Дзвінок другу". Навіщо Путін скаржився на Меркель Трампу

Приблизно півгодинна розмова президента США Дональда Трампа з кремлівським довгожителем Володимиром Путіним не міг не розігнати хвилю пліток по обидві сторони океану - втім, хвиль, як-то по-майски ледачих.

Справа в тому, що у фокусі міжнародних ЗМІ перебувають зовсім не російсько-американські відносини, і навіть не корейський криза, а переговори Лондона і Брюсселя, на утримання яких не може вплинути не те що Москва, але навіть і Вашингтон. В європейській площині інформаційний ефект цього дзвінка теж був змазаний "ознайомчим" (із станом пацієнта) візитом в Росію Ангели Меркель. І, тим не менше, певна інтрига у випадку з цим телефонною розмовою існує. І полягає вона в такому поступове розгортання американцями тематики спілкування президента з Путіним.

Спочатку мова йшла тільки про сирійському "врегулювання" - ситуація на "землі" поступово змінюється, так, наприклад, курди практично взяли Табку, а це "ключ" до сирійської столиці ІГ, Ракка. Немає сумнівів, що успадкував цей конфлікт Трамп мріє з ним покінчити. Однак, це зовсім не в інтересах Путіна - фактично, лише просунувши ногу в близькосхідну двері Кремль утримує себе в глобальній політиці. В іншому регіоні Сирії, провінції Хама, де Башар Асад сконцентрував мало не всі свої війська після березневого наступу опозиції - все частіше гинуть російські військові. Разом з тим, потенціал розширення російської присутності виявився обмеженим. Що стосується Трампа, то на словах він виступає проти збільшення існуючого американського наземного контингенту. У свою чергу, турецький правитель Ердоган торгується за свою долю сирійського пирога. Звідси і перетворення Сирії в довготривалу тему, з приводу якої можна обговорювати нескінченно - Вашингтон використовує її як канал для діалогу, Москва - новинний привід, натякає на "неповноту" ізоляції.

Пізніше виявилося, що розмова стосувалася, по-перше, можливої зустрічі на саміті Великої Двадцятки, а по-друге, "краєм" зачепила Північну Корею. По першому питанню з деяким інтервалом відреагував член американського Радбезу Майкл Ентон, повідомивши, що конкретної домовленості досягнуто не було. Варто підкреслити, що за цим ідеологом "трампизма" слід уважно стежити - це ультраконсервативный інтелектуал з досвідом роботи в команді Буша-молодшого, лише нещодавно став поступово відходити від ізоляціонізму (в силу об'єктивних реалій). І якщо Стівена Бэннона все-таки видавлять з Білого Дому, неофіційно його місце займе саме рафінований Ентон, якого можна назвати правовірним американським націоналістом. Що це означає на практиці? Те, що р-н Ентон підтримає ідею удару по КНДР тільки у випадку, скажімо, обстрілу воїнами чучхэ американського або союзної корабля.

Звідси, по-друге, корейський питання обговорювалося в розмові по краях саме тому, що Росія (незважаючи на продовження флірту з Японією) випала з числа гравців, здатних виявитися корисними у вирішенні сформованого на півострові кризи. Зазначимо, наприклад, що недавні візити російських військових кораблів здійснювалися в порти Південної, а не Північної Кореї, або ж інше - формально, товарообіг РФ і КНДР настільки мизерен, що може не прийматися до уваги. Ймовірно, дискусія обмежилася обопільними запевненнями в прагненні до "мирного вирішення конфлікту". Тому що Трамп продовжує розраховувати на Китай, який і справді, намагаючись пом'якшити загрозу перегляду умов торгівлі з боку США, зробив ряд досить-таки хворобливих дій по відношенню до КНДР, у зовнішньому товарообігу якій він повністю домінує.

Якщо вірити офіційним повідомленням, то Пекін, по суті, піддав Пхеньян повноцінному ембарго. Ембарго стосується, зокрема, поставок палива - і при цьому не може не виникати питання, наприклад, про те, не зважиться РФ оперативно замінити ці поставки. Щоб все-таки потрапити в цей далекосхідний пасьянс - адже з дипломатичної точки зору, на рівні Ради безпеки ООН, Москва повела себе як єдиний союзник Пхеньяну. Виникає враження, що на даний момент Трамп і його адміністрація, відверто дотримуючись обережності, вчаться використовувати інструментарій високої зовнішньої політики - і несвідомо уподібнюються таким чином своїм демократичним попередникам, які вдавалися до цього арсеналу цілком усвідомлено.

Можна попередньо констатувати, що, незважаючи на вражаючий ракетний удар по авіабазі Шайрат, Вашингтон Трампа продовжує дотримуватися стратегії "офшорної гегемонії" Вашингтона Обами. Невже гучні заяви знову народжують миша? Адже сьогодні від округу Колумбія очікують спроб перенесення уваги від явно провальної внутрішньої політики - по суті, впливові республіканці по ряду вагомих для виборців причин відмовляються підтримувати ліквідацію "Обамакэр" - на результативність у політиці зовнішній. Хоча б тому, що для США, як видається, такі успіхи можуть виявитися елементарно більш простими. Однак, наявна ситуація якогось заглиблення - в Сирії, навколо Кореї, в малозрозумілих відносинах з Європою...

Принаймні, Білий дім знову втрачає зовнішньополітичну ініціативу порівняно з групами впливу в обох палатах Конгресу: так, підступно надійшов сенатор Коркер, зупинивши законопроекти щодо нових антиросійських санкцій - мовляв, ми віримо президенту. Це з одного боку. А з іншого боку - велика група парламентаріїв просуває суворий санкційний законопроект за адресою Венесуели, ситуація в якій деградувала до рівня міської війни і масових публічних вбивств і розправ. І ці санкції - що підкреслюється - неминуче торкнуться і РФ. Як одного з найбільших - змістовно - партнерів перекинутої в "бєспрєдєл" південноамериканської країни (зрештою, російські фірми самі заарештовують венесуельську нафту за борги!). Навіть терплячий Ватикан знаходиться сьогодні на грані відмови від посередництва в переговорах.

При всьому сказаному вище, до вечора 3 травня виявилося, що мова про Україну в розмові між президентом Трампом і російським правителем - ймовірно, теж йшла. З'ясувалося це обставина з обігу держсекретаря Тіллерсона до персоналу Держдепу.

Сам факт звернення, швидше за все, викликаний тривалим недокомплектом відомства - а його причиною служить опір ідеологів "ретроконсерватизма" (таких, як Бэннон, Ентон і Міллер) рекрутингу неоконів (таких як відбувся перший заступник держсекретаря Елліот Абрамс). А альтернативи у республіканців немає - не можуть же вони найняти демократів (неолібералів-глобалістів) з кабінетів Клінтона та Обами! Це була б капітуляція без умов і контрибуцій, яку не можна було б пояснити навіть щодо лояльною пресі. Тільки так можна інтерпретувати пряме звернення глави відомства до "колективу", за великим рахунком - це свого роду легальний "білий" темник. Що ж в ньому - і стосовно мав місце розмови між Білим домом і Кремлем - міститься?

Зокрема, заявлено - позиція Москви щодо українського питання продовжує залишатися неконструктивною. Це означає, що не змінюється і позиція Вашингтона - причому, де-факто, вона зафіксувалася на зарубці адміністрації Обами. Можливо, нових санкцій і не буде (якщо не буде тиску з боку Конгресу, а до нього Трамп уразливий, оскільки він дуже далекий від контролю над тією партією, яку офіційно представляє в Білому домі). Використовуючи більш жорстку і пряму риторику, Рекс Тіллерсон при цьому відверто продовжує лінію Обами-Керрі: мовляв, треба знаходити навіть найменші ділянки, в межах яких дві ядерні держави можуть співпрацювати. А адже недавно, то з причин внутрішнього характеру, то в силу спроб назвати Трампа старшим братом - російський Генштаб заявив, що США можуть завдати по РФ якийсь несподіваний ядерний удар, який росіяни не зможуть вилікувати. Іншими словами, точно також як у випадку з Шайратом, американці могли б менше соромитися своїх заявах і діях на адресу Росії.

Але - і тут три версії: економлять зусилля, приміряються і обережні, дотримуються ділові інтереси ділових груп, нині контролюючих Білий дім. Однозначної думки тут немає - єзуїтська риторика гасить сплески "зради" і "перемоги" в українському випадку. Як і у всіх інших випадках.

Дефіцит конкретики переслідує діючу адміністрацію президента США повсюдно - причому настільки, що чималий сегмент функціонерів величезною кількісно перехідної адміністрації листопада-лютого просто відчалив в лобістські контори. А консервативні фонди почали безперешкодно виганяти прихильників Трампа з ключових посад - саме це, наприклад, сталося в Heritage. Які ж висновки можна зробити з протиріч, пеленающих півгодинну розмову Трампа з Путіним, якого в Москві чекали як манни небесної, в умовах деградації відносин на глибину Андропова, при якому і сформувався характер чинного господаря Кремля?

По-перше, незважаючи на всю критику лінії попередників, новий Білий дім в цілому продовжує саме її (можливо, і без особливого бажання).

По-друге, як і Обама, в українському питанні Трамп продовжує ховатися за широку спину Ангели Меркель, при цьому ще більш явно намагаючись зробити українське питання - німецьким питанням. Що ж, така позиція віддає "историзмом".

По-третє, і це "оновлення" приспів пізніше інших - ФБР вустами Джеймса Комі оголосив Росію (загладжування провини перед Клінтон і відповідь на її ж недавні звинувачення?) найголовнішою загрозою США і звинуватив російських хакерів у тісній співпраці з путінськими спецслужбами. Зрозуміло, що за цими заявами потягнулася низка передбачуваного тріумфування демократів і традиційних республіканців.

Схоже, ФБР продовжує грати в свою власну, місцями дивну, політичну гру. А значить, дзвінки Трампа в Кремль будуть ставати все коротшим. Принаймні, якщо Росія продовжить демонструвати впертість і непередбачуваність в сирійському, українською, корейською та інших актуальних питань нинішньої міжнародної порядку денного.