Обережно, Америка зачиняється. Європейські члени НАТО оцінюють перспективи виживання блоку без США

Можна, звичайно, впасти в моралізаторський тон і сказати, що США знову підтвердили свою ненадійність як партнера. Звичайно, ця ненадійність і так була очевидною, починаючи, як мінімум, зі зливу Південного В'єтнаму, але Європа вважала себе надто важливим для Вашингтона регіоном — незрозуміло, до речі, чому. Тепер ця ілюзія померла. А на репутаційні збитки США начхати, у них зараз інші пріоритети.

Щоправда, у Конгресі в середині грудня ухвалили закон, який забороняє президенту США виходити з НАТО без схвалення обох його палат. Але, по-перше, Байден щось не поспішає підписувати його. По-друге, дивлячись на нинішній Конгрес, який заблокував на невизначений термін допомогу Україні — отже, і Європі, яку Україна прикриває, як щит, легко уявити і схвалення Конгресом виходу з НАТО. По-третє, і Статут НАТО, і повноваження президента США, а також обох палат Конгресу, навіть взяті окремо, дають багато можливостей для повного саботування участі в Альянсі без формального виходу з нього.

У тому, що обвалення американської репутації співпало з 79-ми роковинами Ялтинської конференції, можна побачити випадковість, або глибокий символізм. Але, мабуть, вірнішим буде твердження, що нічого, окрім ілюзій, збудованих на чистому піарі, не обрушилося. США завжди легко зливали союзників, а європейців тримали за витратний матеріал, що, до речі, Ялтинська конференція та продемонструвала. Міфи про те, що укладений із США договір, тим більше – усна обіцянка когось із найвищих чиновників, щось гарантують, були просто розлученням наївних європейських простаків.

Розбираємось у перспективах реальної ситуації. Тим більше, що вона безпосередньо стосується і нас з вами.

Як це бачиться зі США

Хто сьогодні є головним ворогом США? Китай! Про це у США на всіх рівнях відкрито говорять та пишуть. Китай – поруч, і безпосередньо втручається у американські сфери впливу. Китай перехопив на себе світове виробництво ширвжитку – з подачі Білого дому та американських корпорацій, але про це ніхто зараз уже не згадає. Не згадують у Вашингтоні і про помилку у розрахунках на економічне розмивання китайського тоталітаризму. У розвороті Китаю до неомаоїстської мілітаризації американські аналітики бачать лише прикрий збій, спричинений погано збалансованим економічним впливом на КНР, а чи не закономірну неминучість.

Що ж до Росії, вона взаємодіє зі США, переважно, через Європу, створюючи проблеми насамперед європейцям. Відносини з ЄС у США складні та неоднозначні, європейці взяли моду сперечатися з Вашингтоном, і їм буде корисно пожити у світі, де американський дядечко пішов у відпустку, років на 15-20. Так само все і з Великобританією. Немає жодної причини, через яку США мало б сенс рятувати Старий Світ від будь-кого. Куди цікавіше виставити цей мотлох на торги в рамках глобальної гри.

Все це нагадує ситуацію 85-90 річної давності, коли на місці Китаю була Японія, а на місці Росії — Німеччина. І США так само вважали, що європейські проблеми від них далекі, а з Японією можна розібратися за допомогою економічного тиску та різного роду ембарго. Чим це закінчилося – відомо… Хоча ні, майже невідомо. Реальність неабияк заболтана, тут розбиратися і розбиратися — але відкладемо це до іншого разу. Повернемось у наші дні.

Отже, Китай – проблема №1, а в Україну США вже вклалися, на $110 млрд., і загалом вдало. Вони вирішили завдання War Encapsulating – утримання війни у статусі регіональної, без переростання до Світової. Путін міцно зав'язає на сході України і скоро вже третій рік як бере Київ за три дні — без видимих перспектив його взяти. А якщо й візьме, то що?

Путіна, до речі, така ситуація вічної війни теж загалом влаштовує. Як вона може влаштовувати Кремль і Вашингтон одночасно? Дуже просто: у них обрій планування різний.

Завдання дати Україні достатньо зброї для військової перемоги, навіть обмеженої, на рівні "виходу на кордони 1991 року" не ставиться у Вашингтоні в принципі жодної з політичних сил, що конкурують у США. У Європі, до речі, вона теж не ставилася, але Європа при цьому твердо розраховувала на підтримку США — а тут вийшов такий собі пердимонокль.

У планах НАТО, включаючи США, Україні було відведено роль несмертельного грипу, який має не вбити, а лише максимально послабити та втомити Росію. Це, звичайно, трагічно для України, але ні її доля, ні доля Європи, США за великим рахунком не цікавлять. Завдання США – розвалити російську економіку настільки, щоб перетворити Росію з потенційного союзника Китаю на територію розрухи та втрати управління Москвою. У цю територію Китай, за бажання, зможе інвестувати, перетравлюючи її шматками, і неминуче страждаючи від нетравлення. Проблема в тому, щоб не залишити Пекіну іншого вибору, крім виїдання з трупа Росії найнебезпечніших його фрагментів, оскільки Росія загалом слабо заселена і дуже фрагментарна.

Китай при цьому посилиться? Ну, це як подивитись. Нові шматки ще потрібно проковтнути, не подавившись, а це витратна справа. Тим часом, у Китаї зараз – економічна криза, яка й забезпечила перемогу неомаоїстському угрупованню Сі з розворотом країни до мілітаризації. Якщо ж поставити Китай перед можливістю і одночасно необхідністю освоювати труп Росії, Пекіну доведеться домовлятися з Вашингтоном за багатьма напрямами, включаючи інвестиції та політичну підтримку. Цим шляхом США зможуть підтримати ті угруповання всередині КПК, які виступають за лібералізацію, з суто економічних міркувань. Але така лібералізація неминуче пов'язана із розмиванням політичної монополії КПК. Нехай не раптом, у кілька етапів, але з безумовною відмовою від розвороту в неомаоїзм. І такі угруповання у КПК є, хоч і загнані зараз глибоко під плінтус.

На виході отримуємо лібералізований Китай, у тісній зв'язці зі США, і якийсь огризок Росії, швидше за все, у вигляді групи сировинних країн Третього світу, також залежних від США. Не виключено, що отримуємо й Україну, що вижила, яку можна буде перетворити на залежного від США регіонального лідера Східної Європи, але це вже не точно. Україна може і не вижити, і на цей випадок є низка запасних планів, які США також влаштовують. Але у всіх можливих випадках європейські амбіції сильно урізаються, і США впевнено виходять на позицію світової держави №1. Світ однополярний, покритий американським прапором, у ньому без згоди Вашингтона ніхто не сміє вякнути.

Гарний план, що й казати. У перспективі років 15-20 його навіть можна реалізувати. Але є в нього й недолік: цей план абсолютно, за всіма позиціями, провалений на наступному етапі. Аналіз причин його неминучого провалу – окрема тема, точніше, навіть кілька великих та відокремлених один від одного, тим. Нам же зараз важливо розуміти, що на таку стратегічну глибину американські "зінкіні танки" не працюють. Не тому, що не можуть, а тому, що не мають оплаченого замовлення. Таке замовлення теж штука слизька, оскільки передбачає, серед іншого, переконливе обґрунтування оплаченого замовником результату.

Але, план, повторюю чудовий. І, при успіху, навіть обіцяє короткий період здобутої перемоги — тут знову ж таки маса паралелей з Ялтою. І цей план прийнято за основу, з незначними варіаціями, усіма силами, які в США щось вирішують, і фінансують одні – демів, інші – респов. Немає сьогодні жодних розбіжностей щодо цього плану загалом. Є лише суперечки про місця, які та чи інша група гравців займе у новому розкладі сил.

Що це загальноамериканська згода означає практично? Те, що і Україну, і Європу, і НАТО США можуть спокійно винести за дужки, перетворивши публічне обговорення політики щодо Старого світу на піар-брязкальця під час передвиборчої боротьби. Ця боротьба йде на тлі внутрішньополітичної кризи, яка охопила як обидві американські партії, так і все американське суспільство, поділене між ними. І це справді доленосна для США складноскладова криза зростання, з якої вони вийдуть принципово іншою країною, причому не зовсім поки зрозуміло, якою саме. Ця криза і займає сьогодні американців на всю соціальну глибину американського суспільства, складність та внутрішні протиріччя якого досягли за останні 20 років критичного рівня.

Щодо України, Європи та НАТО, то вони, з погляду США, нікуди не подінуться. Ними можна буде зайнятися пізніше, вирішивши внутрішні, набагато важливіші проблеми.

Як це бачиться з Європи

Росія, як завжди, воює в Україні, закидаючи супротивника горами трупів своїх солдатів, озброєних чим попало. Щоправда, в порівнянні з ситуацією 2МВ, все для неї трохи краще — а значить, трохи гірше для її супротивників.

Незважаючи на санкції, нафтового та газового експорту для фінансування війни цілком вистачає. Дірки у санкціях дозволяють Росії отримувати високотехнологічні компоненти, створюючи досить сучасну зброю. Може, і не першокласне, зате у великій кількості. Крім того, на Росію працюють збройові виробництва її союзників: КНДР, Ірану, і, поки що і опосередковано, КНР. Китай намагається у цій сфері не світитися, оскільки поглиблення економічного конфлікту зі США до планів Сі зараз не входить. Це породжує в США ілюзії про можливий успіх економічної багатоходівки, про яку йшлося вище.

Зубожіння російської провінції теж йде на користь боєздатності Росії, полегшуючи вербування гарматного м'яса. В цілому, все вибудовується як за звичною схемою: Росія заточена обслуговування Москви і причепленого до неї, як плацкарту для жебраків (порівняно з Москвою) Петербурга. Сама ж вона є неосяжною територією дикості, де можна добувати сировину та людський ресурс, і в якій зав'яже будь-яка окупаційна армія. Ця ситуація абсолютно влаштовує Путіна, який на відміну від американських аналітиків не бачить перспектив втрати управління. А без втрати управління американський план із згодовування ошметків Росії Китаю не спрацює. Навпаки, Росія, яка зберегла цілісність, додатково сприятиме неомаоїстському курсу Сі.

Хто тут правий: кремлівські чи американські аналітики? І ті, й інші мають рацію, просто, як уже сказано, обрій планування у них різний. У перспективі 5-10 років мають рацію кремлівські. У перспективі 15-20 – американські, але лише в тому випадку, якщо у світі не станеться серйозних глобальних змін. Але навіть якщо ці зміни не настануть, спадкоємців Путіна влаштує і "обмежена поразка" зі списанням усіх гріхів на покійного, на той час, диктатора. А також, на радощах від того, що російський проблемний кейс закритий, зі списанням репарацій та більшої частини військових злочинів, поверненням арештованої власності та поверненням російської еліти до західного Содому, який вона сьогодні так любить завзято викривати, відправивши туди на ПМП свої родини, та працюючи у Росії, наскільки можна, вахтовим методом. Але зміни можуть і статися, породивши третю ситуацію, яка не прогнозується сьогодні, де позиції гравців спиратимуться на їхні досягнення протягом попередніх 5-10 років. Тих років, коли події будуть йти за кремлівським планом — у тому, звичайно, випадку, якщо по Росії не будуть бити всією американською могутністю. Але США від таких ударів вже усунулися щонайменше до кінця 2029 року, до того ж, незалежно від результату виборів. Трамп, ймовірно, усуватиметься прямолінійніше, досягаючи з Путіним тактичних угод, а Байден — тримати Путіна в напрузі за рахунок дозованої підтримки України, але принципової різниці, на жаль, немає. До того ж, навіть до цього етапу і Україні, і НАТО ще потрібно дожити, утримавши фронт на сході. Оскільки ситуація на весь 2024 схожа, визначилася: допомоги від США Україна не отримає. Трампу немає сенсу давати Байдену можливість висунути виборцям успіхи в Україні, і законопроект про допомогу Україні може бути розблокований тільки в обмін на повну капітуляцію демів з прикордонного питання. На це Байден та його команда не підуть: вибори важливіші, позиція щодо кордону відчутно впливає на рівень електоральної підтримки Демпартії. Україна, порівняно з цим, взагалі не має значення. Європа та НАТО, до речі, теж.

У європейській частині НАТО все це чудово бачать, і бачать уразливості Європи перед Росією, до того ж, не лише військові. The New York Times у статті "Німеччина готується до десятиліть протистояння з Росією" зі смаком описує крах традиційної русофільської політики Берліна, але це лише дуже поверховий аналіз. Криза значно глибша, і Шольц вже прикидає перспективи технічного перемир'я з Росією, шляхом поступки їй України, повної чи часткової. Байден, у принципі, готовий морально підтримати і цей варіант, якщо зовсім припре — з тим, щоб жодної підтримки, окрім моральної, ні європейцям, ні українцям не давати, бо не до них. З цієї причини Берлін та Вашингтон виступали і виступатимуть єдиним блоком проти вступу України до Альянсу.

Настрої у Східній Європі, яка не забула Ялту, зовсім інші. Там відкрито кажуть, що Путін нападе на країни Балтії приблизно за п'ять років після закінчення війни з Україною. Що означає у цій ситуації "закінчення війни"? Проросійський маріонетковий режим приблизно на 60% неокупованої української території та кривавий хаос на 40% окупованої: 20% уже захоплено, ще 20% у планах — ось що це означає. Така собі суміш німецької окупації Франції з маріонетками у Віші, і репресивної радянізації Бессарабії, Західної України та Прибалтики. Але якщо німці, не схильні до жорсткої окупаційної політики без явного опору, поставилися до братніх французів дуже м'яко, то російські окупанти та їхні маріонетки займуться безкомпромісним геноцидом українців. Це гарантує, серед іншого, мільйонів 12-15 біженців з України до ЄС, переважно саме до східноєвропейських країн. І якщо питання про те, що буде через п'ять років після закінчення війни в Україні, озвучене публічно, це означає, що у НАТО мінус США немає впевненості в тому, що Україна, навіть з європейською підтримкою в рамках можливого, але без підтримки США, встоїть, і фронт не звалиться.

Щодо американців, то їм начхати рухне фронт, чи ні. Якщо й звалиться, то Росія ще більше зав'яже в нескінченній війні, що переходить у партизанську. Вже на партизанську війну США обов'язково щось підкинуть, щоб Путіну перемога медом не видалася. Перефразовуючи відому фразу, сказану Самі Знаєте Ким, можна стверджувати, що, чи живуть українці/ росіяни/ європейці в достатку чи подихають з голоду цікавить сьогодні як верхівку республіканців, так і верхівку демократів лише щодо поліпшення шансів на перемогу їх кандидата на листопадових виборах. А після виборів це буде цікавити їх тільки в плані умиротворення Китаю, шляхом згодовування Росії, що пішла врознос. Так що фронт, що впав, навіть принесе ряд переваг порівняно з тим, що не впав. Хоча й низка мінусів у такій ситуації теж є.

Що у сухому залишку?

Що сьогодні збирається робити колективна Європа, в особі НАТО мінус США? У принципі, загальний план "Б" начебто очевидний: тримати, наскільки вдасться, український фронт, і готувати лінію оборони на кордоні з НАТО, на випадок, якщо утримати фронт без американської допомоги не вийде, оскільки шанси утримати-не втримати приблизно 50 на. 50. Але цей план дуже рихлий: НАТО без США для протистояння з Росією не вистачає ресурсів як військово-економічних, так і соціально-психологічних. Тут, знову ж таки, треба розуміти, що розмови про економічну слабкість Росії, порівняно з ЄС, – чиста вода демагогію. Гопник з ножем, залишений віч-на-віч з мільярдером, що вийшов з Роллс-Ройса, заріже його з ймовірністю, близькою до 100%. Гопник просто психологічно готовий до цього, а мільярдер – ні. У гопника є ножа, а у мільярдера останній айфон, але що йому з того айфона проти ножа? І що йому від його багаторазової економічної переваги над гопником? Так уже бувало: Рим обрушили дикі та жебраки, порівняно з римлянами, варвари, готові боротися, щоб заволодіти римським золотом, унітазами, стиралками та собачими будками.

Щоб не допустити сумного собі результату, мільярдеру слід заздалегідь фінансувати поліцію, а також особисту охорону. Але європейський мільярдер сподівався у питаннях безпеки на США, і навіть спробував із гопником вигідно дружити – а США, як виявилося, глибоко начхати на нього, та його долі. А на Україну їм начхати тим більше.

Оптимістичних пропозицій не буде — можливо, іншого разу, але не сьогодні. Моралі також не буде. Буде сакраментальна фраза з "Матриці": "Ласкаво просимо до реального світу".