Ремісія після склерозу. Чому НАТО "тягнуть" англосакси, прибалти, греки і поляки

За два місяці до 70-річчя військового союзу, 6 лютого, у штаб-квартирі НАТО в Брюсселі відбулася церемонія підписання протоколу про приєднання Північної Македонії до Північноатлантичного альянсу. Таким чином Македонія стала 30-м членом блоку. Цифра велика, кругла дата. Тим не менше за останні роки Альянс виявився перед серйозними викликами. Деякі з них виходять з його власної природи, інші - з зміненої стратегічного оточення, треті - з проблем, які відчуває демократія в кінці другої декади ХХІ ст.

Македонська епопея

Взяти хоча б свіжий северомакедонский випадок. Як відомо, раніше перешкодою на шляху до приєднання Північної Македонії до НАТО був багаторічний дипломатичний конфлікт з Грецією. Афіни, принаймні з дипломатично-правової точки зору, блокували участь сусідів до НАТО та ЄС-за принципової суперечки про назву країни, оскільки топонім "Македонія" географічно поширюється на грецьку область з тією ж назвою.

До речі, Греція ветировала рішення про запрошення македонців у союз на тому ж злощасному саміті НАТО в Бухаресті в 2008 р., на якому ряд європейських країн під тиском Росії, яка експортує в ці країни газ, відмовилися надати план дій щодо членства Україні і Грузії. Буквально через три місяці Росія напала на Грузію - ніби для того, щоб продемонструвати ступінь інтелекту європейських політиків, - і почала рухати європейські кордони. Однак НАТО аж до недавнього часу не вважав себе антиросійським альянсом.

Але 11 січня поточного року парламент колишньої югославської республіки проголосував за поправки до конституції, необхідні для перейменування країни в Північну Македонію, що і відкрило країні дорогу в НАТО (яку з точки зору так званих стандартів вона давно пройшла). Здавалося б, це успіх: 30 країн-членів, албанські ризики зняті (в Македонії велике албанська меншина, через що і стався конфлікт на початку 2000-х), за межами НАТО залишається тільки один сусід Македонія - Сербія. Однак у військовому відношенні Македонія зі своєї 11-тисячною армією і 30 танками - карлик. З 2004 р., коли до альянсу увійшли Болгарія, Румунія і Словаччина, майже всі розширення НАТО стосувалися країн, цінність яких для блоку полягала в чомусь іншому, ніж їх власний оборонний потенціал.

Тому все непросто.

Нещодавно Північноатлантичний альянс продовжив мандат свого вищого цивільного посадової особи, генерального секретаря Йенса Столтенберга. Так що колишній норвезький прем'єр, який вступив на посаду в 2014 р., залишиться на ній до 30 вересня 2022-го. І якщо його повноваження знову не продовжать, то за ним у рейтингу генсеків-довгожителів Альянсу залишиться друга строчка. Перша - за колишнім міністром закордонних справ Нідерландів Йозефом Лунсом, продержавшимся 13 років.

При цьому в часи Лунса НАТО, до речі, прийняв у свої ряди лише Іспанію, змагався з Варшавським договором в умовах як "розрядки", так і нового загострення холодної війни. Нинішній конфлікт з Росією має іншу природу - вона оголосила війну всьому світу, але світ в цілому на війну не з'явився. У перші місяці і навіть роки після нападу на Україну Москві довелося буквально змушувати Захід протистояти своїм інтервенцій.

НАТО почав приходити в себе на Варшавському саміті в 2016 р. Основною метою саміту була посилка Москві сигналу про те, що в Альянсі серйозно сприймають нову небезпеку і проблеми колективної безпеки приділяється тепер повноцінне увагу. Російська агресія проти України була розцінена як загроза східноєвропейським та балтійським членам НАТО.

Союзники відпрацьовували різні сценарії можливих російських дій за типом "гібридної війни" в країнах Балтії, де є значна російськомовна меншина, яка безсоромно використовується Кремлем в ролі гарматного м'яса. Тоді члени Альянсу ухвалили рішення про розміщення в країнах Балтії та Польщі чотирьох окремих батальйонів: в Естонії - британський, в Латвії - канадський, в Литві - німецькою, в Польщі - американський. Консультації на рівні міністрів оборони призвели також до створення ще однієї багатонаціональної бригади на території Румунії, де, крім іншого, перебуває і частина нової американської системи протиракетної оборони (Європро.

Але до кінця того ж року президентом США був обраний Дональд Трамп, який виступає за зниження ролі міжнародних організацій в цілому, віддаючи двосторонні військово-технічні відносини на комерційній основі. Брюссельський саміт 2017 р. став дебютним як для Трампа, так і для Еммануеля Макрона. Їх погляди на колективну безпеку розходяться далеко, але здається, що й Макрон не в захваті від ідеї подальшого розширення, хоча тепер сказати складно. Тому саміт обговорював боротьбу з тероризмом, збільшення оборонних витрат і справедливий розподіл їх між членами Альянсу (основна теза Трампа), вступ Чорногорії до НАТО, Україну і відносини з Росією.

Торішній саміт відбувся 11-12 липня в Брюсселі, в штаб-квартирі Альянсу. Трамп знову влаштував струс союзникам. Він не лише назвав Німеччину "залежною від Росії" країною, публічно звинувативши Ангелу Меркель в будівництві газопроводу "Північний потік-2", але і задав нову планку всьому Альянсу, вимагаючи збільшити щорічні витрати на оборону до 4%. Для порівняння: витрати США на оборону становлять сьогодні близько 3,5% від ВВП.

Німецька проблема

Під цим пресингом лідери країн-членів прийняли остаточне рішення збільшити фінансування військової сфери на $33 млрд, все-таки піднявши свої внески в загальний бюджет Альянсу до 2% від своїх національних оборонних бюджетів (це рішення приймалося ще в 2014-му). Крім того, Столтенберг в черговий раз заявив про бажання бачити у складі Північноатлантичного Альянсу Україну і Грузію.

Трамп "методом тику" влучив у головну проблему НАТО - надто велику залежність від США (зрештою, те ж підвищення витрат в основному піде американської ж оборонці), з-за якої деякі країни не дуже реалістично сприймають склалася у світі нове положення справ. Забавно, що навіть нинішній керівник Мюнхенської конференції з питань безпеки Вольфганг Ішингер вважає, що головна загроза для НАТО - це... Китай. Схоже, в цьому більше німця, ніж європейця.

Німецька проблема стоїть сьогодні в НАТО у весь зріст. Берлін Альянс запевняє в тому, що оборонний бюджет країни буде збільшено. Існує навіть певна стратегія підвищення фінансування Бундесверу і військового комплексу в цілому до 1,5% ВВП. Таким чином, загальне підвищення витрат ФРН на оборону з 2014-го до 2024 р. складе 80% (з 33 млрд до 60 млрд євро в рік). Хоча навряд чи цим буде займатися Ангела Меркель, підкреслено невійськова людина. Ну а за цей час - або ішак, або падишах.

У документі, представленому Берліном НАТО, зазначалося, що військовий бюджет Німеччини буде продовжувати рости і після 2024 р., однак без зазначення конкретних цифр. Враховуючи розвиток економічної ситуації в країні, реалізація цих планів може бути непростою. На сьогоднішній день мінфін ФРН передбачає конкретне поетапне підвищення військових витрат лише в 2019 і 2020 рр. В той же час міністр фінансів ФРН Олаф Шольц повідомив про те, що держава очікує падіння податкових надходжень на 5 млрд євро в рік. Таким чином, до 2023 р. бюджет недоотримає близько 24,7 млрд євро.

Втім, у ході поїздки по країнам Балтії міністр оборони ФРН Урсула фон дер Ляйєн підтвердила намір Німеччини збільшити витрати на оборону до згаданих 1,5% ВВП, зазначивши, що основною метою НАТО повинно бути не збільшення бюджету, а підвищення боєздатності окремих країн-членів. "Можна витрачати величезні суми на утримання власної армії і при цьому нічого не робити для НАТО", - заявила фон дер Ляйєн. Смілива заява, якщо згадати про розкол НАТО в 2003 р. і нинішній плачевний стан німецької армії.

Проблема, втім, не в бюджеті, а в голові. Вже згадуваний Ішингер напередодні очолюваної ним конференції заявив, що "світові лідери повинні утриматися від суперництва на міжнародній арені". Інтеграція, мовляв, вище суперництва. Звучить це все так, ніби в Москві при владі Горбачов, в гіршому випадку - Єльцин. Втім, певний прогрес у питанні безпеки в Німеччині є - в рамках можливі, принаймні на рівні риторики, спроб провести аудит військового бюджету.

Однак показово, що на ювілейний Мюнхен в лютому не приїхав той же Макрон (а на початку квітня на 70-річний ювілей НАТО гостей зустрічав тільки держсекретар Майк Помпео), відмовившись від участі в конференції в Мюнхені і спільного виступу з канцлером Меркель. Втім, йому було не до того: офіційний Париж був зайнятий внутрішніми проблемами.

На практиці завдяки взаємному терпінню Франції та Німеччини справи рушили в правильному напрямку - це виділення Берліном і Парижем фінансування на проект створення винищувача нового покоління. Також 7 лютого в Мюнхені компанії Dassault Aviation і Airbus підписали перший дослідний контракт в рамках створення "Повітряної бойової системи майбутнього" (SCAF). Примітно, що разом з німецькою колегою відкривав Мюнхен британський міністр Гевін Вільямсон, показуючи, що вже з НАТО Лондон точно нікуди не йде.

Осмислення безпеки

Якщо абстрагуватися від перепадів настрою Трампа, то питання України і Грузії (тобто протистояння Росії), а також виходу НАТО за межі "Атлантики", його сумісність з Європою, сьогодні гостро стоять на порядку денному - тим більше з урахуванням проходять у Східній Європі політичних змін.

Нинішній період характеризується тим, що - крім, звичайно, США під керівництвом Трампа, хоча Конгрес обмежив його можливості в цьому відношенні, - виходити з НАТО точно ніхто не збирається. А адже в 1966 р. Франція залишила НАТО, хоч і залишилася учасницею політичної структури. Більше того, у 1999-му вона брала активну участь у військовій операції проти Югославії. Але Франція повернулася у всі структури НАТО тільки в 2009-му, за Саркозі. Греція також виходила із складу Альянсу, в 1974 р. на знак протесту проти окупації Північного Кіпру Туреччиною, але в 1981-му повернулася в результаті великих компромісів.

Що стосується нинішніх суперечок про фінансування, то слід пам'ятати, що під час холодної війни, в кінці 1970-х, союзники повинні були щорічно збільшувати військові витрати не менше, ніж на 3%. В той час з поставленим завданням з 16 держав впоралися лише п'ять - США, Канада, Люксембург, Норвегія та Іспанія.

Після закінчення холодної війни від вимоги щорічно збільшувати витрати відмовилися, із-за чого в 1990-х членів Альянсу скоротили оборонні бюджети. Проте вже в 1999 р. в НАТО повернулися до підвищення оборонного потенціалу. Це відбулося в першу чергу через поширення міжнародного тероризму, адже перші великі теракти "Аль-Каїда" провела задовго до 9/11. Трагедія в Нью-Йорку зміцнила впевненість членів Альянсу в необхідності посилити позиції, а в 2006 р. в НАТО домовилися виділяти на оборону 2% ВВП.

Однак не всі країни виконують цю домовленість. У 2018 р. крім США тільки шість країн дотримувалися встановленої норми: Великобританія, Греція, Латвія, Литва, Естонія і Польща. Більш того, деякі країни періодично знижували витрати на оборону, наприклад Німеччина, Італія, Португалія.

Так що в 2017-му на частку Америки доводилося 71,7% сукупних оборонних витрат НАТО. Тому, з одного боку, Трамп формально прав, але з іншого - його риторику часто розглядають як пошук доказів, тим більше, що мало хто розуміє, як воювати з блефующим ядерною державою, захопленим мафією, - крім як принциповим поведінкою. Втім, з 2014 р. члени НАТО повинні також виділяти 20% від своїх оборонних витрат на придбання нового озброєння. Але цю норму також виконують не всі країни - члени Альянсу. Може бути, потім і продовжили мандат Столтенберга, вже набившему руку на управлінні блоком у новій ситуації.

Адже, врешті-решт, на 70-му році життя НАТО, переживаючи ремісію після періоду склерозу, взялося за розум. Так, за останні п'ять років Альянс наростив контингент своїх баз у Східній Європі, тобто - біля кордонів з Росією - з 2 до 15 тис. осіб. А з початку цього року проведено вже більше 100 навчань. Чисельність особового складу і бойової авіації, щорічно залучаються до них, за п'ять років зросла в 10 разів. З допомогою США в Європі розгорнуто п'ять центрів кібероперацій - в Фінляндії, Естонії, Польщі, Німеччині і Франції. Тому "колективна безпека" все-таки знову наповнюється реальним змістом.

Український курс

Україна співпрацює з Альянсом з 1991 р. - тоді країна приєдналася до Ради Північноатлантичного партнерства. У 1994 році Україна приєдналася до програми "Партнерство заради миру", а в 2002 р. пішов "Індивідуальний план партнерства з НАТО". У 2005 р. співробітництво з НАТО перейшло у формат "Прискореного діалогу" - він повинен був (начебто) стати першим кроком для вступу України в Альянс.

У 2008 р. в НАТО було направлено лист з проханням про приєднання країни до Плану дій з членства в НАТО", однак на саміті в квітні 2008-го Україні відмовили через позицію Німеччини і Франції, мотивованої відсутністю суспільної підтримки цього вектора, а неформально - своїм романом з путінською Росією. Правда, прийняли заяву про те, що "двері залишаються відкритими".

Після приходу у 2010 р. до влади Віктора Януковича питання про приєднання України до Альянсу заморозили, а пізніше навіть закріпили на рівні закону "Про засади внутрішньої і зовнішньої політики" (який згодом скасували в 2014-му). Тим не менш в 2013 р. Україна приєдналася до операції НАТО з протидії піратству "Океанський щит".

Після зміни влади в 2014 р. Україна відновила і поглибила співробітництво з НАТО. Рік тому НАТО повернула Україні статус країни, яка має намір вступити в Альянс. Але, незважаючи на неодноразові заяви НАТО, що двері Альянсу відкриті для України, поки він не пропонує нашій країні участь у програмі розширених можливостей. При цьому взаємодія Україна - НАТО ведеться в форматах, пов'язаних з конфліктом на Донбасі і необхідністю реформ, адже країну потрібно "дотягнути" до стандартів Альянсу.

До недавнього часу, принаймні, Україна була налаштована серйозно і рішуче: 21 лютого 2019 р. набрав чинності прийняті 7 лютого зміни до Конституції, які закріпили стратегічний курс на отримання повноправного членства України в Євросоюзі і НАТО. І загалом, незважаючи на традиційний скептицизм Німеччини, Франції та Нідерландів, сьогодні Київ знаходиться до мети приєднання до НАТО ближче, ніж коли-небудь, а досягнення успіху і швидкість руху до неї залежить тільки від самих українців.