Орбан, Трамп і Ко. Чи прокинуться "друзі Кремля" під вибори у Європі і США

Із наближенням виборів президента Сполучених Штатів і до Європарламенту варто очікувати інтенсифікації проросійської риторики

Прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан, як відомо, був єдиним європейським лідером, який попри напруженість у відносинах Північноатлантичної спільноти із Китаєм взяв участь у саміті китайської ініціативи "Один пояс, один шлях", що проходив у Пекіні 17-18 жовтня.

Зі столиці КНР, де він мав зустрічі з "друзями" — лідерами-автократами Сі Цзіньпінем і Владіміром Путіним, Орбан привіз не тільки збільшення на поставок російського газу та запевнення у розвитку дружби з Китаєм, але й, схоже, чергову порцію контроверсійних заяв.

Цивілізація Орбана

По-перше, Орбан знов заявив, що допомога Україні не є "інтересом" Будапешту, а та допомога, яку Угорщина надає Києву, є лише проявом "цивілізованої поведінки". При цьому українці, за його словами, насправді не захищають Угорщину від Росії. Мовляв, безпеку своєї країни він може забезпечити самостійно і, звісно ж, у кооперації з НАТО.

Що цікаво, визнаючи роль Альянсу у захисті безпеки Європи, партія Орбана водночас продовжує перешкоджати подальшому зміцненню НАТО. Власне, 24 жовтня "Фідес" відхилив пропозицію опозиції призначити нарешті голосування щодо ратифікації інтеграції Швеції до Альянсу. Відтак розгляд відтерміновано, щонайменше, до 6 листопада, коли відбудеться чергова сесія парламенту. Разом з тим навіть Туреччина – ще одна країна, яка наполегливо гальмувала членство Швеції у НАТО – може вже найближчим часом розглянути схвалення заявки Стокгольму, адже президент Реджеп Таїп Ердоган 23 жовтня нарешті скерував відповідний протокол до парламенту для ратифікації.

Звісно, це не гарантує позитивного розгляду питання турецькими законодавцями, однак Анкара все ж зробила цілком конкретні кроки у цьому напрямку. На відміну від уряду Орбана, який продовжує грати роль дестабілізатора Європи та й міжнародної безпеки в цілому, зокрема, виступаючи проти євроінтеграції України. Він — єдиний такий лідер у ЄС, як завважила нещодавно очільниця нижньої палати парламенту Чехії Маркета Пекарова Адамова.

Паралельно, зазначимо, "цивілізований" уряд Орбана заблокував військову допомогу Україні від ЄС на 500 млн євро, вимагаючи від Києва прибрати угорський OTP Bank, що продовжує працювати у Росії, з переліку міжнародних спонсорів війни.

По-друге, "постпекінський" Орбан не зупинився на куванні лихого проти України, але й вирішив також вчергове атакувати безпосередньо Європейський союз, в якому перебуває у перманентному конфлікті через власні дискримінаційні внутрішні рішення і закони, деструктивну політику, тощо. Іншими словами, через те, що Орбан збудував у Європі "електоральну автократію" (визначення Європарламенту).

23 жовтня, на річницю революції 1956 р., коли угорці повстали проти комуністичного режиму і диктату Москви, що у російських підручниках назвали фашистським переворотом, Орбан, імовірно, натхненний бесідою з Путіним, перевершив себе у скандальності висловлювань — порівняв Євросоюз із СРСР.

"Іноді історія повторюється. Москва була трагедією. Брюссель — лише погана сучасна пародія. Ми мали танцювати під дудку Москви. Брюссель теж дудить, але ми танцюємо, як хочемо і коли побажаємо", — заявив очільник уряду Угорщини, яка вимагає від ЄС розмороження багатомільярдних дотацій (як мінімум 13 млрд євро).

Натомість Орбан у відповідь на цю вкрай дивну політико-історичну аналогію отримав від Брюсселю доволі прямолінійну "пораду". Так, верховний представник ЄС з питань закордонних справ і політики безпеки Жозеп Боррель під час спілкування на щорічній конференції Центру європейських реформ "Європа і світ" нагадав угорському прем’єру, що насправді Угорщину ніхто в ЄС, який на відміну від СРСР "танки до Будапешту не заводив", не тримає і вона може з нього вийти.

Віяння з-за Атлантики

Втім, Орбан також "вірить", що ЄС ще можна "виправити" і досягти цього можна було б на виборах до Європарламенту, запланованих на 6-9 червня 2024 р.

Власне саме вибори до ЄП, про які згадав Орбан, ймовірно, і є головною мотивацією угорського прем’єра, та й інших популістів (як правих, так і лівих), що є адвокатами Кремля у Європі, для проведення чергових нападів на єдність і цілісність як Євросоюзу, так і Північноатлантичної спільноти загалом.

Угорщина Орбана, в медіапросторі якої дуже поширено сьогодні кремлівський порядок денний, дійсно може стати своєрідною базою для дестабілізації ЄС під час передвиборчої кампанії до Європарламенту. Звісно ж із безпосереднім залученням до цих процесів особисто Віктора Орбана, членів його уряду на кшталт голови МЗС Петера Сійярто та однопартійців.

Зрештою, слід очікувати подальшої активізації "друзів Кремля" серед європейських партій і політиків. І не тільки європейських. От, наприклад, взяти експрезидента США Дональда Трампа. Знов-таки після саміту "Поясу" у Пекіні Трамп раптом вирішив згадати про свого друга Віктора Орбана, якого під час виступу у Нью-Гемпширі назвав "одним з найсильніших лідерів у світі". Хоча похвала дещо втратила свою цінність через невігластво Трампа, оскільки він, по-перше, "призначив" Орбана лідером Туреччини, а по-друге, вирішив, що "країна Орбана" має спільний кордон з Росією (хоча ані Угорщина, ані Туреччина його не мають).

Втім, такі дрібниці не вплинуть на ставлення до Трампа та його заяв з боку його ядерного електорату, що під егідою експрезидента прагне реваншу на президентських виборах 2024 р.. На які, завважимо, із занепокоєнням чекають і в Штатах, і в Україні, і в ЄС, бо вже в курсі, що то є ізоляціонізм у виконанні Дональда Трампа, який під час каденції вміло руйнував відносини навіть з найближчими союзниками і дестабілізував НАТО.

І від своїх поглядів, зокрема, щодо Альянсу, попри певне нерозуміння принципів функціонування НАТО, Трамп не відмовився, згідно з інформацією The Rolling Stone. Журнал поспілкувався з джерелами в оточенні Трампа і з’ясував, що Трамп під час президентства хотів вивести США з НАТО, і досі розглядає такий сценарій у разі перемоги на виборах. Або принаймні перевести відносини США з НАТО у "режим очікування", тобто де-факто не взаємодіяти з Альянсом без виходу з нього, якщо союзники не приймуть вимоги підвищити витрати на оборону і не погодяться переглянути принцип 5-ої статті. Трамп, за даними видання, не бажає захищати союзників від потенційної агресії, наприклад, невеликі країни, а це вже стосується Литви, Латвії, Естонії, безпеці і цілісності яких безпосередньо загрожує Росія.

Звісно ж в такому контексті Україна взагалі не має місця у парадигмі Трампа, який разом з іншими радикальними республіканцями продовжує наполягати на скороченні або відмові від підтримки Києва.

Хоча, зазначимо, не тільки радикальні республіканці, або ж трампісти, є прихильниками концепції торгу українськими інтересами.

Новими сумнівними оцінками геополітичної ситуації днями – під час дискусії у X (колишньому Twitter) – відзначився мільярдер Ілон Маск. Він лякав авдиторію Третьою світовою війною, закликав налагодити відносини із Росією, адже Штати не впораються з альянсом Китаю та РФ; а також — натиснути на Україну, аби та відмовилася від своїх територій заради миру.

Цю дискусію, що отримала назву Spaces, організував Девід Сакс — венчурний інвестор, який дотримується аналогічних поглядів щодо війни РФ проти України. І у сесії окрім нього та Маска брав участь ще один американський республіканець-ізоляціоніст Вівек Рамасвамі, який виступає проти підтримки України і поширює наративи про необхідність зосередитися насамперед на китайській загрозі.

Водночас і Рамасвамі, і Маск, і Сакс, і Трамп по суті старанно ігнорують сам факт вже сформованого союзу Китаю, Росії, Ірану, КНДР, Білорусі, Сирії. Вони намагаються переконати не стільки у доцільності, скільки у взагалі можливості фрагментації такого протистояння. Тобто, буцімто, США можуть і мають протистояти лише Китаю попри те, що у світі дійсно вже створено нову "вісь зла", яка діє спільно і у тісній взаємодії із метою тотального перегляду існуючої міжнародної системи на свої користь. Що, на щастя, все ж добре усвідомлюють інші члени Республіканської партії США. Наприклад, прямо про це напередодні заявляв лідер "слонів" у Сенаті Мітч Макконнелл, який розглядає "вісь зла" як безпосередню загрозу для Сполучених Штатів; а до того ж є прихильником подальшої підтримки України.

Приціл на вибори

Очевидно, що заяв, тотожних заявам Трампа чи Маска, буде лише більшати з наближенням виборів президента США. Та й не тільки американських виборів, але й вищезгаданих виборів до Європейського парламенту, і в країнах Європи.

Соціологи, на тлі чергової кризи, спричиненої війною РФ проти України і ХАМАС – проти Ізраїлю, вже фіксують певне зростання рейтингів право- і лівопопулістів в Європейському союзі, серед яких чимало так званих друзів Росії.

Так, згідно з дослідженням німецького Фонду Конрада Аденауера від 23 жовтня, зростає популярність і "м’яких" євроскептиків з парламентської групи "Європейські консерватори і реформісти" (ECR), які однак стоять на боці України – їм прогнозують 77 мандатів у ЄП (зараз 66); і радикальних правопопулістів з "Ідентичності і демократії" ("Альтернатива для Німеччини", італійська "Ліга", "Національне об’єднання" Марін Ле Пен, Партія свободи Австрії, тощо), відомих прихильністю до Москви – 73 місця у майбутньому Європарламенті замість поточних 60 мандатів.

Хоча, згідно з із серпневим іще дослідженням Politico, що теж фіксувало збільшення рейтингів правопопулістів, коаліція правоцентристської Європейської народної партії, ліберальної "Оновити Європу) і лівоцентристського "Прогресивного альянсу соціалістів і демократів" (S&D) із певною втратою місць збереже свою більшість у ЄП.

З іншого боку, поточна політична ситуація обіцяє певні напруженість і полярізацію виборів руками саме радикальних правопопулістів-євроскептиків, що мають підтримку Кремля.

І вже найближчим часом ми можемо отримати підтвердження цього припущення – 22 листопада у Нідерландах відбудуться позачергові вибори до парламенту. Вони характерні тим, що розкол через міграційну політику спричинив кризу у королівстві, наслідком якої стало рішення чинного прем’єра Марка Рютте не вести його Народну партію за свободу і демократію, а також піти з політики. Аналогічне рішення для себе ухвалили деякі лідери інших партій, зокрема, з парламентської коаліції.

Тож перед виборами у Нідерландах утворився певний лідерський вакуум. Що по собі дещо підвищує шанси поліпшити свої позиції широкому спектру консервативних партій, в тому числі і правопопулістів.

До таких, наприклад, відносяться добре відомі Україні, через їх участь у референдумі щодо ратифікації Угоди про асоціацію з ЄС 2016 р., "Форум за демократію" Тьєррі Боде і Партія свободи Герта Вілдерса. Також до табору євроскептиків новачки з партії JA21 (Juiste Antwoord 2021 – "Правильна відповідь 2021").

Політична сила Тьєррі Боде, яка, за даними нідерландських ЗМІ, має тісні політичні і фінансові зв’язки із Кремлем, також прямо підтримує російські наративи щодо війни проти України і виступає проти допомоги Києву. Проте на відміну від "Форуму" вищезгадана, наприклад, JA21 засудила агресію РФ і стоїть на боці України. На диво засудили війну РФ проти України і в партії Вілдерса.

Насправді ж у Європі не так багато вже багато популістських "друзів Кремля" на кшталт "Форуму" Боде, які б відверто і публічно підтримували Росію. Саме тому такі політсили як партія Боде, Партія свободи Австрії чи "Альтернатива для Німеччини" і "Ліві" (Die Linke) є найціннішим активом Москви на майбутніх виборах. Плюс Кремль також створює нові проекти, хоча й використовує для цього цей "старий актив". Прикладом є нова партія Сари Вагенкнехт, яка після місяців активного піару, в тому числі і російськими ресурсами, вийшла з німецької Die Linke і створює нову політичну силу "Союз Сари Вагенкнехт — За розум і справедливість", яка закликає до скасування санкцій проти Росії.

Що ж до решти популістичних партій з історією зв’язків із Москвою, то вони вимушені бути вкрай обережними в оцінках війни РФ проти України. Це пояснюється тим, що вони опинилися у складному становищі — вони зараз здебільшого не можуть відверто підтримувати Росію, адже мають рахуватися з думкою свого електорату. А їх виборці, як продемонструвало лютневе опитування, проведене Фондом Жан-Жореса, насправді не одностайні у непідтримці України. Насправді, як виявилося, Україну підтримують, наприклад, 62% прихильників ліворадикального француза Жан-Люка Меланшона, 49% — виборців ультраправої Марін Ле Пен (Росію – 19%); 36% виборців праворадикальної "Альтернативи для Німечини" — на боці України, 41% — Росії; 52% прихильників Die Linke підтримують Україну, Росію – 30%; в Італії нас підтримують 56% електорату ультраправих партій (це "Ліга", "Рух п’яти зірок", тощо).

Тому і Ле Пен, і Маттео Сальвіні (лідер "Ліги"), і вищезгадана партія Вілдерса, намагаються якось балансувати у публічній площині, не вдаючись до категоричності у судженнях. Ле Пен, Сальвіні, Вілдерс – всі вони засудили російське повномасштабне вторгнення до України. Водночас вони також обережно закликають до "дипломатичного вирішення" і діалогу з Москвою.

Втім, з наближенням дати виборів і інтенсифікацією нової консолідації право- і лівопопулістів у ЄС, їх риторика і погляди можуть зазнати кардинальних змін.

І вельми красномовним маркером ставлення таких популістських партій до Кремля є їх голосування у Європарламенті, яке дослідило російське видання "Новая газета Европы". Станом на лютий 2023 р. вони виявили, що "друзі Путіна" хоч зазвичай і не голосують проти рішень, покликаних покарати Росію за агресію, втім і не підтримують їх – утримуються (в середньому 6% від всіх 705 депутатів), або не були присутні чи не голосували (13%).

Тобто, не виключено, що ці політичні сили перебували, послуговуючись риторикою Трампа, в "режимі очікування". Звісно, останні опитування не фіксують різкого зростання рейтингів популістів-євроскептиків, і найбільшою коаліцією ймовірно лишаться ЄНП, S&D, Renew. Однак воно – це зростання — все ж є. І до виборів до Європарламенту лишилося ще 8 місяців. А за цей час дуже багато всього може статися (яскравий приклад – війна іранських проксі проти Ізраїлю, яка створила додаткові виклики для Європи та США).

Та й навіть без значного прориву на майбутніх виборах, вони як такі дають доступ Москві до дійсно великих майданчиків поширення свого порядку денного через своїх політичних проксі і різними методами (прямою або ж завуальованою підтримкою Кремля).