Половина не чули, третині — начхати. Про що говорить ставлення росіян до ордера на арешт Путіна

Як повідомляє Левада-Центр, 44% росіян нічого не чули про ордера МКС на арешт Путіна. Ні, Інтернет їм не вимкнули. Просто не чули. Втім, подивимося все опитування — воно того варте. Ось розподіл за віком: найчастіше (55%) не чули про ордер МКС ті, кому зараз 18-24, найпризовніший вік. Чим більше місто – тим менше обізнаних, а в селах не чули 55% у середньому, не лише молодих; у містах до 100 тисяч населення – у середньому 45%.

Моральна глухота

Цікавим є і відгук тих, хто чув. Почуття задоволення від того, що на арешт Путіна виданий, нарешті, ордер (не зараз обговорюватимемо можливість його виконання – мова про оцінку дій Путіна і про формальне декларування можливої відплати) зазнали лише 14% тих, хто не схвалює його діяльність. У середньому ще менше, 3%. Позицію "наплювати" зайняв 31%. Обурилися, тобто висловили солідарність із Путіним, ототожнивши себе з ним — 38%. І що ж, як і раніше, у всьому один Путін винен? А Львову-Бєлову, на яку теж виписаний ордер МКС він просто лиходійсько спокусив, і не винна вона зовсім?

Це вже не домисли, і не загальні міркування про огидну суть московитів. Це конкретні цифри опитування, причому зовсім свіжого, і, судячи з опитування, Путін у Росії не один, їх там мільйони. Вони у всьому подібні один до одного: твердо знають, що втрат у СВО немає (ну, майже), що Європа замерзне (вже скоро!), що в США їдять черв'яків і вони скоро розваляться, а Київ візьмуть за три дні, як тільки почнуть по-справжньому. Росія, звичайно ж, Велика держава… а Оруелл і уявити не міг, що росіяни так чудово втілять його прогнози, перевершивши похмурі очікування цього великого скептика і критика людської натури.

Другосортне лиходійство

Щось подібне було в Німеччині, під кінець Третього Рейху, але там все протікало набагато легше. Все ж таки Німеччина – один із стовпів європейської культури, а гітлеризм тривав лише 12 років. Порівняно з протяжністю російських кошмарів, які незмінно переходять у наступний, ще гірший кошмар, 12 років — термін смішний. Так Гітлер порівняно з Путіним, як і верхівка НСДАП, порівняно з кремлівською командою виглядають виграшніше. Гітлер був запальним оратором та автором книги-маніфесту, яку написав сидячи у в'язниці за спробу державного перевороту. Він воював добровольцем у Першу Світову війну і був нагороджений за хоробрість. Нарешті, він оточив себе яскравими однодумцями, як до них не стався. Так, вони повернули на шлях Зла, і скоїли жахливі злочини. Але вони керувалися ідеями, що оволоділи ними, хоч і хибними, але виходили за межі класичного московитського "Жерти!". А Путін — боягузлива міль, що вислужилася на поносці портфеля та організації кокаїнового трафіку для Собчака, і його рушили вперед саме тому, що він міль, сподіваючись маніпулювати ним. І хоча Путін у результаті вийшов з-під контролю своїх творців, ні до чого, крім нудного збагачення, він не додумався. Його лиходійство, як, втім, і все, що створено в Росії наслідування Заходу, вийшло вторинним, третьосортним і рептильним. Російську імітацію Гітлера Путіну довелося збирати навколо себе по шматках, як команду: тут і маніпулятор, син тата-юриста, і "філософ", що поїхав дахом, начитався нацистських епігонів, але зрозумів приблизно чверть написаного ними, і актор, витягнутий з вілли в Комо, у компанії з парою боброєдів, при одному погляді на яких стає ясно, що вони їдять людей, а не бобрів. "Російський гітлер" вийшов клаптевий, що норовить розбігтися, і, коли все закінчиться, може виявитися, що і Путіна ніколи не було, а були тільки його двійники, які керували двійниками подрібніших фігур. У цьому натовпі провінційних акторів-невдах шукатимуть "справжнього" Путіна. Можливо, навіть знайдуть за допомогою ДНК-аналізу відомих його дітей, хоча не факт, що й його діти. Але, якщо, все ж таки знайдуть, "справжній Путін" нічим принципово не відрізнятиметься від своїх двійників.

Коли Ханна Арендт писала про "банальність зла" нацизму, вона таки досліджувала виконавців, а не ідеологів. Рашистське зло банально все, знизу й до самого верху. Судити, зрештою, не буде кого, навіть не враховуючи, що у багатьох виконавців заготовлені довідки про неосудність: у Лукашенка вона точно є, а у Шойгу — ймовірно. Це і стане головним розчаруванням, яке принесе нам перемога: хоча актори, що вижили, будуть незабаром переловлені, вони виявляться набагато мізернішими, ніж ми сьогодні в змозі це собі уявити. Дістатись авторів постановки теж не вдасться — сценарій був написаний давно, і вони мертві, а механізм маніпуляцій, одного разу запущений ними, десятиліттями працював автоматично, залучаючи до свого кругообігу нових недолюдів.

Що з цим робити?

Слово " недолюди " у цьому контексті немає нічого спільного ні з расової теорією, ні з нацизмом.Хоча наші московитські мишебрати люблять вищати про Гітлера, коли їхню недолюдську природу витягують на світ, різниця між людиною і недолюдиною, про яку зараз йдеться, придумана не в Третьому рейху. Людина від недолюдини відрізняється тим, що має свободу волі, а з нею і зухвалістю заперечувати плани Бога. При великій завзятості і вдачі він здатний іноді домогтися їх перегляду — або, навпаки, реалізувати, всупереч непереборним, здавалося б, перешкод. Цей потенціал і виділяє людину з тваринного світу у всіх відомих з давніх-давен релігійних і філософських системах. Так ось, люди неминуче заперечили залучення себе в ганебний московітський кругообіг. Але людей у Московії вже не залишилося: їх затоптали недолюди, небагато вцілілих поїхали, а прозорливі навіть не народилися. Поодинокі винятки ні на що не вплинули.

Більш того, докладний аналіз виявляє вторинність сценаріїв путінізму, які й написані також недолюдьми, все в тому ж автоматичному режимі. Таких верств відтворення недолюдського в Московії дуже багато, оскільки вся російська культура – лише сума спроб московитів-недолюдів наслідувати людей-європейців. Таким чином Росія, яка, зрозуміло не Європа, не є й анти-Європою. Заперечення передбачає активну позицію — "о, якби ти був холодний чи гарячий!". Росія ж – некро-Європа, опудало, пошите напоказ, із мертвих шматків, довільно нарізаних із європейської культури, так "щоб було не гірше, ніж у сусідів, але багатше".

Коли ж і автори, і актори виявляться непідсудними, постає питання: що робити – ні, не судити навіть, а саме робити з глядачами цієї вистави? Десятиліттями вони аплодували йому, хоча половина з них не мала уявлення про те, що відбувається на сцені, а аплодувала тільки тому, що так належить, ще третини було на все начхати, а ті, що залишилися, були підставною масовкою за скромний прайс, розсадженою в залі, щоб ставити темп оплесків. Що ж робити з населенням Homo Catsapiens, які не є людьми у соціальному сенсі? Як будувати з ними стосунки і чи будувати? Прийняти їх як рівних неможливо. Ізолювати у колишній Росії, як у резервації – непогана ідея, але не реалізована практично. Соціалізувати? Але як? З чого накажете почати?

Німців, після Гітлера, хоч і важко, і далеко не всіх, повернули в людський стан, відштовхнувшись від почуття особистої відповідальності, властивої протестантській, і католицькій, хоч і меншою мірою, культурі. Цю проблему розібрав Юнг у своєму інтерв'ю "Чи здобудуть душі спокій?" ("Werden die Seelen Frieden finger?") опублікованому 2 травня 1945 р. у цюріхській "Die Weltwoche". Інтерв'ю велике, його варто прочитати цілком і краще в оригіналі, але зараз нам вистачить кількох цитат.

"… Для психолога ясно одне, а саме те, що він не повинен слідувати широко поширеному сентиментальному поділу на нацистів і супротивників режиму. У мене лікуються двоє хворих, явні антинацисти, проте їх сни показують, що за всією їх пристойністю досі пір жива різко виражена нацистська психологія з усім її насильством і жорстокістю…. поділ на порядних і непорядних німців вкрай наївно.Всі вони, свідомо чи несвідомо, активно чи пасивно, причетні до жахів, вони нічого не знали про те, що відбувалося, і в той же час знали: питання колективної провини, яке так ускладнює і ускладнюватиме політиків, для психолога факт, що не викликає сумнівів, і одне з найважливіших завдань лікування полягає в тому, щоб змусити німців визнати свою провину. Вже зараз багато хто з них звертається до мене з проханням лікуватися у мене. Якщо прохання походять від тих "порядних німців", які не проти звалити провину на пару людей з гестапо, я вважаю випадок безнадійним".

Але Юнг мав справу з німцями, і міг відштовхнутися від їхньої звички нести особисту відповідальність за свої дії та слова. На нас же, з руїн Московії, дивитимуться, б'ючи очима, 140 мільйонів безнадійних випадків, де кілька десятків — навряд чи сотень — винятків не вплинуть на загальну картину. Вони й не звернуться по лікування! У плані психологічної самооцінки у них все й так буде в шоколаді: позаду – велике минуле, попереду – велике майбутнє, довкола – жалюгідне оточення, нездатне оцінити Велич Росії, програш – нещасна випадковість, викликана зрадою (зрадників шукають та карають). Це почуття величі чудово уживеться з чергами за західною гуманітаркою, якими-небудь "крильцями Байдена", "ніжками Харріс" або "лапками Макрона", написанням доносів на попереду і мріями про реванш Великої Росії…

Нам треба думати зовсім не про перевиховання цих "зомбікультурних європейців", вторинного продукту західної культури, а лише про те, як не допустити їхнього реваншу і не підчепити московитську хворобу самим — як і всі соціальні хвороби вона заразна. Тут можна знову процитувати Юнга: "У колективі людина втрачає коріння, і тоді демони можуть заволодіти ним. Тому на практиці нацисти займалися лише формуванням величезних мас і ніколи — формуванням особистості. швейцарців, що захищають від цих небезпек наш федералізм і наш індивідуалізм. Тут все прозоро: достатньо замінити Швейцарію на Україну, а Німеччину на Росії, Юнг же не потребує заміни. Втім, продовжимо цитування: "найрозумніші в цьому відношенні англійці: індивідуалізм позбавляє їх від потягу до гасел, і швейцарці поділяють їх подив перед колективним безумством". Але в московській культурі, ні світської, ні релігійної, нічого подібного немає. Проте почуття особистої безвідповідальності вкорінене там дуже глибоко.

Що ж із ними буде?

Крах путінізму можливий тільки під впливом зовнішньої сили, а це неминуче породить запит на насильство, набагато більший, ніж той, який зараз існує в Росії, хоч і зараз він дуже великий. Місце Путіна, якому зліпили образ мачо, у постпутинському світі займе Євген Пригожин як ідеальний типаж для московитів, які мріють про реванш. Чи доживе Пригожин до цього фізично, і чи отримає він владу над усією Росією, чи її частиною, не так вже й важливо. Деякі прогнози з цього приводу я вже висловлював, але суть не в них, а в тому, що при цьому відбуватиметься у свідомості московитів.

Оскільки держава, як інститут, після поразки буде безнадійно скомпрометована, влада в постпутинській Росії може бути лише кримінальною – чи зовнішньою, окупаційною, якщо комусь захочеться лізти на це звалище, і наводити там свої порядки. Приблизно те саме було вже на руїнах СРСР на початку 90-х, але зараз все буде жорсткішим і безвихіднішим. А окупаційна влада має на увазі кримінальний опір "справжньої Росії". І в одному, і в іншому випадку карний злочинець і російський патріот Пригожин (це, до речі, вже закономірність: якого патріота не візьмеш — вилазить кримінальне справжнє), єдиний, до речі, з російських політиків, який перебуває на фронті, демонструючи сильну руку з кувалдою для зрадників, І орденами для вірних — ідеальний образ вождя для Росії.

Але державні гравці навряд чи полізуть у Росію самі, включаючи навіть Китай. Їм буде набагато дешевше і простіше надіслати перед собою корпорації зі своїми ПВК — сучасні варіанти Ост-Індських компаній, давши їм негласну свободу рук, і не беручи на себе жодних зобов'язань. Підсумком стане перемир'я прийшлих та місцевих, досягнуте на рівні ПВК та ОЗУ, та поява корпоративної недержавної території. Власне, безліч варіантів китайського СУАР, але значно жорстокіших.

Це буде саме та Росія, яку її нинішнє населення заслужить своєю байдужістю та глухотою. Нам потрібно просто вести з її господарями business as usual через стіну: не допускаючи їх впливу на нас, але і не намагаючись впливати на них. Іншими словами, не поширюючи на населення цієї території наші уявлення про людські права, тому що кожному – своє . Хотіли суверенітету – отримайте. Строго в рамках особистого вибору, у тому числі й того, що почути, а що ні: "Сукою будеш?" "Сукою буду". І не треба в цей вибір втручатися – краще просто бути готовими до оборони. Як швейцарці.