитку країни. Тобто економіки, інновацій та реформ. А у нас з цим, прямо скажемо, великі проблеми.
Єдина, мабуть, історія, спливла виключно в силу своєї скандальності, — безпрецедентна спроба торпедувати всю систему адресних (тобто присвячених конкретній країні), що проходять комітет резолюцій під приводом їхньої політичної заангажованості, вказує як мінімум на жорсткий шантаж Кремлем своїх сателітів. Нагадаю, що в цілому комітет схвалив п'ять проектів резолюцій — крім Криму, вони стосувалися КНДР, Сирії та Ірану. Так от, першим цей "інструментарій примусу" засудив представник Білорусі, напарником якого виступив венесуелець. Досить поглянути на економічне становище цих країн і їх зв'язку з РФ, щоб зрозуміти, хто є головним бенефіціаром цієї атаки. Відбитої, втім: ініціатива була відкинута 101 голосом при 32 та 37 що утрималися.
Враховуючи сказане, доводиться визнати і досить цинічне — в кращих традиціях Realpolitik — ставлення до прийнятих резолюцій. Як це виглядає, ми мали можливість спостерігати неодноразово. Близький Схід, Африка, Латинська Америка, Центральна і Південно-Східна Азія — локацій вистачає. Тому навряд чи варто розраховувати на щось більше, ніж моральна сатисфакція, як мінімум, у найближчому майбутньому. Хоча вчорашня резолюція, особливо після голосування Генасамблеї, стане ще одним безперечним аргументом легітимації санкцій проти РФ, але, на жаль, не на рівні ООН, в Радбезі якого вона є постійним членом.
Настільки ж неоднозначна і наша перемога в Гаазі. Тут проблема полягає в тому, що ні Росія, ні Україна досі не ратифікували Римський статут. Тобто Москва не визнає юрисдикції МКС. Що стосується Києва, то ще в 2001 р. Конституційний суд визнав його положення суперечать Конституції України. Хоча, згідно з торішнім зверненням до МКС Верховної Ради, визнає її лише частково, ad hoc. Це означає, що трибунал може розслідувати злочини, вчинені в зоні АТО, але при цьому Україна не отримує всіх прав, належних учасникам римської угоди. Зокрема, вона не має ні права на власного суддю, ні права на внесення пропозицій, що стосуються роботи структури.
Зважаючи на це, подальше затягування ратифікації документа під приводом того, що це призведе до кримінального переслідування учасників АТО і спробам Росії як використовувати повноправна участь України проти неї, як мінімум недоцільно.
По-перше, тому що "заангажованість Гаазького трибуналу" — теза, м'яко кажучи, спірне, причому озвучують його, як правило, сили, благоволящие військовим злочинцям.
По-друге, внаслідок цього Україні світять куди великі іміджеві втрати, ніж від добровільної участі в його розглядах. Нарешті, по-третє, більш ефективних способів відмови від цілком матеріальних дивідендів, які відкриває міжнародна юридична підтримка, ще варто пошукати. Так що і резолюція, і доповідь — це прекрасні приклади нескінченного кругообігу #перемог і #зради, на який ми нерідко прирікаємо себе самі.
