Зупинити Путіна. Як Росія може зруйнувати світову систему безпеки

Рішення Москви визнати фейкові республіки Донбасу, нею ж створені майже вісім років тому, було прогнозованим і очікуваним. Особливо після низки заздалегідь записаних відеозвернень кремлівських гауляйтерів з "ЛДНР".

У понеділок, 21 лютого, російський лідер Володимир Путін та його оточення з числа представників правлячої верхівки просто відкрито підтвердили своє рішення про подальше посягання на суверенітет та територіальну цілісність України, а також підтвердили фактичний вихід Кремля з мінських угод. До слова, знов-таки у записі.

Вислухавши, точніше показавши росіянам, як він вислуховує главу МЗС Сергія Лаврова, міністра оборони Сергія Шойгу, заїкаючого керівника СЗР Сергія Наришкіна та інших, Путін потім знову з'явився перед світлими очі електорату задля підписання указів про визнання "ЛДНР", а також візування договорів про дружбу із цими "республіками", для чого до Москви спішно доставили їх "голов" — Дениса Пушиліна та Леоніда Пасічника.

Наступного дня, 22 лютого, ці договори ратифікували обидві палати російського парламенту – Державна Дума і Рада Федерації. Ратифікували одноголосно. І це все, що потрібно знати про російських "лібералів", які не можуть відмовитися від "кримського бутерброду", ні відкрито виступити проти авторитарного режиму, що став загрозою для всього світу.

Що це означає?

Режим Володимира Путіна, не таючись, окупує вже де-факто окуповані Росією території Донбасу. Він обрав шлях подальшої агресії та тиску на Захід та Київ у спробі змусити їх здати назад та відкотити "діалог" до рівня, прийнятного для Кремля, замість поточного повсюдного пресингу колективного Заходу у відповідь на стягування російських військ на українські кордони минулого року.

Реакція трансатлантичного співтовариства та інших держав, які підтримують Україну, була негайною.

Так, перші пакети санкцій уже запровадили Сполучені Штати. І що важливо, другий і знову ж таки не останній пакет обмежувальних заходів дуже значний: проти суверенного боргу Росії (РФ не зможе позичати на зовнішніх ринках і торгувати облігаціями), проти банків ВЕБ (удар по експорту) та Промзв'язокбанк (удар по ВПК та ВС РФ), щодо близьких до Путіна олігархів (Деніса Бортнікова, Петра Фрадкова, Володимира Кирієнка).

Санкції запровадив і Європейський Союз. І, між іншим, заходи, запропоновані Брюсселем, виходять далеко за межі "занепокоєння", оскільки Єврокомісія відправила до "чорного списку" 350 депутатів Держдуми, які проголосували за визнання ЛДНР, а також схвалила заборону торгівлі російськими держоблігаціями.

До речі, про облігації. Після підписання Путіним указу та договорів про дружбу вони обвалилися до 13-річного мінімуму, тоді як рубль "пробив дно" у 80 рублів за долар. Щоб якось стабілізувати ситуацію, російська влада зараз вливає величезні кошти в облігації та підтримку рубля через Центробанк, "Газпром" та "Роснафту".

І це лише початок, оскільки в міру оголошення Європою нових обмежувальних заходів економіка Росії зазнає ще більших втрат. У тому числі у зв'язку із запровадженням Росією своїх військ на територію ОРДЛО.

Санкційних хвиль явно буде кілька. Принаймні з боку Британії. Лондон, як повідомив прем'єр Борис Джонсон, уже запроваджує санкції проти п'яти російських банків і щодо найближчого кола Путіна — Бориса та Ігоря Ротенбергов та Геннадія Тимченка.

Німеччина, яка до останнього намагалася дотримуватися Realpolitik, теж не залишилася осторонь і завдала, напевно, одного з найболючіших ударів по Росії, коли канцлер Олаф Шольц оголосив про призупинення сертифікації "Північного потоку-2". Враховуючи той факт, що через власний газовий шантаж Європи Росія втратила 26% європейського ринку, поки про посилення енергозалежності ЄС від РФ можна забути.

Брудна бомба Путіна

Втім, у Кремлі не могли не прорахувати наслідки своєї чергової гібридної авантюри. Путін із наміченого шляху вже не згорне.

І тепер його режим практично вже ставить на потік абхазько-осетинський сценарій, тобто закладає бомбу під міжнародну безпекову систему.

Щоправда, заради справедливості, це сталося набагато раніше, адже цю саму бомбу Путін демонстрував світові ще в 2007 р. на Мюнхенській конференції з безпеки. Тоді окремі європейські лідери, насамперед Париж і Берлін, вважали за розумне шанувати російського диктатора, наївно вважаючи, що блокуванням інтеграції України в НАТО вони заспокоять Кремль і тим самим збережуть крихкий баланс.

Вони припустилися серйозної помилки. Путіна не цікавили ні баланс, ні інтереси інших країн, яким він продає свою сировину. Тому в тому ж році, коли на Бухарестському саміті НАТО німці та французи пішли у відмову, Росія принесла смерть та біль на територію Грузії, окупувавши Абхазію та Цхінвальський регіон.

Бомба спрацювала. Але висновків не було. Колективний Захід зробив нову спробу замирення Росії, для чого до Москви тодішнім держсекретарем США Хілларі Клінтон було доставлено символічну кнопку "Перезавантаження".

І знову ті ж граблі вдарили всіх по лобі через 5 років – у Криму та на Донбасі.

Тепер гібридність російської політики не викликає жодного питання. Як, власне, наміри і цілі російського режиму, що у пику західній системі безпеки і правил створює свою власну альтернативну реальність.

Під загрозою усі

Бомба Путіна спрацювала вже не один раз. І не "кинджали", "авангарди" чи "циркони" — найефективніша зброя в арсеналі Кремля, а ось такі геополітичні бомби, зібрані з брехні та маніпуляцій.

Вони можуть рвонути де завгодно, крім України. Наприклад, у інших пострадянських країнах. У тому ж Казахстані, який путінський режим нещодавно доблесно "рятував" від протестувальників, а за фактом від Назарбаєва.

Недарма міністр закордонних справ Мухтар Тлеуберди на невдоволення Кремля не тільки заявив про те, що Нур-Султан не має наміру визнавати "ЛДНР", а й виступив проти відправлення на Донбас "миротворців" ОДКБ.

Боронь Боже Росія почне створювати деякі "народні республіки", наприклад, у Чуйській долині, якщо Казахстан або Китай вчасно не звернуть увагу на дій російських гібридів.

Тим більше, що, по-перше, Москва неодноразово раніше виставляла казахам територіальні та мовні претензії; по-друге, вже зараз деякі кремлівські пропагандисти на кшталт Андрія Медведєва пишуть про те, що, мовляв, "Новоросія" казахською мовою перекладається як "Південний Сибір". Тож обережність офіційного Нур-Султана цілком виправдана.

Фактично режим Путіна кинув виклик абсолютно всій міжнародній системі безпеки, що сформувалася після Другої світової війни. Ця система без втручання Північної Америки та Європи може впасти відразу, якщо фейкові суверенітети, а значить, і численні локальні конфлікти будуть поставлені на конвеєр.

Наприклад, якщо раптом десь у Колумбії або ще ближче до "заднього двору" США якесь плем'я/етнос побажають зміркувати собі "народну республіку", то та сама Росія не проти буде надати йому в цьому допомогу, а по суті – навіть підштовхнути його до цієї ідеї та створити таку "республіку" самостійно.

Хоча набагато перспективнішим у цьому плані виглядає втручання росіян у Європі, оскільки історія Старого Світу сама по собі закладає непоганий фундамент для можливого сепаратизму. Надто вже було багато воєн та роздробленості в минулому. І якщо Росії вдалося вкрай успішно зіграти на політичних розбіжностях як факторі розколу США, то сум'яття до Європи внести їй буде простіше.

У Європі достатньо вогнищ тліючого сепаратизму або автономізації, адептів яких не важко змусити діяти дещо активніше.

Взяти, наприклад, Бельгію, столиця якої також є столицею всього Євросоюзу, де живуть голландомовні (Фландрія), франкомовні (Валонія) та німецькомовні (Ейпен-Мальмеді). І в кожному регіоні є ті, кого приваблює сепарація.

Далі. Боснія і Герцеговина. У цій Балканській країні обурювачем спокою є Республіка Сербія, яка нині під керівництвом прокремлівського Мілорада Додіка вже лягла на курс розвалу БіГ через рішення про створення власної армії та згортання контактів із Сараєво.

А на Північному Заході Хорватії знаходиться Істрійська Жупанія, італо- та румуномовному населенню якої теж не противні ідеї про відділення чи автономію.

Чехія? Моравія на сході, що століття перебувала під контролем Австрійської, а потім Австро-Угорської імперій. Польща: Сілезія та Кашубія. Румунія: Трансільванія та Земля Сєкеєв — території, втрачені Угорщиною за підсумками Першої світової в рамках Тріанонського договору. І нинішній уряд Віктора Орбана активно "їздить" на темі Тріанонського реваншизму.

Погляньмо на скандинавів. Данія – автономія Фарерські острови, що колись входили до складу Норвезького королівства. Фінляндія: Аландські острови – архіпелаг, який завжди був цікавий не лише фінам, але, наприклад, шведам та росіянам під час Талвісоти та Яткосоти.

Франція … Ну, це взагалі розсадник потенційних спалахів сепаратизму: Ельзас (німці), Французька Країна Басків, Бретань, Корсика, Окситанія, Французька Фландрія, Прованс та Північна Каталонія (де місцеві сепаратисти виступають за об'єднання з іспанською Каталонією).

Німеччина: Баварія, населена баварцями, франконцями, швабами; Східна та Північна Фризія (транскордонний культурний регіон, що охоплює північ Нідерландів та північний захід Німеччини, населений фризами) та Лужиця (серби).

"Шматкова" Італія, країна міст-держав, яка лише в XIX столітті нарешті об'єдналася: Долина Аоста на північному заході (французи, італійці), Фріулі-Венеція-Джулія (автономія на північному сході, фріульці); Трієст (італійці, словенці), Ломбардія (північ Італії), Медзоджорно (Південна Італія); Сардинія, Сицилія, Південний Тіроль, Венето.

Як бачимо, потенційних цілей для гібридних агресорів із Росії в Європі достатньо. І, як показує досвід останніх років, немає в Кремля і проблем з вербуванням і підкупом місцевих еліт для просування російських інтересів.

Хоча все ж таки слід зауважити, що ця нова реальність, яку Росія може створити, працює і проти неї через слабкість її державних інститутів та впливу далеко від столиці.

Оскільки за тією ж схемою, яку Москва реалізувала в Грузії та Україні, Китай може створити Сибірську народну республіку, попередньо роздавши свої паспорти місцевим жителям. На два "фронти" Росія воювати не зможе. Вона і під КНР зараз лягає, оскільки їй не під силу з Заходом тягатися.

Та й у принципі Росія — взагалі рай для потенційних сепаратистів, багато обумовлений як жорстокістю колонізаторів і загарбників у минулому, так і соціально-культурно-економічним поділом країни на громадян першого і другого сорту — на Москву і на умовне Замкадьє, що живе в рази гірше столиці. Це комі-перм'яки, уральці, татари, удмурти, башкири, чуваші, карели, Калінінград (колишній Кенігсберг), калмики, кубанці, чеченці, абазини, черкеси, балкарці, карачаївці, лезгіни.

Врятувати рядового Путіна

З іншого боку, Кремль продемонстрував уже неодноразово свою готовність йти далі по землі, що горить під ногами. Підрив глобальної системи безпеки потенційним парадом фейкових суверенітетів є інструментом. Інструмент, який Путін та Ко вважають цілком ефективним для збереження поточної державної моделі в Росії та її захисту від "екзистенційних загроз" із Заходу у вигляді демократизації та прозорості.

Пам'ятається, 27 вересня 2018 р. відомий російський журналіст Володимир Познер на лекції "Як США створили Володимира Путіна" в Єльському університеті дуже багато розголошував про цю екзистенційну загрозу Росії, виправдовуючи, по суті, її агресію щодо сусідів та Заходу загалом.

Він казав: "Російське керівництво розглядає можливе розміщення збройних сил НАТО на своєму кордоні з Україною та перетворення бази Чорноморського флоту в Севастополі на базу, наприклад, Шостого флоту США як екзистенційну загрозу, а якщо так – говорити про дотримання міжнародного права просто безглуздо".

І намагався переконати аудиторію близьким і зрозумілим їй порівнянням: якби в Мексиці сталася революція і нова влада "погано" ставилася б до США, а потім попросила б Росію розмістити війська на кордоні зі Штатами, то "як ви вважаєте, США поставилися б до цього?".

Зауважимо, саме таку аргументацію регулярно наводили і наводять сьогодні розмовляючі голови режиму Путіна і сам Путін, висунувши нещодавно ультиматум щодо гарантій безпеки і вимогу заблокувати розширення НАТО на Схід.

Тобто Москва просуває таку концепцію: якщо держава стикається з такою загрозою, то вона має право забути та "забити" на всі міжнародні угоди та договори, в яких бере участь.

Гіпотетичне розширення НАТО подається Кремлем та його спікерам на кшталт Познера як екзистенційна загроза для Росії.

Але це дуже вільне трактування того, що відбувається, а аналогія з тією ж Мексикою – притягнута за вуха. З тієї простої причини, що це саме Росія є загрозою сусідам, на території яких вона вторгається і без будь-якого розширення НАТО.

Втім, екзистенційна загроза існуванню Росії все ж таки існує. І її режим Путін сам і створив, коли спорудив у країні ідеологічний гібрид, підживлюваний мілітаризмом.

Сьогодні Путін – вже бранець гротескного ідеологічного державного монстра, ним створеного. І якщо він спробує послабити або вбити своє чудовисько, то Путіна розіпнуть його ж піддані, у яких, на відміну від персонажів Мері Шеллі, це чудовисько не викликає страху чи огиди. Навпаки, воно їм важливіше за його творця. Нині це єдина зрозуміла дійсність.

І тому Путін, визнаючи незалежність "ЛДНР", публічно осідлав націоналістичну повістку в Росії. Від боротьби з російським націоналізмом він перейшов до очолення російського націоналізму, дотримуючись принципу: "Не можеш перемогти, очолиш".

Таким чином "обнулений" Путін має намір залишитися при владі після 2024 р. А до всього іншого каналізувати невдоволення російських "неросійськими" в Росії, де росіяни, будучи титульною нацією, завжди були недопредставленою і ущемленою нацією.

Сьогодні Путін завершує будівництво рашизму – російської варіації нацизму, який, як і понад 70 років тому, становить загрозу для всього світу.

Проте після перших жорстких реакцій США та ЄС на дії Росії, після того як Байден чітко задекларував готовність захищати демократію від автократів, зокрема, в Україні з'явилася надія на те, що попередній досвід переговорів із Росією враховано. А саме безглуздість спроб примирення Кремля з позиції, яку кремлівські чекісти вважають за слабку.