Занепад Європи скасовується. Чому "брюссельська вата" опинилася в меншості
Минулі вибори в Європейський парламент отримали історичне значення з трьох причин.
Марш еврофобов
Перша - якщо п'ять років тому в склад цього органу, поступово усиливавшего своє безпосереднє вплив на європейські справи, просочилися лише невеликі групи налаштованих проти союзної проекту радикалів, то за останню п'ятирічку подібні настрої охопили великий сегмент виборців країн ЄС. Те обставина, що політичний ландшафт Європи зміниться в цю сторону, було запрограмовано несподіваним успіхом британського референдуму, а потім перемогою Дональда Трампа на президентських виборах в США. Обидва ці події відбулися в 2016 р., але сходження євроскептиків, яких у більшості випадків доречніше назвати еврофобами, структурировалось не тільки цими двома моментами.
Варто згадати і про те, з якими труднощами, особливо після скандального референдуму щодо українського питання в Нідерландах, вдалося втриматися правоцентристського уряду Марка Рютте. В цей трирічний проміжок часу ми побачили крах політичного центризму в Італії, посилення позицій правих популістів в Угорщині та Польщі, історично друге за весь період існування французької П'ятої республіки потрапляння у другий тур президентських виборів кандидата від ультраправих, а також входження Австрійської партії свободи до складу урядової коаліції.
Схожі тенденції демонструвала і серія національних виборів в європейських країнах, зокрема в Німеччині, Чехії і днями в Бельгії. Тому нинішня виборча кампанія в Європарламент зобов'язана була стати ристалищем між прихильниками і противниками європейської союзної проекту, істеблішментом умовно "брюссельських" бюрократичних кланів, які відкрито називають "європейськими політико-партійними сім'ями" (маються на увазі народники, есдеки, ліберали, "зелені" тощо).
Що стосується противників продовження європейської інтеграції, подальшого розширення ЄС і навіть нинішнього, "квазиконфедеративного" пристрої Союзу, то, незважаючи на вищезгадані успіхи, сама природа цього соціального явища завжди була слабкою стороною тих політиків, які намагалися цю хвилю осідлати, що передбачувано проявилося за підсумками цих виборів. В той же час як мінімум за останні півроку електоральний потенціал євроскептиків був серйозно обмежений епізодами і процесами протилежної властивості.
Це і частково трагікомічний депресивний серіал про вихід Великобританії зі складу ЄС, і багатомісячний вуличний хаос у Франції, увінчався, по суті, відмовою Єлисейського палацу від змістовних реформ, нарешті, це гучний скандал у Відні, що завершився падінням уряду Себастьяна Курця, якого підвели під монастир його нерозбірливі в зв'язках партнери.
Вождь Союзу
Друга причина історичної значущості цих виборів полягає в розвитку феномена особистого політичного лідерства на рівні європейських інститутів, чого фактично не існувало до епохи Комісії Баррозу (2004-2014). Справа в тому, що попередник Жозе Мануеля Баррозу на цій посаді, Романо Проді, протримався один термін, був відомим національним політиком і закулісно впливовим глобальним гравцем (зокрема, із-за близькості до Джорджу Соросу), а після своєї брюссельської каденції став прем'єр-міністром Італії.
Це не тільки означало, що на публічних посадах на верхньому поверсі європейських союзних інститутів перестали з'являтися "збиті льотчики", але і те, що посаду президента Єврокомісії початку конвертуватися в істотний політичний капітал на національному рівні. Період Комісії Баррозу, незважаючи на те, що на правління португальської екс-прем'єра і міністра закордонних справ випали і глобальний фінансовий, і європейська боргова криза, з сьогоднішнього дня бачиться як "золотий вік" ЄС.
Йде комісія Жана-Клода Юнкера нерідко демонструвала слабкість перед лицем основних країн-членів, перед нарождавшейся гібридної демократією в Будапешті та Варшаві, перед знахабнілими екстремістами в Європі в цілому, а також впливом ззовні - головним чином з боку російських торговців енергоносіями і китайських високотехнологічних виробників.
Кому-то така оцінка може здатися надмірно жорсткою, однак Юнкер, з головуванням якого буде асоціюватися, на жаль, міграційний криза, іпохондрія Брекзита і недостатня політична воля ЄС до справжнього протистояння з утворилися на території колишньої РРФСР терористичною державою, завжди виглядав так, ніби він є власним заступником. Справжнім лідером ЄС в ці неспокійні часи був і залишається Дональд Туск.
Тим не менше саме в ході нинішньої виборчої кампанії в Європі конкуренція спочатку заявлялася не в останню чергу як суперництво лідерів великих партійних блоків, причому частково всередині їх самих.
Мова йде про амбіції баварського політика Манфреда Вебера, не так давно очолив Європейську народну партію (ЄНП). До цього Вебер був всього лише крайовим депутатом від християнських соціалістів, які є вічним регіональним союзником загальнонімецької партії християнських демократів. Відносно молодий європейський парламентарій на міжнародній арені встиг засвітитися на ювілейній конференції в цьому році, висловивши досить радикальні, як для західного європейця, ідеї щодо реальної і системної допомоги нашій країні.
Втім, у порівнянні з минулими виборами до Європарламенту "народники" (нехай і не з вини Вебера) втратили 38 місць, отримавши 178 мандатів при необхідному мінімумі для формування більшості у 376 багнетів. Безумовно, ЄНП на правах партії, яка взяла перше місце, оголосила про свої амбіції "першої ночі" у створенні коаліції і, відповідно, про триваючі претензії Вебера на посаду президента Єврокомісії. Тим не менше після того, як результати голосування висвітилися на табло, стало ясно, що шанси баварця в цьому забігу є набагато більш скромними, ніж передбачалося.
Кульбіти волі
Звідси і третя причина історичності цих виборів. При всій своїй відносній передбачуваності воля загальноєвропейського виборця зробила кілька кульбітів.
З одного боку, не виправдалися побоювання песимістів і таємні надії деструктивних сил на появу в стінах Європарламенту хоч скільки-небудь помітної ступеня впливової "п'ятої колони" політичних авантюристів, фінансуються, як тепер відомо, транснаціональною організованою злочинністю і нерозривно пов'язаної з нею російською розвідкою. Так, група "Європа націй і свободи", що об'єднала в основному італійських ультраправих (Маттео Сальвини і його "Вільний альянс націй"), збільшила своє представництво в Європарламенті лише до 55 місць, взявши 19 нових мандатів.
Похід на вибори іншої колони євроскептиків (група "Європейські консерватори та реформісти"), куди входять противники федералізації ЄС та його подальшого розширення, включаючи британських торі, польських соратників Ярослава Качинського, націоналістів з країн Скандинавії, а також одного з ключових недругів України в Європі та Нідерландах - російського клієнта Тьєррі Боде, обернулася гучним пшиком. Вони втратили 17 мандатів і тепер мають фракцією з 61 депутата.
Нарешті, група "Європа свободи і прямої демократії", куди, зокрема, увійшли представники італійських "5 зірок" і "Партії Брекзита" Найджел Фарадж, збільшила свою фракцію на 11 мандатів - до 53.
Іншими словами, всі три антиєвропейські сили, причому в умовах високої явки, в тому числі і у Великобританії, участь якої в цих виборах є ганебною плямою на репутації табору місцевих "евросепаратистов", загалом придбали лише 13 мандатів. І то переважно за рахунок партії Сальвіні.
Розлад для Бэннона
Такі скромні результати навряд чи можуть порадувати натхненника обох угруповань Стівена Бэннона. Правда, на власних бельгійських виборах у фламандській частині цього федеративного королівства однодумцям політтехнолога Дональда Трампа, завів собі приятелів саме в цьому середовищі, вдалося здивувати міжнародну громадську думку (друге місце зайняла партія "Фламандський інтерес", що має, між іншим, угоду про співпрацю з "Єдиною Росією"). Але це швидше втішний приз.
Відкритих євроскептиків, правда, з істотно разнящимися позиціями, у новому парламенті Європи, таким чином, буде всього 169 з 751. Тому святкувати ні ультраправим, ні тим силам зсередини і ззовні Європи, які стоять за ними, нічого.
З іншого боку, несподіванкою цих виборів стали не вони, а ліберали Макрона і "зелені". Еммануель Макрон вже встиг пообідати в Парижі з іспанським прем'єром-соціалістом Педро Санчесом як би в піку власним і європейських "народників" і ультраправих. Цим "еврофранцузский" президент натякнув на те, що "великої коаліції" у новому складі ЄП не буде або може не бути, і в будь-якому випадку вона не відбудеться без його посів третє місце блоку "Альянс лібералів і демократів за Європу". Це не дивно, оскільки, по-перше, ALDE взяв більше всіх нових мандатів (41) і буде контролювати третю за величиною фракцію в 108 багнетів. А по-друге, нинішній коаліції народників і есдеків, мала в минулому скликанні більшість на двох (403 місця при мінімально необхідних 376), перезавантажити двопартійну більшість не вдасться.
Правий центр втратив 38 мандатів (стало 178), лівий - 35 (152), тепер у них удвох 330 місць, на 46 менше необхідного. Безсумнівно, без однієї з цих двох партій створити більшість і схвалити новий склад Єврокомісії (а крім Вебера в голови рвуться і герой жорстких переговорів з Брекзиту Мішель Барньє, причому від того ж блоку, і голландський есдек Франс Тиммерманс, і датська либералка Маргрет Вестегер) буде або неможливо, або дуже важко. Тому Макрон і його союзники, європейські федералісти і ліберали, отримали можливість і право для своєї гри.
Кошмар коаліцій
Коаліційні переговори будуть складними, адже всього в Європарламент минуло вісім політичних сил. Крім вже перелічених партій це посіли четверте місце "Зелені" (+17 місць, 67 мандатів) і європейські об'єднані і північні зелені ліві (+11 місць, 39 мандатів). А також - 31 депутат, яких висунули організації, що не входять в європейські блоки. Тому два мастодонта - народники і есдеки - гіпотетично можуть домовитися не з лібералами, а з "зеленими", хоча б тому, що союзна, а в багатьох країнах ЄС і національна політика (у Німеччині, Данії, частково Нідерландах) давно направляється екологічної порядком денним. Але при цьому і есдеки з лібералами, двома "зеленими" партіями і дюжиною незалежних теж можуть створити нехай і менш керований, але більшість. Торг відкритий.
Нарешті, слід сказати, що в національному розрізі результати виборів у Європарламент стали трауром для британських торі і лейбористів - в Лондоні так і взагалі перемогли ліберальні демократи, в Шотландії - місцеві націоналісти, а з іншої Великобританії на першому місці "Партія Брекзита" Найджел Фарадж. Міністр закордонних справ Великобританії і один з можливих наступників Терези Мей Джеремі Хант вже заявив, що потенційні дострокові вибори в його країні можуть закінчитися катастрофою для консерваторів.
У Франції "Національний рух" Ле Пен взяло лише на одне місце більше, ніж "марширують" французи Макрона, але це, звичайно, тривожний сигнал для нього, оскільки, виходить, при всій традиційній другорядність для більшості європейців виборів у Європарламент у порівнянні з національними виборами - Макрон і Ле Пен розпиляли майже половину французького електорату. У Німеччині, за очевидної перемоги "народників" (тобто ХДС Ангели Меркель), на друге місце впевнено вийшли "зелені", а євроскептики додали два місця від країни в Європарламенті. Це означає, що криза післявоєнної партійної системи ФРН триває.
Що стосується українських інтересів стосовно підсумками загальноєвропейських виборів, то можна погодитися з думкою міністра закордонних справ Павла Клімкіна - на щастя, перемогли друзі України і, великою мірою, прихильники її подальшої інтеграції в Союз. Питання, власне, на найближчі п'ять років полягає тільки в тому, наскільки актуальна ця допомога для нових українських властей і чи здатні вони нею скористатися.
