Помилки резидентів. Навіщо московські чекісти полюють на Тихановську

5 жовтня лідер білоруської опозиції Світлана Тихановська заявила, що хотіла б зустрітися з президентом Росії Володимиром Путіним, щоб зрозуміти, чому він підтримує Олександра Лукашенка. Двома днями пізніше Тихановську оголосили в розшук на території Росії, що можна вважати своєрідною відповіддю Кремля на її пропозицію про зустріч.

Той факт, що представники ліберальної опозиції в пострадянських країнах намагаються домовитися з Москвою, не повинен дивувати. Навіть якщо не брати до уваги зв'язків ряду білоруських опозиційних кандидатів з Кремлем, очевидно, що якийсь потенційний лідер порівняно невеликої країни, що межує з Росією і економічно залежить від неї, ризикне кинути виклик норовливому і войовничому сусідові — особливо з огляду на ідіосинкразію Кремля до кольорових революцій і його паталогічну агресивну реакцію на український Майдан.

Тихановська ж, ставши символом протесту, але ніколи не була професійним політиком, і з самого початку було зрозуміло, що чіткої програми, тим більше у зовнішньополітичних питаннях, у неї немає. Так що її спроби "всидіти на двох стільцях" і поговорити (фактично — домовитися) з Путіним були цілком очікувані. Дивним у цій ситуації скоріше є те, наскільки різко і демонстративно вони були відкинуті Росією.

За лекалами спецоперацій

Взагалі, тактично Москва в "ближньому" зарубіжжі традиційно діє так само, як і в "далекому" — тобто в режимі спецоперацій. По суті, це єдиний підхід, близький і зрозумілий чекістській свідомості, носіями якої є і сам Володимир Путін, і його найближче оточення. Не зумівши створити привабливу для сусідніх держав модель розвитку і, як наслідок, терплячи невдачі в реалізації інтеграційних проєктів під своїм патронатом, Кремль остаточно зробив ставку на політтехнології та маніпуляції політичними процесами в інших країнах. Як встановив британський центр "Досьє" в своєму розслідуванні, що російське втручання в справи сусідів, методи відповідального за ці маніпуляції генерала розвідки Володимира Чернова мало чим відрізняються від напрацьованих їм у роки оперативної діяльності. Це пошук джерел, збір і аналіз інформації, негласні спецзаходи, робота з агентами впливу і контрпропаганда.

Основними методами поширення російського впливу є підкуп політиків і їх шантаж, у першу чергу — нафтогазовий. Крім цього, Москва активно використовує зв'язки по лінії спецслужб і військових, і, зрозуміло, пропаганду. Важливо пам'ятати, що в чекістській свідомості люди і нації постають не як суб'єкти, а як об'єкти впливу, що не володіють власною волею. Звідси випливає і відповідне ставлення до подібних об'єктів: їх можна підкупити, залякати і, нарешті, усунути.

Відповідно, Москва в своїх іграх ніколи не брала до уваги суспільні настрої, вважаючи, що їх можна з легкістю сформувати штучно під конкретну задачу. Саме тому Кремль не намагався серйозно працювати з суспільством, роблячи ставку на окремих політиків, які піддаються підкупу або шантажу. Зважаючи на ці установки "м'яка сила" Росії використовувалася в основному для дискредитації Заходу і пов'язаних з ним фігур, а також спроб привести до влади своїх ставлеників.

Розчарування в "складній грі"

Але навіть у рамках цього досить недалекоглядного підходу Москва, здавалося, навчилася виявляти деяку гнучкість. У Киргизстані, наприклад, Кремль підтримав умовно проросійську революцію 2010 р., яка привела до влади Розу Отунбаєву. П'ять років по тому експерти прямо вказували, що дестабілізація сусідніх країн є елементом нової російської геостратегії, покликаним витіснити з регіону інших гравців і зробити керівництво, що роздирається протиріччями держав більш залежними від Москви. Підкреслимо, що мова йшла не про покарання "нелояльних" держав на кшталт України, а про так звані "превентивні дестабілізації", здавалося б, цілком лояльних Москві країн.

Більш того, незважаючи на "брутальний" характер сучасного російського підходу, кремлівським політтехнологам вдавалося в деяких випадках грати досить тонко. Наприклад, вірменська революція 2018 р. не викликала такої негативної реакції в російській пропаганді і офіційному дискурсі, як український Майдан. Цього разу Кремль не став грубо втручатися в події сусідньої країни, а, навпаки, спробував "домовитися" з новою владою.

Однак сьогодні помітно, що Москва почала демонструвати по-справжньому панічну реакцію на будь-які протестні заходи "по периметру", в тому числі, що ніяк не пов'язані з російською тематикою. Складається враження, що складні ігри на зразок спроб "перехоплення" революції йдуть у минуле. Досвід загравання з різними політичними силами явно не задовольнив амбіції Кремля. Справді, навіть підтримуючи добросусідські відносини з Росією, лідери сусідніх країн усе частіше поглядали на Захід чи Китай, і неминуче грішили "багатовекторністю", яка в останні роки остаточно стала сприйматися в Москві не інакше, як зрада. Це, до речі, вельми яскраво проглядається з недавно опублікованих донесень на Пашиняна російської агентури в Вірменії.

Видатки параної

У резульктаті параноїдальне бажання Путіна за всяку ціну залишитися при владі в сукупності з актуальними фобіями перед революціями і бажанням повністю контролювати сусідні країни вивело на перше місце головний критерій, на який він став робити ставку — абсолютна сервільність. Саме це, схоже, стало вирішальним фактором у вирішенні Путіна підтримати Олександра Лукашенка, яке несло в собі безліч витрат, явно усвідомлюваних Москвою. Заступившись за одіозного диктатора, Росія налаштувала проти себе більшу частину білоруського суспільства і знову викликала на себе гнів Заходу.

Крім того, Лукашенко вже не раз проявив себе як вкрай ненадійний партнер, одночасно демонструє лояльність до Росії і намагається "продати" себе на Захід як "гаранта захисту Білорусі від російської загрози". Однак той факт, що знехтуваний Заходом і власним суспільством "Батька" став набагато більш залежним від Москви, переважує в розумінні Кремля всі перераховані мінуси.

Оголошення Тихановської в розшук є сигналом, що від тонкощів "великої гри" Кремль переходить до грубої і примітивної "диктаторської солідарності", при якій можливість пригнічувати революції і контролювати як завгодно токсичного "дружнього диктатора" стає важливіше, ніж ризик налаштувати проти себе населення і частину еліт усіх сусідніх країн.

Більш того, катастрофічне падіння рейтингу робить його навіть більш надійним союзником в очах Кремля, оскільки такому правителю просто нікуди діватися, крім обіймів Москви. Що стосується незадоволених громадян, у Росії давно прийшли до висновку, що репресії і залякування — набагато більш дієвий інструмент управління масами, ніж ставка на народну любов.

Цей доведений до межі макіавеллізм у повній мірі відбився як у сприйнятті нової киргизької революції як абсолютного зла (принаймні, на рівні пропаганди), так і в стосунках навіть з давніми союзниками на кшталт Сербії. Так, спроби президента країни Олександра Вучича домовитися з США і нормалізувати відносини з Косово відразу ж привели до міжнародного скандалу, а штатні пропагандисти стали послужливо перераховувати зв'язки глави сербського уряду Ани Брнабіч "з Держдепом і Рокфеллерами". На цьому тлі не викликає подиву, що у Росії залишається все менше союзників, а народи сусідніх держав все більше намагаються звільнитися від задушливого імперського "братства".