Оптимальна лінія. Як позбутися інфантилізму у відносинах з Берліном
Факт, що ФРН продовжує залишатися найбільш значущою країною Європи, підтверджує хоча б те, що намагаються вибудувати новий імперіалізм США і провалена в статус вигнанця Росія розгорнули справжню "битву за Німеччину", і сьогодні Берлін намагається збалансувати свої енергетичні інтереси, анонсувавши будівництво СПГ-терміналу в гирлі Ельби за державні гроші. Звичайно, нюанс полягає в тому, що подібний характер боротьби все ще видає в Німеччині риси об'єкта міжнародних відносин, хоча це може виявитися тимчасовим атавізмом. Так, президент Барак Обама намагався вибудовувати з канцлером Ангелою Меркель збалансовані союзницькі відносини, і до подібної формулою США і ФРН можуть повернутися згодом, враховуючи, що заокеанський політичний тренд почав змінюватися.
Виклики та можливості
Разом з тим все голосніше звучать заклики французького лідера Еммануеля Макрона до формування європейських збройних сил увазі, що, якщо ця тенденція продовжиться, головним інвестором європейської військової скарбниці стане, природно, Німеччина. При цьому важливо розуміти, що в Берліні поки до цього не прагнуть, а скандальний "Північний потік-2", до ідеї санкцій проти учасників якого США продовжують періодично повертатися, повинен був бути або стати інструментом для перетворення Німеччини в європейського газового диспетчера.
Тому країнам Східної Європи, у тому числі й Україні, необхідно мати на увазі, що, здійснюючи тиск на Німеччину разом з низкою "морських" союзників із Заходу, вони вимагають від німців, по суті, відмови від досить недорогого збільшення свого зовнішньополітичного і зовнішньоекономічного впливу.
Цей газопровід, зрозуміло, став каменем спотикання у відносинах Німеччини з посткомуністичними країнами ЄС, обгрунтовано бачать за ним агресивні плани Росії. До речі, цікаво, що ситуація, що склалася, багато в чому повторює обставини будівництва трубопроводу з СРСР в Європу в роки розрядки при Брежнєві-Ніксоні і, зрештою, розвинулися в нове і останнє загострення холодної війни. До чогось схожого Німеччина і її сусіди, з одного боку, і Росія - з іншого, рухаються і сьогодні.
Звичайно, значної частини німецьких виборців, які прожили при Ангелі Меркель довгу епоху процвітання, не хотілося б про це думати - здається, їх більше дратують Трамп і іммігранти. Але гримлять в сусідній Австрії шпигунські скандали і нова хвиля зливів про розкриття неонацистського змови у військових колах самій Німеччині посувають місцеве громадську думку до усвідомлення тих непростих обставин, в яких опинилися сьогодні Європа і світ.
Звідси дещо туманне майбутнє внутрішньої і зовнішньої політики Берліна. Оскільки якщо раптом Меркель серйозно намірилася йти, то не приведуть її партійні змінники, як це сталося з спадкоємцями Дональда Туска у Польщі, до перемоги ксенофобів-ізоляціоністів, мріють розвалити зону євро, та й сам ЄС? Адже такий авантюристичний курс (з яким фліртують в Італії і обпеклися у Великобританії) загрожує новою європейською війною, про що чимало говорилося на урочистих заходах, присвячених 100-річчю завершення Першої світової.
Ймовірно, всі ці виклики зсередини і ззовні поступово почнуть змінювати суспільні настрої в країні на користь більшої визначеності. Багато в чому це залежить від тих кадрових рішень, які зроблять обидві партії істеблішменту - ХДС і СДПН. Правда, на тлі торгових суперечок з американцями, гібридного тиску росіян, польських і угорських образ, а також шантажу Італії з її популістським проектом бюджету, здатним увергнути єврозону в нову кризу, є й умовно хороші новини для Німеччини.
Так, велика Британія більше не стоїть на шляху німецько-французьких проектів щодо подальшої еволюції ЄС та його периферії, який з практичної точки зору є все-таки головним німецьким ринком. Цілком договороздатним виявився і Вашингтон, а в найближчому майбутньому, з огляду на зміну балансу сил в Конгресі, американці можуть стати і більш гнучкими.
Знову-таки, щоб і надалі служити прикладом для країн Центрально-Східної Європи, німцям необхідно, по‑перше, утримати свою власну політичну модель, яка стоїть на поміркованості, а також, здається, по‑друге, зняти заперечення проти подальшого розширення НАТО. Адже очевидно, що стримувати цими опасливыми запереченнями Росію вже давно не вдається.
Що ж до по‑перше, політична система країни, стійка з часів післявоєнного врегулювання, сьогодні стискається з двох сторін радикалами, руководствующимися руйнівними ідеями і заигрывающими з екзистенційні ворогом європейської цивілізації. Ця тенденція народилася не в Німеччині, та і взагалі очевидним чином саме для неї, служить основою європейського проекту, є смертоносною. І проблема в тому, що неухильне дотримання ліберально-демократичного законодавства практично неспроможна стримувати екстремізм - лівий, правий, релігійний, так само як і симулякри, впроваджувані в життя європейських країн (Німеччини першу чергу) злочинним режимом в Росії.
Прагматичний питання
Втім, за останні роки ставлення до Путіна у ФРН змінилося в гіршу сторону, а помітний відсоток суспільства став сприймати "розуміють Путіна" як п'яту колону, якою вони і є. Німецькі компанії з дедалі більшим побоюванням ставляться до російським пропозиціям після казусу з турбінами "Сіменс", а можливі зміни в партійному керівництві ХДС при будь-яких розкладах не обіцяють Кремлю ніяких поблажок. Інша справа, що нинішня Німеччина пропонує або може запропонувати Україні.
І тут слід сказати, що, будучи найбільшим донором ЄС, Берлін автоматично є і найбільшим європейським донором реконструкції України.
У той же час Німеччина здійснює масштабні двосторонні програми підтримки нашої країни, а обсяги надійшла за ці роки гуманітарної допомоги з ФРН величезні.
Тому критика німецької зовнішньополітичної лінії в Україні якщо і звучить, то досить стримано - загалом-то очевидно, що Берлін не міг би вмить зупинити економічне співробітництво з Росією, постійно набирала обертів ще з часів Гельмута Коля і Бориса Єльцина, а при Путіні вийшло на стратегічний рівень. Та й частина такої критики швидше провокується інфантильністю, обостренностью сприйняття внаслідок військової травми і прихильністю теорій змови. Адже якщо подивитися на те, хто саме з німців входить в керівництво російських корпорацій, то це давні клієнти СРСР-Росії (ті ж Маттіас Варніг або Герхард Шредер), в очах німецького мейнстріму не володіють якою-небудь репутацією.
При цьому в Україні давно і успішно розгорнута вся мережа німецьких організацій в сфері контактів, "м'якої сили", бізнесу, зближення у сфері освіти, супроводу діяльності німецьких компаній та спільних проектів. Ясна річ, що темпами змін в Україні в Німеччині не можуть бути повністю задоволені, проте Берлін не упускає випадку зробити комплімент українським досягненням. Варто порівняти це з нинішньою італійської риторикою, щоб побачити різницю. І згадати про те, що, незважаючи на ініціювання "Східного партнерства" Карлом Більдтом і Радославом Сікорським, за цим проектом усі роки стояла Німеччина, зокрема, щоб "завершити незавершену справу", як про це ще на початку десятих висловився єврокомісар Гюнтер Ферхойген.
Слід також пам'ятати про "культурному клінчі": німці люблять порядок, а в Україні він завжди в дефіциті. Також українцям варто поступово здавати в утиль застарілі політичні міфи: у керівництві тієї ж СДПН сьогодні на порядок менше симпатизують Росії політиків, ніж це було п'ять років тому. Та й ніяких особливих переговорів за спиною України Берлін з Москвою не проводить - стало зрозуміло, що Росія в її нинішньому делириуме недоговороспособна.
Інша справа, що Європі, і насамперед Німеччини, активно осваивавшей Росію протягом чверті століття, доводиться йти на недешеві кроки, щоб мінімізувати її економічну присутність на субконтиненті. А боротьба з політичним, в першу чергу інформаційних і розвідувальних впливом РФ ставить непрості питання перед змістом європейської демократії і правопорядку як такими.
Тому оптимальною є така лінія по відношенню до Німеччини, яка дає можливість німцям зрозуміти, що їх зусилля високо оцінені. Тим більше, що вже можна спрогнозувати посилення процесу переїзду німецьких фірм з Центральної Європи далі на схід в самому недалекому майбутньому і зміна українських міграційних потоків з Центральної Європи в західному напрямку. Так що нові рівні зближення Німеччини та України неминучі і носять характер взаємної вигоди і загальних життєвих інтересів.
